Під час зимових канікулів Василь, будучи студентом третього курсу Львівської політехніки, поїхав до своїх батьків. Як здавалось найважча сесія екзаменів вже позаду і він тепер на повні груди міг дихати свіжим повітрям Карпатських гір, ходити на прогулянки, проживаючи у своєму прикарпатському селі. Мати Василя також була рада, що він приїхав на довший час. А то часто він приїжджає у суботу, а в неділю вже від’їжджає. Хоча в дома ще було два хлопці, та Василь – найстарший був для неї, як її здавалося, наймилішим, мабуть, тому що не було його вдома.
Під час вечері мати, навіть якось сказала:
- Нам завжди когось не вистачає, а тепер хоч є з ким поговорити».
Була весела радісна розмова. Старовинні образи на передній стіні немов би надихали на добрі слова розмови. І коли вже вдосталь наговорились, увійшов батько. Він працював на залізничному переїзді, тож прийшов з чергування і тут же почав нову розмову, а Василь запитує:
- Як себе почуваєте, як ваше здоров’я, тату?
- Голова колгоспу не дає нам спокою. Як не до одного чогось чіпляється, то до іншого. А ось недавно сказав мені, що буде вимагати від мого начальства, щоб мене звільнили з роботи, завжди якусь причину знаходить. Мабуть із заздрості це він робить, бо одного разу мені дорікав, мовляв, твої діти навчаються, а працювати в колгоспі не хочуть. Я промовчав, але коли став мені говорити, що ми біля церкви вечорами сходимося і молимося Богові, то я не витримав і сказав:
- Ви не маєте права нам заборонити молитися на дворі. Думайте, що говорите, бо Бог є і над вами. Тим я його ще більше розсердив.
Василь уважно слухав, а його серцем заволодів неспокій. Він вийшов на двір, щоб освіжитись чистим повітрям. Не зважаючи на морозець, він вдивлявся в зоряне зимове небо і вдихав у свої груди чисте повітря, кажучи:
- Спаси нас, Господи, від ворогів наших!
Щоб заспокоїтися помолився ще хвилинку і повільно пішов до хати відпочивати.
Через тиждень, в неділю, у сільському клубі проходили колгоспні збори. Василь також вирішив послухати, про що будуть говорити на зборах, бо ще до армії також працював у колгоспі. Тоді, саме для вступу у вищі навчальні заклади вимагали не менше, як два роки трудового стажу. Василь був повністю зрілим студентом. Він не тільки мав трудовий стаж, але відслужив повних три роки в армії.
Збори колгоспників проходили за звичним сценарієм. Відкривав їх голова колгоспу. На сцену запросили правління колгоспу, а також деяких передових колгоспників. Своє місце, деякі ланкові, і доярки, і навіть запросили їздового.
Голова колгоспу тут же почав, як завжди у своїй манері, критикуючи колгоспників:
- Ось Степан Онищук чергує на переїзді. У нього є багато вільного часу, але через свою лінивість і байдужість відхиляється від роботи в колгоспі. Совісті в нього немає, хоч держава вчить його синів.
Після цього, як він прийшовся по чоловікам, став говорити за жінок. Одних хвалив, а других як тільки міг ганив і обзивав за те, що не виходять до роботи.
Після виступу голови стали виступати колгоспники, та ніхто не сказав щось противного голові колгоспу, навпаки, його хвалили, що дуже дбає за колгоспне господарство. Зате почали наговорювати одні на одних. Доярки стали дорікати їздовим, а ці знову нарікали на доярок, а голова усміхався і підтакував, справжня сварка розпочалася. Дехто з цього посміхався, кажучи: «Дай йому, хай знає!» Збори втихомирював сам голова колгоспу, він був задоволений, що в такий спосіб усіх розсварив кажучи:
- Молодці, у спорах виникає істина. Ще хто хоче виступити? – запитував.
І тут попросив Василь слова, таки не витримав. Голова не хотів, щоб він виступав, але люди всі разом висловилися: «Дайте йому слово».
- Шановні односельчани, мене дивує це все, що я бачу. Для чого ви тут зібрались? Для того щоб сваритись і в ненависті один до одного йти до дому, а голова колгоспу цьому сприяє. Невже ж вам, Анатолію Григоровичу, це все подобається?
Тут піднявся голова і на весь голос, заявив:
- Досить!
Він ще зачитав якогось листа і люди стали мовчки розходитись.
Через декілька днів до матері Василя зайшла вечором секретарка голови колгоспу.
- Послухайте, ось що я вам розкажу, – говорила невтішним голосом Марія Пилипівна, так її звали у селі, – голова Анатолій Григорович написав листа, щоб вашого Василя виключили з інституту. Я не хотіла цього листа друкувати, але надрукували інші. Там таке понаписували, що лишень подумайте. Ось послухайте:
- Василь Онищук, студент третього курсу ЛПІ часто приїжджає в село і бунтує людей проти радянської влади. Жителі села одноголосно відкинули релігію, як «опіум» для народу, і закрили церкву, і активно включилися до побудови комунізму, і кожен день у цьому дає добрі результати. Однак Василь і його батько Степан Онищук біля церкви збирають людей і моляться, щоб не було комунізму, тобто, моляться, щоб не було радянської влади. А недавно він виступив на колгоспних зборах, де явно говорив не тільки проти мене, як голови колгоспу, але виступ був направлений проти соціалістичного ладу у нашій країні. Тому, як буржуазний український націоналіст, він не має права навчатись у політехнічному інституті. Вся громада села просить його негайно виключити із вищезгаданого навчального закладу. Отже, вам треба би було підійти до голови і попросити, вибачитися за Василя, щоб цього листа він не відсилав.
Мати тут же розхвилювалася і не знала, що робити, які дії приймати. Василь поїхав до Львова і не знає, що на нього насувається вся злоба голови колгоспу. Адже ж для нього так дорого обійшовся інститут: щоденна підготовка знань, праця на виробництві, служба в армії і три роки навчання в інституті. Невже ж все це на марне пішло. З головою нема що говорити. Він вже давно на їхню родину обізлився і тільки шукав нагоди, якби напасти і пожерти їх. Як скажений, він ходив по селі і всім говорив:
- Запам’ятають мене – у кого влада.
Батько написав тут же до сина листа, щоб він був готовий сприйняти навіть виключення його з інституту. «На все Божа воля!» написав вкінці листа.
У вищих навчальних закладах часто виникали подібні випадки. У шістдесятих роках довго не церемонилися з такими справами і не тільки виключали з інститутів, а віддавали студентів під суд.
Донос на Василя Онищука був написаний і направлений в райком партії, а райком відіслав в обком, а цей в свою чергу направив в інститут для вирішення справи.
Деканом машинобудівного факультету в інституті на цей час був доктор технічних наук Комаров Михайло Степанович. Студенти його дуже поважали за його гуманність і чуйне серце до них. Свої дитячі сирітські роки він провів у свій час у всім відомій колонії школі Макаренка. Йдучи на зустріч студентам не один раз по-батьківськи заступався за них, коли студент попадав у важке становище, старався допомогти йому. Цей лист-донос направили декану, щоб він розслідив справу і виніс своє рішення.
Вдома батько і мати, як це часто бувало, звернулися молитвою до Бога. Кожен вечір молилися вони на вервиці, щоб Мати Божа захистила їхнього сина. Одного разу перед вечором біля церкви мати стала біля вікна. Вечірнє сонце, що заходило, освітлювало іконостас. Це надавало церкві живучості, що храм існує. Вона щиро молилася за свого сина Василя. Особливо просила захисту і допомоги у Матері Божої. Відходячи від церковці, мати відчула на серці якесь полегшення, здавалося, що усім Бог управляє і все залежить від Нього. Коли настає вечір і заходить сонце, повстає надія, що це сонце, знову завтра вранці зійде, і освітить нашу землю, і нас розбудить на новий щасливий день.
Декан факультету, прочитавши листа, визвав до себе із групи трьох студентів по списку і розпитав кожного окремо про Василя. Всі вони підтверджували, що їхній товариш бездоганний у своїй поведінці, що він чесний і справедливий і дуже реагує на несправедливість, кожного літа з будівельними загонами виїжджає на новобудови до Сибіру в Тюменську область. Звичайно, це були вимушені поїздки, щоб у такий спосіб заробити якісь гроші на прожиття.
Цього було достатньо для декана, щоб зрозуміти ситуацію, яка слалася навколо Василя. На другий день він делегував двох студентів старших віком від профспілкової організації інституту в колгосп, щоб розслідити справу Василя Онищука на місці.
Він договорився з обкомом, щоб для відрядження, виділили автомобіль, а студентам він сказав:
- Зробіть все, щоб цю справу закрити.
Коли студенти прибули до села, голова колгоспу побачивши «Волгу» з обкомівськими номерами, був здивований і перейшов на російську мову, ласкаво запрошував до свого кабінету. Студенти, зрозумівши ситуацію, для строгості вирішили говорити також по - російськи.
- Повітря у вас чисте і село впорядковане і мабуть у селі проживають порядні трудівники. Це не часто таке трапляється у нашій практиці, - став говорити старший студент.
- Так-так, у нас можна не один день відпочити, і ми вас приймаємо як дорогих гостей.
- Нам ніколи, у нас багато інших справ, тому приступимо до діла. Ми приїхали згідно написаного вами листа у справі студента ЛПІ Василя Онищука.
- Ага, та цей негідник на зборах, бунтуючи людей, виступав проти радянської влади, що зовсім недопустимо, - говорив зі злобою голова.
- Подайте нам протокол зборів і ми спокійно все вияснимо, – і тут студент розкрив папку, щоб записати, що говорить голова колгоспу. Це не подобалось голові, він тут же став їх заговорювати:
- Протокол знаходиться у сейфі, а в мене на жаль, ключа немає. Ось зараз підемо пообідаємо, ви втомились, далека дорога, а після обіду відпочините і знайдемо протокол. Для таких дорогих гостей обід буде приготований на високому рівні.
- Ні, ні! Краще ми спочатку вирішимо питання з Онищуком, а потім вже можна обідати.
- Там немає що рішати, його треба виключити з інституту і все.
- На якій основі, коли у вас навіть протоколу зборів немає. А попередніх зборів у вас протоколи є? Чому ви нас так запопадливо на обід запрошуєте?
Голова почервонів і не знав, що відповідати. Тоді молодший студент спокійно став пояснювати всю ситуацію:
- Василя Онищука ми знаємо з самого початку його навчання. Для цього, щоб поступити в інститут потрібно було успішно закінчити середню школу. У нього є трудовий стаж і три роки служби в радянській армії, де був сержантом – це щось значить. Кожний рік влітку під час канікул він їде в Сибір на новобудови. Там немає таких обідів як у вас, а праця від зорі до зорі. Та ще доїдає комашня. На інженерів, як на спеціалістів, чекають простори Сибіру, Півночі і Сходу, тож не можна одним почерком виключити людину з інституту. Якщо би ми зібрали людей села, і вони проголосували проти виключення, що тоді? Голова опустив голову і не знав, що далі говорити.
- Цього не треба робити, можливо я погарячився, тож беру на себе критику. Ми повинні вирішити, щоб все було добре. Що залежить від мене, я до ваших рішень і послуг залишуся вірним, - говорив він вже зовсім іншим тоном.
- Ось так і напишіть, що ви погарячилися, що Василь залишається для нас і нашої громади шановним студентом і бажаємо йому закінчити успішно навчання. А ми за протокол зборів, якого у вас немає не будемо згадувати.
Анатолій Григорович написав, як школяр під диктовку відповідного листа, де всі наклепи на Василя спростував, побажав йому успішного навчання і закінчення, після підпису поставив печатку.
За цей час працівники контори у багажник «Волги» поклали різні продукти: печиво, булочки, ковбаси, сир, масло, і навіть чорну ікру, не забули за коньяк.
- Це все для обкомівських друзів, – говорила бухгалтерка старша віком жінка. Нам подобається що ви спокійно вирішили це наболіле питання.
Коли студенти повернулися до Львова, то відразу зайшли до декана Михайла Степановича і все йому розказали. Він від душі розсміявся, коли взнав, що студентів, які приїхали «Волгою», голова колгоспу прийняв за працівників обкому партії і подякував хлопцям за їх кмітливість, кажучи:
- Продукти завезіть в гуртожиток і віддайте студентам із групи Василя, у нього сьогодні щасливий день. Слава Богу, що все закінчилось добре, адже ж добро перемогло зло, я задоволений цим.
Коли про це все взнала мати, то дякувала Богові за вислухані молитви, а особливо вона дякувала Матері Божій за заступництво над її родиною. Та про це вона нікому ніколи не розказувала.
«Часи змінюються, і ми міняємось з ними», – говорить стародавня латинська приповідка. Розвіялись ідеї побудови світлого майбутнього комунізму, як дим по широкому розлогому лузі. Не стало колгоспів побудованих на людській кривді і сльозах, та й сама велика імперія розвалилась. На ноги піднялась Україна, міняється життя і змінюються люди. Громади відкрили знову свої церкви і моляться Богові, прославляючи Його на висотах. Навіть стали побожними ті, які з примусу чи зі своєї волі відкидали всяку релігію. Голова бувшого колгоспу також постарівся. Приходить старість і слабість немічного тіла і кожного упокорює, а ми переосмисливши про коротке наше життя також змінюємося і хочемо цього чи не хочемо - треба все простити, пробачити і забути всі кривди, бо час минає, а вічність чекає для всіх. Лиш Правда, якою є сам Господь Бог, залишається незмінною.
02.06.2018 рік
місто Бар
о. Мелетій Батіг ЧСВВ
(Спогади зі студентського життя
Шістдесятих років)