– Отче духовний, якщо маєте кілька хвилин часу, то послухайте мене, я вам розповім як я переконалася, що Бог існує, – говорила старша жінка під час моїх відвідин хворих у лікарні. Я погодився, а вона тут же стала розказувати:
– Це було ще в шістдесятих роках. Моя сестра жила у Дніпропетровську. Вона вийшла заміж, і вони поїхали туди з чоловіком за його скеруванням з інституту на роботу. Як наша мама, так і сестра моя Галина була дуже побожною, бо я не надто вірила в Бога, як кажуть, у голові всякі думки літають, тільки не про Бога. Повністю занедбала молитву, до храму Божого не ходила (а тоді не завжди можна було зайти до церкви); думала собі: нащо мені Бог, попадеться добрий хлопець – вийду заміж, буде робота, квартира, та всі так живуть. Навіть, як вийшла заміж, нічого не змінилося. Хоч були труднощі, але надіялася на свої сили.
Якось на роботі мені вручили телеграму: «Приїжджай на похорон племінниці Валентини, – твоя сестра Галина».
Знаю, що недавно вона була в Карпатах у спортивному таборі. Думаю собі, що б то могло значити. Хотіла з чоловіком поїхати на похорон вже цього вечора, але він не міг звільнитися з роботи, якась на виробництві аварія була, тому його не відпускали. Я поїхала з дочкою Наталкою. Увечері на вокзалі у Жмеринці не було квитків, але ми показали телеграму, і нам сказали перед приходом потяга підійти до каси.
Ось ми вже їдемо, переживаємо, і жаль нам Валентини. Їй всього минуло двадцять років. Вона до нас завжди на канікули приїжджала до Бара. Тепер навчалась в університеті, на неї покладали надію, а тут раптом смерть. Жаль охопив наші серця. Лиш тепер збагнула Бога, хоч до цього була байдужою. Їхали цілу ніч, а сон мене не брав, смуток і переживання нас не залишали.
Після обіду ми були вже в Дніпропетровську, і треба було їхати на квартиру до сестри. Шукаю адресу, бо не запам’ятала назву вулиці, та, на жаль, адресу залишила я вдома. Куди їхати, навіть у який бік – нічого не знаю. А там у мене було на карточці все розписано: на який трамвай сідати, до якої зупинки їхати, перехід на якусь вулицю... Тут вечір надходить, а я щось дорікаю Наталці, так що вона аж плаче:
– Що роботи? – кажу до Наталки, а вона мовчить. Постояли ми біля вокзалу близько пів години. Думаю собі і від щирого серця прошу: «Допоможи, Боже, тільки не Тебе надія».
Тут на площі: трамваї, тролейбуси, автобуси, таксі, а я навіть не знаю, на що сідати. Якраз під’їхав якийсь трамвай, їдемо, а куди – самі не знаємо. Дивлюся, якась велика зупинка, площа. І знову собі думаю: куди я їду – людей всюди багато, але кого і про що спитати? Ні, треба вертатись, поки не пізно, на вокзал. Виходимо з трамвая, навколо так багато нових будинків, а куди йти? Питаю когось, як до вокзалу добратися. Показують – ось там, на цьому боці зупинка.
І ви знаєте, я ніколи не молилася, а тепер так стала благати Бога, якби Він святий був переді мною. Вже надходить вечір. Прийшли ми на зупинку з Наталкою, а сльози так і покотилися з очей. Якийсь чоловік в окулярах дивиться на нас, підійшов і питає:
- Що сталося?
Я обтираю сльози і кажу йому, що ми приїхали на похорон моєї племінниці. Вона молода, навчалася в університеті, їздила в Карпати, раптом захворіла і померла. Ось телеграма, але я не взяла з собою адреси. Куди їхати, не знаю. Тож вертаємося на вокзал, візьмемо квитки – та й додому.
Чоловік уважно вислухав мене, а тоді питає:
- Як цю дівчину звати?
- Валентина, – відповідаю, а серцем відчуваю його доброту в надії, що він нам допоможе. Він мовчить, а мені хочеться сказати йому:
- Та скоріше говоріть, якщо знаєте!
Він ще раз подивився на нас двох, задумався на хвилинку і став знову питати:
- Ви приїхали до Валентини, але вона не померла, хоча була у важкому стані. Якщо це насправді так, то вона зараз у лікарні. Вона була в реанімації, тому нічого дивного, що послали вам таку телеграму. Ось звідси всього чотири зупинки до обласної лікарні. Зайдете у неврологічний відділ, там вам скажуть, у якій вона лежить палаті.
Мені якби мороз тілом пройшов, а заодно якась радість, сама не знаю чому. Я не знаю, що йому говорити, показую телеграму. Та він не дивиться, а впевнено говорить, щоб переконати мене, що Валентина не померла.
- Розумію і співчуваю вам. Валентину дійсно привезли з Карпат, щось у неї з головою, з мозком. Так, вона була в ненадійному стані, і тому, можливо, вам вислали таку телеграму – нічоготутдивного немає, – повторив цей чоловік, немовби підтверджуючи все, що сказав.
- А звідки ви її знаєте? І якщо знаєте, то скажіть адресу, – кажу, а самій не віриться, що йдеться про нашу родичку Валентину.
- Я її не знаю. Мій син навчається з нею в одній групі. Він дружив з нею і навіть хотів одружуватися. Ми вже думали про весілля. Син також переживає і частенько відвідує її тепер у лікарні. Домашньої її адреси я також не знаю. Як будете у лікарні, там все з’ясуєте, та це не головне. Важливо, щоб вона стала здоровою. Я перший раз її бачив, як вони йшли з моїм Віктором в кіно. Я з ними навіть поговорив приблизно п’ять хвилин. Загалом вона мені сподобалась, і я не проти такої невістки.
Ця розповідь надихнула мене якоюсь надією, що ми її віднайдемо. Я з нетерпінням чекала, що він ще щось розкаже про нашу Валентину, та, на жаль, він більше нічого не знав про неї, а коли ми вже мали розходитися, то він доброзичливо сказав:
– Якби у вас щось не виходило приходьте на ніч до нас, на нашу квартиру, – він показав на п’ятиповерховий будинок, що стояв напроти нас, і вказав номер своєї квартири, а потім додав: – Зараз сідайте на цей трамвай, їдьте до зупинки «Лікарня», бо я ще маю заїхати у справах до будівельного управління. Нехай вам Бог допомагає!
Ми сіли у трамвай, аж тепер я відчула, що все-таки все залежить від Господа Бога. Не встигла я повністю заспокоїтись, як чую голос кондуктора: «Лікарня. Будь ласка, виходьте!» Вийшли з трамвая і йдемо до лікарні. При вході розпитали, де лежить Валентина Гвоздецька, і нам відповіли:
– Другий поверх, двадцять сьома палата.
Нам видали халати, і ми йдемо коридором, заходимо у палату, медсестра показала ліжко нашої Валентини. Вона на цей час спала, і ми не хотіли її будити. Аж тепер я заспокоїлась, бо їхали ми на похорон, а тут бачимо зовсім інше. Я сіла на крісло, а моя Наталка стояла, чекаємо, коли вона пробудиться. Довго не довелося нам чекати, як вона відкрила очі. З просоння нас не впізнала. Кажу до неї:
- Не пізнаєш нас? Та ми з Бару приїхали.
- Ой Боже, та це ви, тітонько, приїхали, – відповідає нам.
Ми, привітавшись, поцілувалися і стали розмовляти. Тоді я розказала, як ми віднайшли її, забувши вдома адресу. Про телеграму на похорон я не розказувала і не показувала її. Валентині було приємно почути про нашу зустріч із незнайомим чоловіком. Вона усміхнулась і сказала:
– Вам дійсно пощастило, так Бог велів, щоб ви в такий спосіб віднайшли мене.
Валентина була спокійною і навіть життєрадісною в надії на своє оздоровлення. Вона дала мені домашню адресу і розказала, як дістатися до її дому.
Вийшли ми з Наталкою з лікарні і поїхали на квартиру моєї сестри. Сестра також була дуже здивована і шкодувала, що таку телеграму написала, але пояснювала:
– Ми не сподівалися, що Валентина видужає з дня на день, чекали, що вона помре. Але Бог розпорядився по-іншому. А те, що ти розказуєш, – це справжнє чудо. Треба дякувати Богові, що ми разом. Дійсно, ми навіть думали про весілля, але тепер на першому місці для дочки – це здоров’я. Валентина побожна дитина, добре вчилася у школі і в університеті успішно здавала екзамени. Я спокійна за неї, вона молиться і своєю вірою притягує інших до Бога.
У цей час йшла велика боротьба з релігією. Безбожники старалися заволодіти людським розумом. Студенти вивчали так званий науковий атеїзм, здавали екзамен з цього предмету. Відкрито для студентів визнавати Бога було неможливо.
В університеті Валентина привернула до себе увагу Віктора, заприятелювала з ним. Він її запрошував до свого дому, щоб вона дещо про Бога розказала його батькам. Вони її полюбили і з цікавістю сприймали те, що вона говорила. А тепер Віктор часто відвідував Валентину у лікарні.
Я також повірила, що Бог існує, що це не людська видумка. І це завдяки моїй поїздці. Я повернулася до Бара. До нашого костелу на парафію приїжджали священики, а потім на постійно приїхав молодий наш парох отець Броніслав. Відтоді я постійно почала ходити на Службу Божу. Зі Львова також приїжджали ваші священики отці василіяни Юрій Янтух і Йосиф Новак. Найчастіше перед святами, помагали сповідати вірних. Бо дуже людей багато було до сповіді, а священиків не було стільки, як сьогодні. Отець Юрій постійно приїжджав, ще й по селах їздив і сповідав не лише хворих, але хто тільки виявляв бажання. А на селі Стасюках навіть свою пасіку придбав і приїжджав часто туди. Я завжди до нього приходила сповідатись, як він приїжджав до нас.
- А що сталося з Валентиною? – запитав я свою співрозмовницю.
- На жаль, через два роки вона померла.
Валентина була доброю дитиною. Багато терпіла. Тоді ще не робили операцій на голову. Та й тепер не легко позбутися такої хвороби. Свою недугу вона приймала як волю Божу.
Три місяці перед смертю вона лежала у постелі. У неї були головні болі, але коли хто приходив, то всміхалася приємною усмішкою. Її не можна було не любити. А коли запитували, звідки вона бере такого оптимізму і наснаги, то завжди показувала образочок Пресвятого Серця Ісуса, кажучи:
– Любов Божа дає мені терпеливість. Не тільки вірую, але надіюся, що ця любов є вічною. Життя є даром Божим, а за дар ми повинні дякувати Богові, навіть якщо це життя є тернистою дорогою. Великим щастям є відчувати Божу любов, тоді і ми любимо цією любов’ю своїх ближніх.
Лежачи хворою на своїм ліжку, вона писала і складала вірші. Ось один з таких віршів, який я запам’ятала:
Ти, Боже, зі мною, у серці моїм –
В стражданнях я спати лягаю.
На тебе, Ісусе, в постелі моїй,
Як сонечко сходить, чекаю.
Коли її відвідували студенти, які навчалися з нею, вона надихала їх вірою в Бога. І це було щось надзвичайно величне. Її тривожне серце викликало спокій в їхніх душах, і вони йшли додому одухотворені надією на краще своє майбуття. І це було в часи, коли віру називали «опіумом» для народу.
На похорон прийшло багато молоді з університету, були викладачі. Священика не було, бо в ці часи не дозволяли священикам хоронити публічно студентів.
До речі, помирала Валентина з молитвою на устах. Ще за життя її відвідав католицький священик. Господь Бог дійсно її покликав у небесні простори свого Царства.
Службу Божу відслужив наш парох з Бара. Сестра Галина приїжджала, то ми всією родиною були на Службі Божій і приймали Святе Причастя.
Та найбільше мене вразила ця перша поїздка, коли я зустріла чоловіка серед мільйонного міста, який так мені був потрібний. Тоді я усвідомила, що віра є дійсно даром Божим і найбільшим багатством, а ми так байдуже ставимося до свого Отця Небесного. Хочу сказати, що Віктор пізніше створив гарну сім’ю. А одного разу приїжджав до Бара і в нас гостював. Ми ходили до храму Божого на богослужіння. І він сказав, що це Валентина привела його до Бога.
Ось так відкрився мені Господь, можливо, через молитви і страждання тієї ж Валентини, бо після її відвідин у лікарні я переконливо сказала: «А все-таки Бог є на світі».
Записав у лікарні м. Бар
від хворої парафіянки
26 грудня 1997 року