Ієромонах Матей Гаврилів, ЧСВВ
продовження статті
Новий Катехизм Католицької Церкви про сумління
У розділі про гідність людської особистості, в артикулі 6, йдеться про моральну совість. Тут наводиться традиційне її визначення:
«Моральна совість - це судження розуму, за посередництвом якого людська особа розпізнає моральну якість конкретного акту, що має здійснитись, що здійснюється, або такий, що здійснився».[1]
Наводиться при цьому також вислів кардинала Ньюмана:
«Совість - це закон нашого духа, але такого, що його перевищує, що дає розпорядження, що вказує на відповідальність і обов’язок, страх і надію… що є посланцем Того, який у світі природи і ласки нам говорить непомітно, навчає і керує нами. Совість передусім є намісницею Христа».[2]
ККЦ дуже ясно ставить питання вибору згідно із сумлінням у сенсі його правильності чи помилковості, тобто коли цей вибір узгоджується з божественним законом, або коли йому суперечить.[3] А для правильності рішення подає отакі норми-правила:
• Ніколи не погоджуйся робити зло, щоб вийшло добро.
• «Все, що бажали б ви, щоб люди вам чинили, те ви чиніть їм».[4]
• Любов завжди здійснюється через пошану до ближнього і до його сумління.[5]
Совість - це діалог з Богом
Людина, яка вийшла з рук Бога-Творця, носить його образ таким чином, що коли шанує і вводить його з доброї волі у гру законів людської природи, то її діяльність входить у вічний задум Божий, актуалізує план Всевишнього, і, таким чином, її дія єднається з Божою дією саме у даний момент історії – hoc et nunc. Цей сенс діяння - в Бозі і для Бога - в інтимному святилищі власного сумління посилюється, коли розглядається у надприродному, метафізичному порядку. Слід сказати, що Бог у своїй доброті встановив інший спосіб спілкування, котрий безмежно перевищує природній - Він дозволив бути причасником його життя, відкрив себе самого, Він говорить з людиною безпосередньо своїм Словом. Таким чином, кожна дія у вимірі Божого плану дійсно стається відповіддю на його волю, яка полягає у тому, щоб встановити з кожним єством особисті відносини на основі любові.
Совість як оцінка дій у конкретних обставинах
Вселенські й загальновідомі засади, наприклад: «слід робити добро, а не зло», «не можна робити іншим того, чого собі не бажаєш», хоч мають фундаментальне значення, та не завжди зберігаються в конкретних ситуаціях. Однак, коли вони приймаються і засвоюються особисто, як «категоричний імператив», то стаються моральним законом. Наприклад, коли юрба людей бачить багато поранених під час стихійного лиха, то вона може залишатися байдужою, однак, коли кажу собі: «цього пораненого я повинен негайно доглянути», то тут йдеться вже про оцінку моєї совісті, і саме вона стає моральним критерієм і моральною оцінкою даної, конкретної ситуації.
Комуністична етика і мораль, яка вважала себе «найгуманнішою» у світі, в дійсності небагато спільного мала з гідністю самої людської особи, бо ґрунтувалася на принципі колективізму, згідно з котрим інтереси особи втілюються тільки шляхом досягнення суспільних інтересів, а точніше інтересів пануючої комуністичної партії, що вважала себе «авангардом суспільства».[6]
Ще досі тим, що пережили тоталітарний режим, стоїть перед очима гасло комуністів: «партія - це ум, честь і совість нашої епохи». Тобто, іншими словами, усі, ким вона керувала, не повинні були вже журитися відповідальністю за свої вчинки, чи пошуками власних доріг, партія брала на себе колективну відповідальність, прикриваючись інтересами суспільства.
«Совесть - это субъективное осознание личностью своего долга и ответственности перед обществом. В социалистическом обществе требования совести нравственной личности не могут означать ничего иного, кроме служения интересам других людей, коллективу. Поэтому возникающие иногда конфликты между личной совестью и предъявляемыми извне требованиями являются только результатом неправильного понимания данной личностью или другими людьми долга человека перед обществом».[7]
Все просто: кожен повинен був якнайчіткіше «усвідомити свій борг і відповідальність», і цього вистачало. Для деяких, зрештою, це було досить зручно, а для тих, «що неправильно розуміли усвідомлення свого боргу», були виправні концтабори. У післярадянські часи поняття «сумління» переосмислюється. Автор філософсько-антропологічного і релігієзнавчого дослідження про свободу совісті - Бабій, пише:
«Головна увага має бути приділена особистості як суб’єкту свободи совісті, адже сама особистість, індивідуальність є носієм, якщо так можна виловитись, приватним власником свободи совісті, це певною мірою атрибут і вияв її власного “я”. … Совість, свобода совісті, по суті - індивідуальні».[8]
На Заході, а особливо в Німеччині, впродовж останніх років розвинулась т. зв. «етика ситуації».[9] Радикальне виявлення такої етики полягає у відкиненні будь-якої універсальної і абсолютної моральної норми, а також у декларуванні того, що моральна норма у діянні остаточно зводиться до персонального, вільного рішення. Церква у документах ІІ Ватиканського Собору, а також папська Енцикліка Veritatis splendor, хоч не вживають вислову «етика ситуації», однак цілком ясно їй протиставляються:
«… свобода - це не просто вибір тієї чи іншої окремої дії; але це рішення особистісне і готовність дати життя «за» або «проти» Добра, «за» або «проти» Правди, остаточно: «за» або «проти» Бога».[10]
Хоч не все є помилковим в «етиці ситуації», у випадку позитивного закону, який ґрунтується на волі законодавця, християнин може знайтися у важких моральних обставинах, не передбачених законом, котрий не може віруючого виправдати.[11] Наприклад, у комуністичних країнах не існувало поняття християнського празника, тобто «день святий - святкувати», тому віруючий не міг піти до храму, а якщо це зробив, то був покараний. Все ж таки «етика обставин» являє собою поважну небезпеку для християнина принаймні у чотирьох пунктах:
1) моральне рішення не може бути накинене якоюсь окремою особою на основі її інтуїції;
2) наполягання на твердих особистих переконаннях може призвести до небезпечних висновків;
3) перенаголошування на особистих внутрішніх рішеннях може призвести до відкидання зовнішньої влади, заперечення приписів Декалогу й авторитету Церкви (екзистенціалізм);
4) ситуаційна етика ускладнює ситуацію через т. зв. «неповторні, окремі випадки» і, тим самим, множить число нових приписів та декларованих узаконень.[12]
Свобода, цінності та норми взаємно переплітаються, бо свобода, щоб бути автентичною, не тільки має бути вільною від перешкод, але також бути настільки спроможною, щоб діяти, отже ж, передусім потребує ієрархії вартостей і норм.[13] Людина обирає свою остаточну ціль і тим самим актуалізує концептуально опрацьований план, а діючи вільно, приймає перед Богом відповідальність за вибрану для власного життя орієнтацію, яка, відтак, виражається і конкретизується у поокремих практичних виборах. Як писав К’єркегор: «Людина лише тоді стає особистістю, коли здійснює вибір, перестаючи плисти за течією».[14]
Безперечно, життя людини повинно оцінюватися на основі фундаментального вибору у відношенні до Бога, або спрямовуючи себе до нього, як до найвищого Добра, або його відрікаючись. Однак цей «основний вибір» не може бути зведений до беззмістовного і безцільного наміру, якому, ясна річ, не може відповідати активне зусилля у виконанні різних обов’язків морального життя. Відповідальність особи у її етичних виборах вимірюється шкалою моральних вартостей і її відповідністю до ступенів закону.[15]
Виховання сумління
В Україні, у післякомуністичній і передконсумістичній споживацькій дійсності, праця над вихованням сумління для Церкви і суспільства є надзвичайно важливою, бо стосується усіх громадян і, зокрема, довірливих дитячих чи юнацьких сердець.[16] Саме на виховання совісті сильно звертає увагу Церква у своїх документах.[17] Новий Катехизм стверджує:
«Совість повинна виховуватися, щоб моральні оцінки були натхненні світлом. Добре виховане сумління є правильне і правдиве. Воно формулює оцінки згідно з розумом, утверджуючись у справжньому добрі за мудрою волею Творця. Виховання совісті необхідне для людини, виставленої на негативні впливи і спокушуваної гріхом, до свого власного судження і нехтування здоровим та безпомилковим вченням. Виховування совісті - це завдання цілого життя, від дитячих літ, аж до похилого, немічного віку… Виховання совісті гарантує свободу і породжує мир у серці. У виховуванні сумління Слово Боже є світлом на нашому шляху, важливо прийняти його з вірою й молитвою і застосувати у житті. Слід робити рахунок сумління, орієнтуючи його на Хрест Господній».[18]
Veritatis splendor – сяйво правди
Христос сказав: «Світло тіла - око. Як, отже, твоє око здорове, все тіло твоє буде світле. А коли око твоє лихе, все тіло твоє буде у темряві».[19] У цих словах Ісуса знаходимо заклик до виховання совісті, щоб вчинити її предметом постійного навернення до добра і правди. Аналогічним є заклик апостола Павла, щоб не поводитись за способом думання цього світу, але перемінюватися, відновлюючи власний розум.[20] Справді, саме серце, навернене до Господа, і любов є джерелом правильних оцінок, «щоб розрізнити, що то є воля Божа, що добре, що вгодне, що досконале»,[21] слід набувати знання закону Божого, а окрім цього «співприродності» між людиною і справжнім добром.[22] Така співприродність, чи спорідненість закорінюється і розвивається у цнотливих звичаях самої людини: її кмітливості та інших головних чеснотах, а найперше – у богословських чеснотах віри, надії і любові. Саме в цьому сенсі Ісус сказав: «Хто правду чинить - іде до світла».[23] Великою допомогою для виховання совісті християнина є добре опрацьовані церковні документи.[24]
Норми виховання совісті
Сумління не є законом самим по собі. У вихованні совісті слід керуватися нормами об’єктивної моралі, включаючи також вчення Церкви,[25] щоб мати «не слабку, а тим більше не оманливу совість, якої не позбавлені і погани, треба саме сумління розвивати, вправляти через вивчення записаного Божого Закону і повчання богомудрих учителів, пристосовуючи себе до їх керівництва».[26] Розвиток християнської совісті - це динамічний процес, який полягає у здатності бачити вартість або безвартісність кожної дії у світлі християнської моралі й удосконалювати цю здатність.[27] «Бережи совість. Все інше збереже вона», каже майстер афоризму Леонід Сухоруков.
Продовження у наступному числі
[1] Catechismo della Chiesa Cattolica, 1778; Libreria Editrice Vaticana 1992. 455. Пор. "Совість есть діло разума искуснаго имже человікъ разсуждаетъ, аще что ему твориты подобаетъ или неподобаетъ" Богословія нравоучительная, Львовъ 1760, с. 335.
[2] Newman J.H., Lettera al Duca di Norfolk, 5.
[3] Catechismo della Chiesa Cattolica, 1786.
[4] Mm 7,12.
[5] CatechismodellaChiesaCattolica, 1789. Пор. теж "Сумління - це практичне судження або веління розуму, завдяки якому хтось вважає, що дана справа мусить бути виконана тут і тепер, оскільки є доброю, і слід уникнути того, що є зле". Washington CaseII,1 in Enchiridion Vaticanum (EV4), DDB, Bologna 1994, n. 695.
[6] Пор. Марксизм и мораль. -Рим. - I960, с. 21.
[7] Словарь по этике / изд. 5. - М. - 1983, 326. «Нову людину», - писав свого часу Чеслав Мілош, - так виховують, щоб нормами своєї поведінки вона виключно визнавала загальне добро. Вона думає й реагує, як інші, вона скромна, роботяща, задовольняється тим, що дає їй держава, приватне життя обмежує ночами, проводженими вдома, поза цим завжди перебуває серед своїх товаришів – на роботі, на розвагах. Вона старанно спостерігає своє оточення і доносить владі про всякі думки і вчинки своїх співтоваришів. Донощицтво було і є відоме в різних цивілізаціях. Проте назагал його ніколи не підносили до гідности чесноти… Воно є підставою, на яку спирається Страх усіх перед усіма». Чеслав Мілош. Поневолений розум // Сучасність. 1985, с. 91.
[8] Бабій М.Ю. Свобода совісті. - Вища школа. - Київ. - 1994, с. 25.
[9] Або "situational morality" = "мораль - куди вітер віє", або "circumtances ethics" = "етика обставин", ґрунтована, власне, на атеїстичнім екзистенціялізмі та нестримній емансипації, коли "людина не хоче терпіти (толерувати) трансцендентності, а хоче сама бути найвищою вартістю". Danieluo J., Cristian Faith and Today's Man in Our Sunday Visitor, Huntington, Ind.. vol. 58. N. 51, 19/04/1970.
[10] Veritatis splendor, 65, Milano 1993, p. 68.
[11] Докладніший огляд "етики обставин" у Гарванко. Вірую воєдину святую. -Йорктон, Саскатун. -1970, с. 290-294.
[12] Gleason R. W., Situational morality, Magi Books. Inc., Albany, N.Y. 1968, p. 28-36.
[13] "Свобода, як відомо, виступає в двох іпостасях: "негативна" — "свобода від" і "позитивна" — свобода для". Див. Бабій М. Ю. Свобода совісті. - Вища школа. - Київ. - 1994, с. 32.
[14] Кьеркегор С. Наслаждение и долг. - СПб. - 1894, с. 231.
[15] Sinodo dei vescovi (25.1.1983). "Instrumentum мaboris La riconcilazione e la penitenza nella missione della Chiesa. In EV 9, DDB, Bologna 1987, n. 32-33s.
[16] Ioannes Paulus II, Reconcilatio et paenitentiae. Adhortatio apostolica (2.XIL1984), 26. In EV 9, DDB, Bologna 1987 n. 1157. Див. також Sebbot R., Gewissenserцffnung, in Lexikon für Theologie und Kirche, band 4. "Herder". Freiburg-Basel-Rom-Wien 1995, сol. 627-628.
[17] Sinodo dei vescovi (25.1.1983). "Instrumentum Мaboris La riconcilazione e la penitenza nella missione della Chiesa. InEV 9, DDB, Bologna 1987. n. 31.
[18] Catechismo della Chiesa Cattolica, 1783-1785.
[19] Mm 6,22-23
[20] Пор. Рим 12,2.
[21] Рим 12,2.
[22] S. Tommaso d'Aquino, Summa Theologiae, II-II. q.45. a.2.
[23] Йо 3,21.
[24] Veritatis splendor, 64, Milano 1993, p. 67-68.
[25] Washington Case II in EV. 4, DDB, Bologna 1994. n. 697.
[26] Св. Амвросій Медіоланський, у Цветник духовный / II. - СПб. - 1892, c. 157.
[27] Mc Mahon E., Education of conscience, in New Catholic Encyclopedy, vol. IV. San Francisco-Toronto-London-Sydney 1967, p. 202. Може добрe послужити посібник Ніколя Де Мартіні, Зрілість— найважливіша проблема. -Вид-во оо. Селезіян. - Рим-Львів, 1992.