Виховання не дресирування – надмірна любов батьків до своїх дітей здатна покалічити обидва покоління. Де прийнятна межа і коли слід вчасно спинитися та відпустити своє чадо? Чому хвороби дітей – це наслідки психологічних проблем тата і мами? Яким чином батьки повинні взаємодіяти як партнери? Чому перші чотири роки малюка є найважливішими для всього його подальшого життя?
Про свідоме батьківство і рецепти виховання щасливих дітей розповів відомий німецький психолог, педагог, фінансовий консультант Ганс-Вольф Граф, який нещодавно провів у Івано-Франківську серію тренінгів для батьків і освітян.
– Які основні помилки батьків у вихованні дітей?
– У кожному з нас живе внутрішня маленька дитина, яку ми несемо з собою протягом усього дорослого життя. І, на жаль, вона нагромадила не лише позитивні спогади, але й букет підсвідомих негативних програм, настанов і страхів, які їй «подарували» ще в ранньому дитинстві. 95% таких страхів є фіктивними.
Позбутися цього непотребу насправді дуже складно з кількох причин. По-перше, ми всотали ті переконання і бачення світу несвідомо, коли були ще малятами. По-друге, ми почуваємося винними, якщо намагаємося скинути руйнівний багаж.
І ось стається так, що всі ці настанови й страхи ми починаємо прищеплювати, чи то пак нав’язувати, своїм дітям із перших днів їхнього життя, думаючи, що з нашими переконаннями вони стануть щасливішими, ніж ми. Абсолютна нісенітниця!
Батьки часто роблять дитину частиною себе. Особливо це стосується матусь, адже чоловіки відпускають легше. Часто гіперопіка триває навіть не до повноліття чада, а протягом усього життя дитини. І це біда, бо надзвичайно важливо відпускати вчасно.
Ви мені не повірите, але багато моїх клієнтів так і не змогли емоційно попрощатися з матерями і батьками, з усіма їхніми каталогами негативних настанов, незважаючи на те, що ті вже давно померли.
Одна 65-літня жінка, професор, яка захистила дві докторські дисертації, до поважного віку боялася, аби мама не насварила її за щось, хоча та багато років назад відійшла на небеса. Через два роки терапії нам таки вдалося домогтися завершення цього гнітючого процесу. Ми пішли на кладовище до могили її матері, щоб нарешті попрощатися на емоційному рівні. Та жінка прожила ще вісім років, і, як вона зізналася перед своєю смертю, це були найкращі роки її життя.
Ви мені не повірите, але багато моїх клієнтів так і не змогли емоційно попрощатися з матерями і батьками, з усіма їхніми каталогами негативних настанов, незважаючи на те, що ті вже давно померли.
– Чому так важливо вчасно відпустити дітей?
– Це жорстоко, коли замість того, аби допомагати маленькій людині стати внутрішньо вільною і самостійною, навчити брати відповідальність за власне життя, її просто роблять частиною свого майна, яке постійно захищають від усього світу. Ба більше, мама ще й пишається тим, що дорослі діти й досі тримаються за її спідницю. Батьки, отямтеся! Це ж несправедливо! Щоб навчити дитину ловити рибу, не треба робити це замість неї, досить дати вудочку і показати, як нею користуватися.
Щоб навчити
дитину ловити рибу, не треба робити це замість неї, досить дати вудочку і показати, як нею користуватися.
– Який вік у психологічному розвитку дитини є найважливішим?
– Лише приблизно в чотири роки дитина вперше відкриває для себе власне «Я». Досі, наприклад, дівчинка Надія, коли хотіла щось про себе сказати, то говорила не «я хочу», а «Надя хоче». Адже дитина ще не усвідомлювала, що означає «Я», де його межі й чим воно наповнене.
Лише приблизно в чотири роки дитина вперше для себе відкриває власне «Я».
У перші чотири роки життя когнітивні можливості мозку ще слабо розвинуті, аби мислити абстрактно і критично. В цей час маленька людина, наче губка, всотує в себе те, що бачить навколо, сліпо наслідує батьків. Саме тому ці чотири роки не тільки дуже важливі, але можуть бути і вкрай небезпечними – якщо батьки недбало поставляться до виховання малечі.
У цей період вирішується, ким виросте дитина: полохливим зайцем чи сміливою та відкритою до світу особистістю. Досвід, закарбований протягом перших чотирьох років життя, може стати доволі травматичним для подальшого майбутнього. Це, зокрема, можуть бути болючі моделі поведінки, які дитина пронесе з собою крізь дорослі роки. Адже майже всі страхи, комплекси й настанови, які ми маємо в наплічнику життя, нам насадили ще в ранньому дитинстві. Зазвичай, батьки.
Майже всі страхи, комплекси і настанови, які ми маємо в наплічнику життя, нам насадили ще в ранньому дитинстві. Зазвичай, батьки.
Це не означає, що одразу після народження в дитячу голову треба запхати все, що буде необхідне для подальшого життя. За цей час малюк повинен навчитися, що має право цікавитися всім, випробовувати себе в різних сферах, запитувати про все, що хоче, і найголовніше – дитина мусить розуміти, що робити кроки і помилки не страшно.
– Яку систему покарань для дітей вважаєте найбільш ефективною?
– Якщо покарання стає злою помстою батьків, то втрачається його сенс. Коли малюк не дотримався домовленості, яку уклав із батьками, то покарання є правильним рішенням. Але про його форму можна домовлятися з самою дитиною – нехай вона собі її вибере.
Я завжди практикував таке з власним сином Крістіаном. Ви не повірите, але він завжди пропонував значно дієвіші покарання, ніж я: коли пропозиція йде від дитини, це свідчить про усвідомлення нею провини. Відповідно, й результат не забариться.
Важливо, що й Крістіан мені чи дружині вигадував покарання, якщо ми завинили перед ним. Наприклад, одного разу я забув попередити сина, що не заберу його з гуртка, аби відвезти на святкування дня народження найкращого друга. Тож я мав бавитися з Крістіаном не лише увечері в середу і п’ятницю, а ще й у суботу.
Батьки і діти повинні стати партнерами: тоді вони виростуть вільними особистостями й завжди братимуть на себе відповідальність за власне життя. Радість від життя і життєву силу дитина розвиває тоді, коли відчуває, що може собі довіряти.
Батьки і діти повинні стати партнерами: тоді вони виростуть вільними особистостями й завжди братимуть на себе відповідальність за власне життя.
До речі, дуже важливо, щоб обоє батьків дотримувалися єдиної стратегії у вихованні, інакше дитина навчиться маніпулювати цими суперечностями.
– До яких наслідків може призвести таке покарання, як рукоприкладство?
– Дитина ніколи не забуде, що до неї поставилися нечесно. А вдарити за те, що завинив, – це якраз дуже нечесний вчинок, адже тато чи мама є втричі сильнішими від малюка. Батьки, які застосовують фізичну силу, навіть якщо йдеться про невідчутний ляпас, – або занадто дурні, або просто ліниві й не хочуть шукати альтернативу. Їхні діти все життя підсвідомо відчуватимуть агресію щодо батька чи матері, які підіймали руку на них.
Ба більше, такі діти потім у дорослому житті ще й можуть підсвідомо притягувати до себе людей, які їх зневажатимуть, принижуватимуть, або ж ситуації, де почуватимуться несправедливо ображеними. Бо ж вони із самого дитинства звикли до відповідної моделі стосунків. До речі, саме в таких авторитарних сім’ях виросли всі відомі в історії диктатори: Гітлер, Сталін, Мао Цзедун…
– Нещодавно Україною прокотилася серія дитячих самогубств, до яких призвела участь у так званій смертельній грі, яку популяризували в соцмережах. Чому діти стають жертвами таких течій?
– Йдеться про потребу дитини заявити про себе. У неї відсутній зв’язок як із собою, так і зі своїм оточенням, й щоб завоювати увагу, тепло, прихильність, визнання власної цінності, дитина зважується на відчайдушні ігри. Таким підліткам, як правило, бракує любові. Вони потрапляють під вплив тих, хто дає можливість нарешті бути побаченим і почутим, навіть якщо йдеться про цілковито протиприродні способи. Це своєрідний крик про допомогу.
Делікатнішим виявом цього явища можна вважати також фарбування волосся в кольори веселки, ірокези, пірсинг по всьому тілу тощо. Йдеться про підсвідомий меседж світу: «Нехай я виглядаю жахливо, але я є! Побачте мене нарешті!».
– Такий науковий напрямок, як психосоматика, стверджує, що хвороби дітей є віддзеркаленням психологічних проблем їхніх батьків, принаймні до підліткового віку. Чи є в цій теорії зерно істини?
– Безумовно. До речі, це стосується і дорослих. Будь-яка недуга виникає внаслідок ослаблення імунної системи – коли людина не змогла впоратися з якимось негативним психологічним станом, емоціями. Хвороба – це послання душі через тіло. Якщо діти хворіють, їхнім батькам треба звернути увагу на себе або стосунки в сім’ї.
– Протягом тижня ви мали чимало зустрічей із місцевими працівниками освітніх установ – учителями, методистами директорами… За вашими спостереженнями, в чому головна проблема педагогів?
– Головна проблема – це мізерна оплата праці, хоча вчителі мали б заробляти найбільше в державі. Окрім цього, вони повинні перестати надалі бачити себе лакеями системи, а стати лише педагогами. З грецької слово «педагог» перекладається як «друг дитини в іграх»…
Кожен педагог є вчителем, але далеко не кожен вчитель є педагогом, тобто тим, хто допомагає дитині розкривати потенціал та інтереси, підтримувати її нахили. Важливо розуміти, що діти мають зростати внутрішньо вільними. Успіху в цій справі досягають тоді, коли одночасно працюють і з дітьми, і з батьками, і з педагогами.
Важливо розуміти, що діти мають зростати внутрішньо вільними.
– Але майбутніх вчителів цього не навчають в університетах…
– Не варто обмежуватися тільки вивченим у виші, не забуваймо про самоосвіту. Якщо вчитель не відчуває в собі внутрішнього поклику до роботи з дітьми, він мусить покинути цю професію.
Нинішні вчителі та вихователі через років 20 не будуть затребуваними, оскільки вже сьогодні маємо широкий доступ до різних даних величезного обсягу. А нині вчителі, на жаль, слугують лише провідниками інформації.
Варто зазначити, що педагог буде потрібний завжди і в будь-якому суспільстві, хоч сучасна форма шкільної освіти й залишиться в минулому. Натомість працюватиме школа, для якої пріоритетним буде індивідуальний підхід.
Якщо держава триматиметься за стару систему, намагатиметься бути виключно контролером, вона швидко зазнає краху. Важливе компетентне управління, а не віддавання наказів згори.
Автор: Наталія МОСТОВА “МІСТО”