Кожне століття має свої цінності та ідеали – своєрідні «стовпи» людської думки, які не тільки існують у масовій (під) свідомості, а й використовуються політичними та соціальними інститутами як частина їхньої пропаганди – як несвідомої, так і цілеспрямованої. І ХХІ століття не стало тут винятком. Одним із таких «стовпів» сьогодення є індивідуалізм з його культом людини, її унікальності, неповторності, її права на свободу, зокрема, на свободу думки, яка повинна відрізнятися від думок інших, а також із різким протиставленням індивідуальності суспільству та закликами противитися поглядам цього суспільства (так званого «стада»), намагатися відрізнятися та розвивати себе незалежно від оточення. Така тенденція, безперечно, має як позитивні, так і негативні аспекти, тому неможливо однозначно судити про неї, навіть знаючи причини її виникнення.
ХХ століття вважається століттям звільнення. Падіння останніх абсолютних монархій, демократичні й соціалістичні революції, панування тоталітарних режимів та боротьба проти них, сексуальна революція, поява абсолютно нових видів мистецтва – починаючи від авангарду та експресіонізму й закінчуючи поп-артом та всеобіймаючим постмодернізмом, який відмовлявся однобічно трактувати істину, – все це врешті-решт дало людям омріяну свободу, якої так прагнули гуманісти всіх часів. І тепер, коли в більшості країн світу при владі перебувають демократичні режими, релігію відокремлено від держави, скрізь панує мультикультуралізм і толерантність, вони можуть вільно виявляти свій світогляд, думки та позицію, змінювати їх і поширювати, й ніхто нікого не позбавлятиме волі, не дискримінуватиме (звісно, якщо це в межах закону) та не вимагатиме дотримуватися певних догм. А такий порядок, своєю чергою, вимагає закріплення в людській свідомості права бути собою, непересічною й оригінальною індивідуальністю, та обов’язку поважати думки інших і не намагатися переконувати їх у своїй правоті. Плюралізм думок та відсутність істини – такими є основні концепції сучасного суспільства.
За таких умов і виникла нова форма релігійного світогляду. Окрім цілого спектру релігій, сект, нових учень, починаючи від традиційних, як-от християнство чи іслам, і закінчуючи синкретичними, пародійними та деструктивними культами, що враз стали доступними для сповідування кожному, чимало людей відчули можливість вільно трактувати вчення різних конфесій, комбінувати їх, відкидати непотрібні догмати (зазвичай, ті, які їх обтяжують або щось забороняють), а то й повністю відходити від будь-якої релігії та індивідуалізувати стосунки з Богом. Такий ліберальний тип світогляду прийнято називати ітсизмом. Сам термін походить від нідерландського слова «iets», яке перекладається як «щось», «дещо». Власне в Нідерландах у 1996 році це слово було вперше зафіксовано для позначення явища, суть якого полягає в тому, що люди втрачають інтерес до церкви, але все одно вірять в «невідому вищу силу». За даними «Соціально-культурного відліку», в тому ж році близько 22% людей саме так охарактеризували свій релігійний світогляд, порівняно з 2% у 1991 році. А в 2004-му вже 40% читачів газети «Trouw» визнали себе ітсистами. Можна сміливо стверджувати, що ітсизм з кожним роком стає все більш і більш популярним, причому не тільки на Заході, а й в Україні. Ясна річ, найбільше він приваблює підлітків та молодь, які вбачають у ньому альтернативу як традиційним релігіям їхніх батьків, так і атеїзму, що дає можливість водночас вірити в Бога і бути вільним від будь-яких обов’язків та обрядів, а крім того, розвивати власну індивідуальність – те, чого молоді люди, власне, й прагнуть.
Безперечно, ітсизм не є однорідним явищем. Погляди різних людей можна охарактеризувати як теїзм, деїзм, пантеїзм, дехто зі своїм визначенням Бога як «якоїсь невідомої вищої сили» близький до агностицизму. Ставлення до релігій також неоднакове. Одні полюбляють спекулювати на темі відмінності між вірою й релігією та твердити, що остання створена з комерційних причин або для того, щоб контролювати суспільство, тобто викривляє розуміння Бога. Інші ж, навпаки, як і прихильники нью-ейджу, вважають всі релігії різними шляхами, які ведуть до однієї мети, та, на відміну від них, не намагаються з них щось черпати. Однак чимало ітсистів все ж змушені жити, дотримуючись норм поширеної в суспільстві релігії, – хто через прихильність до традиції, а хто через обставини в сім’ї та країні, коли виявлення своїх справжніх поглядів може не тільки погіршити стосунки з найближчими, а й викликати проблеми із законом. А все це, як наслідок, може спричинити ще більшу неприязнь до релігії та посилити індивідуалізацію стосунків з Богом. Та чи справді це так?
Ітсисти часто стверджують, що мають свій власний шлях до Бога. Але чим в їхньому розумінні є цей шлях? Вірячи лише у Вічний Абсолют, який часто постає таким, яким його хочуть бачити вони самі, не маючи сформованого уявлення про Божественне Одкровення та вічне життя, вони, отже, не мають чіткої духовної мети. Сам факт буття Бога не спонукає послідовників релігійного лібералізму до тих чи інших дій поєднання з ним після своєї смерті, адже у них нема жодної методології, а значить, і нема поняття гріха. Є лише мораль, яку, знову-таки, визначають люди, а не Бог. Отже, відсутність сакральних законів та обрядів ускладнює духовний розвиток цих людей, бо вони не тільки не мають орієнтиру, а й просто забувають про Творця у своєму особистому житті без цих дороговказів. «Я вірю в Бога» – каже така людина й більше не згадує про нього, бо нема потреби. Ітсист не молиться, не читає Святого Письма, не бере участь у Літургії та Святих Тайнах. До Господа ж він звертається тоді, коли виникає якась проблема, й то не завжди. Адже людина, яка звикла в усьому покладатися на себе, не звертатиметься по допомогу ні до кого – мовляв, не варто турбувати Бога зайвий раз, а різні духовні вчителі не підкажуть правильного шляху. Такий індивідуалізм надто віддаляє ітсистів від інших людей морально та залишає їх сам-на-сам зі своїми духовними проблемами.
Свобода – це відповідальність, а ітсизм – це прагнення втекти від відповідальності, спростивши уявлення про Бога та віддалившись від Церкви, до кінця не пізнавши її суті. Функція ж Церкви, окрім безпосереднього спілкування з Живим Богом, полягає саме в тому, щоб згуртувати людей, дати їм відчути себе в колі однодумців і наставників – священиків та богословів, які завжди готові порадити й допомогти у скруті, пояснити невідоме, навчити та вказати шлях до Царства Небесного. А ітсисти орієнтуються лише на себе і на власні сили, на те, що встояти в боротьбі зі спокусливим світом їм допоможе тільки власна воля і совість. Звісно, кожен може сказати, що релігія орієнтована на слабких людей, а сильні вибирають індивідуалізм. Нехай. Але хто тоді їм допоможе у моменти падіння?
Михайло Цихульський, студент ЛНУ ім. І. Франка