22 жовтня 2018 року минають 10-ті роковини відходу до вічності о. Йосафата Воротняка, ЧСВВ, колишнього головного редактора журналу «Місіонар», настоятеля монастирів у Західній Україні, активного місіонера, реколектанта, провідника різних спільнот. У цій статті пригадаю основні віхи життя й діяльності цієї непересічної особистості. (Детальніше про це написано в численних матеріалах «Місіонара», зокрема в числах 7–8 та 11 за 2008 рік, а також у книжці «Ясний промінь вічного сонця», Львів – Кула, 2009, 79 с.)
Йосафат (Павло) Воротняк народився 6 липня 1948 року в с. Брезік (сьогодні Боснія і Герцеговина) у багатодітній сім’ї. Рід Воротняків у Боснії походив із Тернопільщини. Батьки були побожними греко-католиками, вони виховували ще трьох синів (один із них, Василь, служив священиком УГКЦ у Німеччині) і чотирьох дочок (двоє ‒ Надія і Тетяна – обрали чернече служіння в згромадженні сестер служебниць Непорочної Діви Марії). Загалом у родині Воротняків протягом двох останніх десятиліть з’явилося кілька покликань до богопосвяченого життя.
Павло, майбутній о. Йосафат, ще з дитинства мріяв стати священиком. У 15-річному віці вступив до Малої семінарії в Крижевцях (сьогодні Хорватія). 1965 року був прийнятий на новіціят отців василіян у містечку Кула (нині Сербія), обравши ім’я «апостола з’єдинення» Йосафата Кунцевича. У 1967 році склав перші чернечі обіти, а 1974 року – вічні на руки тодішнього протоархімандрита ЧСВВ Атанасія Великого, одного з найавторитетніших істориків нашої церкви і чину. Висвячений на священика 29 червня 1975 року з рук Папи Павла VI разом з іншими кількома сотнями кандидатів.
Ґрунтовну освіту для подальшого служіння отримав у Римі. Вивчав філософію і богослов’я в Папському університеті святого Ансельма і здобув ступінь бакалавра. Продовжив богословські студії в Папському східному інституті в 1975–1977 роках і здобув ліцензіят зі східних церковних наук.
У 1979 році о. Йосафат повернувся в тодішню Союзну Республіку Югославію і як помічник пароха доклав немало зусиль для розвитку греко-католицької парафії в містечку Кула (Сербія). Так, протягом одного року завдяки спонсорам та іншим небайдужим удалося спорудити новий храм.
Релігійне служіння о. Йосафата в колишній Югославській державі тісно пов’язане із духовним проводом сестер служебниць Непорочної Діви Марії та сестер василіянок. Немало дівчат, зокрема з України, за його порадою стали черницями в цих жіночих богопосвячених спільнотах.
Ще в студентські роки о. Йосафат опанував кілька європейських мов, побував у різних країнах світу, а вже як священик очолював паломницькі поїздки зі своїми вірними. У період підпілля УГКЦ він, ризикуючи потрапити під арешт у колишній УРСР (не допоміг би й статус «туриста із Союзної Республіки Югославія»), не раз був зв’язковим між Головною управою чину і ченцями в Україні.
У 1992 році настоятелі чину скеровують о. Йосафата в Україну. Спочатку виконував служіння соція та магістра Крехівського новіціяту, а в 1994–1997 роках ‒ настоятеля василіянського монастиря Святого Юрія в Червонограді. У цьому шахтарському містечку о. Йосафат тісно співпрацював із педагогами у сфері християнського виховання учнівської та студентської молоді, був, хоч і недовго, директором василіянського ліцею при монастирі й заохочував його вихованців обирати чернече або священицьке служіння. Організовував також духовні вечори, боровся із поширенням різних сект і діяльністю ворожбитів, які натоді активізувалися в Червонограді. За свого настоятельства там о. Йосафат розгорнув активну місійну та реколекційну працю в різних районах Львівщини.
У 1997 році його призначають парохом церкви Святого Андрія у Львові, де він сумлінно виконував свої душпастирські обов’язки. При цьому храмі о. Йосафат духовно провадив молодіжне товариство «Містична троянда», а також Марійську дружину із місцевої церкви Святого Онуфрія, їздив із ними в різні паломництва та краєзнавчі подорожі Україною та за кордон. Якщо в цих поїздках виникали якісь складні ситуації, парох виявляв особливу терпеливість і винахідливість.
Улітку 2000 року о. Йосафат зустрічався з молодими паломниками і заробітчанами в Римі в рамах Світового дня молоді. Восени того ж року поїхав до далекої Бразилії, де ближче познайомився з релігійним життям українців греко-католицької віри. Пригадую, з якою радістю він ділився розвитком тамтешніх парафій отців василіян та збереженням наших національних традицій молодим поколінням.
Очолював катехитичну комісію Львівської архієпархії УГКЦ, готував до друку відповідні навчальні видання. Свої знання о. Йосафат реалізовував як викладач різних дисциплін у таких закладах, як Василіянський інститут філософсько-богословських студій у Золочеві, Львівська богословська академія (сьогодні УКУ), Колегія патріарха Мстислава Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ (сьогодні УАПЦ (соборноправна). Зокрема, на запрошення очільника названої церковної структури владики Ігоря Ісіченка він читав лекції учням колегії. І надалі о. Йосафат підтримував із ними зв’язок, цікавився їхнім життям і перспективами.
Авторитетний священик був духовним провідником священицької вітки Третього ЧСВВ, що діє при монастирі Святого Онуфрія у Львові.
Отець Йосафат також ініціював створення сестринства імені Святої Терені (1998), біблійного товариства молоді «Благовіст» (2000), товариства юристів-католиків імені Святого Томи Мора (2001), хоч їхня подальша діяльність, на жаль, не набрала обертів.
Окремої уваги заслуговує його редакторсько-видавнича діяльність. Ще під час служіння ігуменом у Червонограді о. Йосафат дописував у журнали «Місіонар», «Світло» (Торонто, Канада). У вересні 1997 року був призначений головним редактором часопису «Місіонар», замість о. Василя Зінька, ЧСВВ.
Редакція спочатку містилася в кімнаті на першому поверсі монастиря Святого Онуфрія у Львові, а з 1998 року – у його новому, добудованому корпусі. Я співпрацював з о. Йосафатом у «Місіонарі» з вересня 1997 року по грудень 2005 року. Він був розсудливим і ліберальним стосовно своїх підлеглих, навіть за кризових моментів ніколи не підвищував голосу, завжди зустрічав на роботі з усмішкою. Ми були однією командою й відчували спільну відповідальність за свою працю, уболівали за якість часопису у всіх її аспектах. У нашій спільній праці було місце й для гумору, і для колективних поїздок, особливо влітку.
У липні 2003 року за ініціативою отця я разом із підприємцем, уродженцем Львова Богданом Зарицьким поїхав у тижневу подорож монастирями отців василіян Центральної та Східної України, де ми робили фото- і відеозйомки чернечих осередків, щоб у майбутньому змонтувати окремий фільм. Але вдалося лише зробити серію публікацій у часописі, зокрема в рубриці «Василіянські монастирі України».
Говорячи про редакторство о. Йосафата, можна виокремити два його періоди. Перший – з 1997-го до 2001 року: він часто їздив із місіями в різні куточки України (переважно Західної), навантажував своє невелике авто духовною літературою релігійних видавництв («Місіонер», «Свічадо»), розповсюджував її серед людей.
Другий період ‒ із 2002-го до 2005 року. Тоді до редакційної колегії приєдналася випускниця Львівської академії друкарства Віра Арів, яка у співпраці з о. Йосафатом, що вже не мав особливих місійних завдань, покращила мовний бік часопису й багато часу приділяла підготовці й написанню статей до журналу, а також новим виданням.
Як керівник друкованого видання він відзначався вмінням пропонувати нові ідеї для наповнення журналу. Змінив структуру часопису, затвердивши рубрики, які до 1997 року не мали сталого характеру. У нашому архіві побільшало світлин, які зробив о. Йосафат. Також він доклав немало зусиль для збільшення тиражу часопису, здійснював спроби розвинути мережу розповсюдження журналу в єпархіях УГКЦ, але ця місія друкованого слова в нашій церкві ще досі залишається на не дуже високому рівні… До речі, над її реалізацією працює Асоціація католицької преси під керівництвом о. Юрія Блажиєвського, оріоніста, до якої належить і редакція «Місіонара».
Особливо хочу відзначити, що за ініціативою о. Йосафата Воротняка було відроджено «Календар “Місіонара”» у формі релігійного нотатника (перший випуск вийшов 2003 року, останній ‒ 2007-го, уже без його участі). Уважаю, що для дослідників біографій Римських Пап «Календар «Місіонаря» за 2004 рік міг би стати добрим історичним джерелом, тому що він містить короткі життєписи, зроблені на основі ватиканських джерел. У задумі о. Йосафата ще було видання «Малого “Місіонарчика”», але на це йому забракло часу й засобів.
Необхідно зазначити, що о. Йосафат був не тільки редактором, але й автором численних публікацій у журналі «Місіонар». Хоч і не мав для цього спеціальної філологічної чи журналістської освіти, зате володів душпастирським досвідом живого спілкування із різними категоріями людей, мав розвинену інтуїцію, що дозволило йому реалізовувати себе в роботі зі словом. Переважно писав статті на моральні, богословські та церковно-історичні теми.
У своєму щільному графіку о. Йосафат знаходив час і на розмову, часто – на допомогу багатьом людям, які приходили до наших скромних редакційних «апартаментів». Це і молодь, що не могла впоратися зі складними ситуаціями, і єпархіальні священики, які ділилися труднощами свого душпастирського життя, і нужденні, яким він радо служив, й алкоголіки...
Коли в травні 2004 року його перевели до Боронявського монастиря на Закарпатті, продовжував приділяти багато часу підготовці «Місіонара» та інших видань, але вже в січні 2006 року склав обов’язки головного редактора. Більше часу присвячував будівництву монастирського комплексу в Бороняві, тісно співпрацював з іншими парафіями Мукачівської єпархії.
На відпусти влітку й восени до Бороняви з’їжджаються тисячі людей з різних куточків Західної України. До осені 2008 року новий ігумен чимало зробив для того, щоб місцева церква, яку розпочали будувати ще в 1999 році, була належно облаштована, а її позолочені бані сяяли на сонці. Детальніше про діяльність ігумена о. Йосафата в Бороняві можна прочитати в книжці «Світильник істини» історика, головного редактора журналу «Патріярхат» Володимира Мороза (Львів : Видавництво УКУ, 2016).
Навесні 2008 року о. Й. Воротняк тяжко занедужав і поїхав із Бороняви на лікування, яке, однак, не дало ефективного результату. 22 жовтня відійшов до Господа по вічну нагороду.
Останні місяці свого перебування на землі жив у монастирі Пресвятої Тройці в Кулі, не полишаючи своїх задумів і проектів. Був сильний духом і сповнений радості. На жаль, йому вже не вдалося побачити встановлення купола, який церкві в Кулі подарували його стараннями з Боронявського монастиря. Це сталося, як не парадоксально, у день його смерті…
Ми із нашим керівником редакції не раз жартома повторювали гасло святого Венедикта: «Ora et labora» («Молися і працюй» – лат.). Для означення життя і діяльності о. Йосафата Воротняка вельми доречними стануть і це гасло, і такі слова з послання апостола Павла: «Умію я й бути в упокоренні, умію бути й у достатку. Я привчився до всього й у всім: насищатися й голод терпіти, мати достаток і бути в недостачі. Я все можу в Тім, Хто мене підкріпляє, – в Ісусі Христі» (Филип. 4, 12–13).
Вічная пам’ять жертвенному ієромонаху!