І чого тільки не почуєш від подорожніх у потязі, в автобусі чи в іншому транспорті! Здається, що люди знають про всі події, що відбуваються у світі. Тут молодих скритикують, старших поганьблять і дітей не забудуть. Така вже людська природа, зіпсута гріхом. Як кажуть в народі: чуже бачимо під лісом, а свого під носом не видно. Всі недобрі, тільки я один справедливий. Як не згадати слів Ісуса Христа: «Чого ти дивишся на скалку в оці брата твого? Колоди ж у власнім оці не бачиш?.. Лицеміре! Вийми спершу із свого ока колоду й тоді побачиш, як вийняти з ока брата твого скалку» (Мт. 7, 3–5).
Ісус як Божий Син бачить серце кожної людини, тому й застерігає кожного з нас від осуджень й очорнень. Він з великої любові бажає, щоб ми не грішили, тому нагадує: «Не те, що до уст входить, осквернює людину, а те, що з уст виходить, те сквернить людину» (Мт. 15, 11).
Літня пора. Більшість людей намагаються усюди встигнути, зробити всі справи. Це відчувається і в автобусі. Вранці їдуть із села щось продати, купити та швидко повертаються додому, де так багато роботи. В автобус заходить старша жінка, сідає біля іншої й каже:
- Ой, накупила всього малим. Бо приїду, то найменше з порога: «А що бабуся купила нам?». Спробуйте повернутися з порожніми руками – вони відразу розчаровані, що нічого не привезла. Маю четверо внуків, такі клопітні, тільки до мене йдуть.
- Але такого клопоту, як я маю, мабуть, вже ніхто не має, – відповіла її супутниця.
- Що, діти так набридають?
- Та які діти, щоби то діти…
- Хтось хворий?
- Не знаю, що вам сказати. Люди живуть, як люди, а тут тільки до хати – і вже сварка. І так кожен день. З невісткою не ладнаємо.
– І таке буває. Сваримося, а потім миримося. Таке життя не тільки у вас. Молоді не хочуть розуміти старших, а старі не йдуть на поступки молодим. Колись було по-іншому. Тепер хоч люди до церкви ходять і моляться, але на першому місці – гроші. А тут багато чого не вистачає, що вдієте, треба в усьому шукати з Богом спокій.
- Воно, може, й так, але і не так. Послухайте, як у мене склалося. Одного хлопця виховала. Всю надію покладала на нього. Ходив мій Павло до школи, всього треба було. З останнього старалася. А потім – технікум. Приїде додому, сумку приготувала – і поїхав. Та ще грошей просить, крутиться біля мене, то я вже знаю чого. Що маю, йому віддаю. Думаю собі, ми цього не мали, то нехай діти не знають, як воно, коли їсти хочеться.
Автобус зупинявся, виходили пасажири, тоді знову набирав швидкість, а жіночка продовжувала про своє:
- Як закінчив мій Павло технікум, йому пощастило – відразу знайшов роботу. Здавалося, має свої гроші, але йому їх постійно не вистачало. Просить кожного разу: дайте мені грошей, хочу купити собі комп’ютер. А потім – на одяг треба, а там – на якусь зустріч. А я багато не заробляю, звідки тих грошей взяти? Сама залишуся без нічого. Даю йому, бо то своя дитина, а там якось буде. Часом навіть мушу позичити, а потім віддаю. Та я вам кажу, коли він жив сам, то було пів біди, а тепер їх двоє – оженився. Але кажу вам, не можу нічим похвалитися. Таку собі знайшов… Все, що я мала, повитягували з мене.
Тут перебила її жінка, що слухала, і каже:
- Основне, щоб вони між собою жили добре. Нехай живуть своїм життям, а ви до них не пхайтеся.
- Я їх не розлучаю, але кажу вам правду, що там щось не так. Мій начальник будує кооперативні будинки. А я в нього відповідаю за інструменти: лопати, ломи, кирки і за все, що там є у невеликій комірчині. У мене всюди порядок й за те начальник мене поважає, бо я за всім дивлюся, щоб щось не пропало. А в кінці роботи все помию, поскладаю, позакриваю. Вранці видаю рукавиці і необхідний інструмент. І в мене нічого не пропадає. Я вже звикла до цієї роботи, то куди мені йти. Тепер тяжко знайти якусь працю. Люди з освітою сидять без роботи. Начальник наш, якщо я щось прошу, завжди слухає, бо я ніколи не обманюю. А коли мені було п’ятдесят років, перед усіма робітниками привітав, дуже гарно сказав про мене і мою працю та подарував настінний годинник, такий гарний. Мені він так сподобався, що навіть шкодувала вдома на стіну вішати. Думаю собі, все ж таки пам’ятка. А тепер як прийшла невістка, підмовила мого Павла, щоб він забрав цей годинник до своєї кімнати. Думаю, нехай, яка різниця, чи він у моїй кімнаті, чи в їхній. Але сказала їм, щоб годинник крутили в один бік, бо так там було написано. А вона як почала крутити то в один, то в другий бік, сюди-туди. А я не витримала та й кажу: «Оксано, чого ти так крутиш, та то мій подарунок, зіпсуєш…». А вона як фиркне, нічого не сказала, грюкнула дверима, вийшла з хати і не було її цілий день. Потім моєму Павлові наговорила такого, чого й близько не було, що я така-сяка, не даю їй відпочити нормально. Тільки на другий день Павло каже мені: «Що ви їй такого сказали? Вона до вас не обзивалася, а ви її зачепили, ідіть і перепросіть». Чуєте, що каже моя дитина? А за що мені її перепрошувати? Хіба ви мовчали б, коли б побачили, як вона годинник, та ще подарований, нищить?
- І що ви йому сказали?
- Кажу, цього не буде. А він тоді на мене як не накинеться… В усьому я винна! І таке мені говорить, хоч вуха затикай. Пішла я у свою кімнату, виплакалася та й думаю собі, нащо мені начальник подарував цей годинник, щоб з нього було стільки клопоту. А потім кажу до сина: «Що хочеш роби, а я до вас навіть близько не буду заходити».
- І ви так не перепросилися?
- На третій день привів її Павло до мене. Ви думаєте, привіталася? Та де там. Подивилася на мене і пішла до своєї кімнати. І ми розділилися, я тепер маю свою кухню, а вони готують окремо. А закінчився газ у балоні, то ще треба, щоб дрова були. Тепер молоді цього не розуміють, їм все має бути готове. Сама ходила на лісництво. Добре, що там колись працював мій тепер покійний чоловік і мене там знають, тож виписали дрова і привезли додому, а вони собі палять і не думають про мою працю. Більше не піду на лісництво, нехай самі спробують.
- Ви так розказуєте, і мені дивно, що ви з таких дрібниць робите собі проблеми. Хіба у вашому житті основним є цей годинник? Та викиньте це з голови, – знову звернула увагу співбесідниці старша жінка.
- А ви думаєте, що цей годинник йде? Поламали і викинули, бо тепер годинників не ремонтують. Я правду їм казала, але вони не хочуть мене слухати. Та я ще всього не розказала. Хоч свій жаль перед вами виллю, бо бачу, що ви добра жінка і розумієтеся у всьому. А тепер не знати, що кому сказати – люди, як ті оси, роздратовані. Вам здається, що це дрібниці, бо, як кажуть, ситий голодного не розуміє. Ото недавно перед дзеркалом крутиться вона, то одне щось одягає, то друге. Для чого? Та збираюся на весілля. А я кажу до неї: «Оксано, та ти вже не дівчина, чого так крутишся перед дзеркалом?». Тут же зачиняє двері й далі за своє. По сусідству було весілля. Два дні накручувала волосся, чесала, вкладала, чого тільки не робила. Що не говори, нічого не допомагає. В суботу пішли на весілля і повернулися вже десь вночі. А в неділю я пішла до церкви, думаю, що мене обходить, нехай по-вашому буде. Коли я прийшла з церкви, вони знов зібралися і пішли продовжувати святкувати. Неділя, а в церкві людей зовсім мало, бо весілля чомусь – на першому місці. Я пам’ятаю, що колись так не було. У понеділок я відпросилася в начальника, бо треба було піти до поліклініки – зуби лікую, які залишилися. Приходжу додому, відчиняю двері. А то вже була обідня пора. Дивлюся, а невістка лежить, як цариця. Думала щось сказати, але змовчала, а потім кажу: «Обід готовий, вставай. Потім треба за світло заплатити і за телефон. Правда, нічого не сказала, піднялася й одягнулася. А я собі думаю, хоч би не сварилася. Павло на роботі, все може бути.
- Я так слухаю вас, і мені здається, що тут є і ваша вина. Якщо вони між собою добре живуть, то ви їм допоможіть добрим прикладом. Яку вам Господь дав невістку, таку й приймайте. Як будуть у неї діти, вона зміниться. Деколи буває, що діти виховують своїх матерів, і тоді вони краще вас розумітимуть. А вся біда в тому, що ми забуваємо про Бога. Якщо би ви вранці встали і щиро помолилися Богові за себе, за сина, за невістку і сказали Йому від щирого серця: «Ісусе, увійди до нашої хати і принеси мир і спокій у нашу сім’ю». Але це треба було робити з самого початку, коли ваш син тільки знайомився з нею. Зло породжує зло, а ви спробуйте навіть те зло, що є у її серці, перебороти добром. Для чого ми йдемо в храм Божий? Та щоб поєднатися з Христом. Набратися сили, бо сатана не спить ні хвилини. А коли ми з Господом, то з нами ласка Божа. І ваша невістка навчиться від вас доброти. Бо як вона щось скаже, немовби ножем вколе вас, тоді ви думаєте, як би її вколоти, щоб ще більшої рани їй завдати. І, як не дивно, ви обидві є зранені. Тяжко ці рани гояться.
- Та то з самого початку було видно, коли Павло привів її до хати. Я відразу відчула запах диму. Подивилася, а вона курить, і то найдорожчі цигарки. А я тоді кажу до нього: «То ти не міг собі знайти такої, щоби не курила?». А він мені каже: «Мамо, тепер всі дівчата курять, не тільки в ресторанах, але і вдома. Ви відстали від життя. Це не основне. Покурить і перестане. Зате вона вміє поводитися в компанії». А я собі думаю, може, й так. Часи міняються, молоде – дурне, а потім дійде розуму. З перших днів я зрозуміла, що тут щось не те. Я йому не раз говорила: «Дивися, Павлику, бери собі за жінку дівчину побожну, або хоч з побожної родини». Не хотів мене слухати. Я ні разу не бачила, щоб вона молилася. А на язик гостра, як коса. Недавно заходжу до них, а вони п’ють і курять, а в хаті дим… Думаю, як відреагувати, а потім кажу: «Курити можна надворі. Недавно ремонт зробили, а тепер димом все закоптите». Я ще всього не сказала, а вона мені: «Хата наша. Як вам не подобається, забирайтеся геть!». Світ такого не бачив! З моєї хати виганяє. Про це я нікому не розказувала, крім вас. Бо люди б раділи цьому. Вийшла я на двір та й дала сльозам волю. Виплакалася, тоді помолилася, і стало легше. Подумала, всього натерпілася, і це мине. Але куди мені тепер йти, до кого? Правдою є, що через деякий час вона прийшла і перепрошувала мене, але жаль залишився. Та ми цю хату з чоловіком цілих чотирнадцять років будували. Це йому життя коштувало, бо після того захворів і помер, так і не дочекавшись весілля.
- Що я вам можу порадити, – говорила жінка, що слухала, – час лікує. Ваша невістка дійсно є інакша. Але кажу вам, що ви своєю добротою повинні їх привернути до себе. Молитва має велику силу. Тому сатана легко захоплює душі тих, хто далеко від Бога. Навіть коротка молитва зближує нас із Богом, без якого немає життя. Ви скажіть синові, щоб вони почали день з молитви. А ввечері щоб подякували за прожитий день. Кажу вам, ваше життя зміниться на краще. Ходіть щонеділі до церкви і все погане забудеться. Ненависть, гнів, злість між вами у хаті не вирішать навіть найменших ваших проблем. Шукайте порозуміння.
Була зупинка автобуса і ця жінка встала, взяла свою сумку і на прощання сказала:
- А все-таки моліться. Бог допоможе вам, тільки з молитвою ми стаємо добріші. До Матері Божої, до святих моліться. Будьте здорові! Щасти вам Боже!
Побажавши всього найкращого, жінка вийшла і залишила свою супутницю. А та одиноко сиділа на своєму місці й дивилась у вікно на цю, як їй видавалося, добру жінку. А вдома її чекала невістка. Як вона її зустріне, залежатиме від свекрухи.
З того часу минуло майже п’ять років. Дві жінки знову зустрілися в автобусі, їдучи з Вінниці – так, як і колись це було.
- Пізнали мене?
- Щось не пригадую…
- Та ми їхали колись разом, я вам розказувала про свою невістку. І ви порадили мені молитися за наше співжиття. Я вас добре запам’ятала.
- Так, пригадую. Як ваші справи?
- У них вже двоє дітей. Старшому хлопчикові чотири роки минуло. Він більше зі мною, ніж з батьками, бо вони на роботі. Я живу окремо. Але тепер все зовсім по-іншому. Почалося з молитви. Я завжди згадую вас, як ви порадили мені молитвою звертатися до Бога. Ми їздили на прощу до Зарваниці і дійсно стало щось змінюватися. Та й не могло бути інакше. У мене син, невістка і двоє внуків. Відійти від них – це означало б залишитися повністю самотньою. А потім куди мені йти, до кого свою голову прихилити? Якщо я бачу, що щось не так, тут же благаю Бога. Тому дуже вам дякую за добру пораду.
- Я працюю в школі вчителькою. Діти, які в мене вчаться, походять з різних родин. Якщо сім’я побожна і зберігає християнські цінності та мораль, то й діти дають добрий приклад навчання і поведінки в школі. Негаразди зажди були і будуть, але треба в них шукати добро, щоб уникнути зла, яке не може мати місця в нашому серці. Навернути когось на добру дорогу – це найбільше багатство нашої душі. Пам’ятаймо, що наше життя – в Божих руках, все залежить від Господа, а з другого боку, багато що залежить і від нас самих, – навчала знову свою подругу побожна мудра вчителька.
Записано у 1998 році з народних уст під час поїздки в автобусі з Вінниці до Бару.
О. Мелетій Батіг, ЧСВВ