о. Мелетій БАТІГ, ЧСВВ
Відразу після війни я працювала в пологовому відділі нашої Барської лікарні. Ще не будучи медсестрою, у моїй праці був один цікавий випадок, який я хочу вам розказати. Це вже пізніше мене відправили вчитися до Вінниці, після цього все своє життя відпрацювала у нашій лікарні медсестрою.
– Ось послухайте! – Марія, згадуючи, як це було, стала мені розказувати:
Одного ранку до роддом, так тоді називали пологове відділення, привозить батько підводою чи то з Киянівки, чи Голубівки, чи з якогось іншого села свою дочку. Він був дуже зворушений зайшовши до нас у приймальну і почав тривожно голосно розказувати:
– Я привіз до вас свою дочку в положенні, – буде скоро родити. Зараз вона сидить на возі, ось – на вулиці.
– Якщо привезли, то нехай вона заходить у приймальну, її зареєструють і покладуть в палату. Бог щастя вам дає на радість, через день будете дідусем, – відповідала з оптимізмом старша сестра.
– Яке там щастя, – розводив батько руками, розповідаючи про своє горе та недолю своєї дочки, – під час голодування померла її мати – моя дружина, братик, бабуся і на мої руки Бог її мені залишив. Добре, що хоч мачуху полюбила. А тут ще жених відмовився від неї – клопіт та тільки. Всю війну пройшов і ось знову…
– Не переживайте, добродію, просіть Бога, щоб все було добре. Вам потрібна зараз допомога?
– Ні, ні! Вона ще зайде сюди, – говорив з полегшенням батько.
А вже на другий день почались роди, які були дуже важкими. Через дві години Галині, яка все ще була в тяжкому стані, повідомили:
– У вас народився хлопчик.
– Спасибі! – відповіла крізь зуби Галина, положивши свою руку на серце.
Через деякий час Галині ставало легше і вона чекала одного, коли хлопчика принесуть до неї і покажуть його.
Та марні були сподівання. Хлопчик при родах з невідомих причин помер, а її тільки заспокоювали і навпаки потішали як могли, що народився хлопчик. Лишень через два дні все таки її повідомили, що дитина народилась неживою. Для Галини це був знову неабиякий тяжкий удар.
До неї підійшла медсестра і почала її заспокоювати:
– Ви не перша і не остання переживаєте таке горе. Зважайте на свою молодість і у вас народиться ще не одна дитина. А ми скажемо вашому чоловікові, що вашої вини в цьому немає.
– Немає в мене чоловіка, був хлопець і ми договорились, що назавжди будемо разом – поберемося. Я повністю довірилась йому, хоч потрібно було найперше повінчатись у церкві, щоб Господь нас поблагословив. Та вийшло зовсім по-іншому.
Коли я завагітніла, то відчула велику відповідальність перед Богом і людьми. Я не соромилась цього і хотіла стати матір’ю. Одного разу він прийшов до мене, був дуже байдужий і говорить мені, щоб я своє дитя… Я, дивлячись на нього, навпаки з розумінням цієї справи, мовила: «Ні!» А він став говорити, якщо я його не послухаю, то ми назавжди розійдемось. Дав мені на це три дні, щоб я подумала. Боже, що я пережила, як я молилася. Я не могла цього приховати перед батьком, але допомогти мені він був не в силі. На третій день прийшов дуже злий Віктор. І навіть нічого не кажучи, запитав лише: «Вирішила?» Я мовчала. Тоді він гордо тріснув дверима, виходячи з хати заявив: «Прощай! Мені дітей не потрібно, зрозуміла!» Коли він вийшов з хати, я дала волю сльозам. Батько мене зрозумів і мене підтримав, та й мачуха добре віднеслась до мене. А тепер у мене другий удар. Цього я не сподівалася. Вся надія була на цю дитинку і тут знову таке…
На цей час до нас привозить на бобику молодий офіцер двадцяти шестирічний капітан чи то дружину, чи наречену і по-військовому немовби приказав, щоб ми прийняли від неї роди. Ми дуже до неї віднеслися з відповідальністю, бо все таки це жінка військового начальника, не те, що дівчина з села. Не дай, Боже, щось не так, то всім дістанеться. Тоді часи були строгі.
Після обіду цього ж дня успішно народжується дитина. Ми цю дитиночку вдвох, я і ще одна акушерка, принесли до дружини офіцера.
Мати дитини накрила голову ковдрою, повернувшись до стіни, так, що ми подумали, що вона спить.
Тут увійшла медсестра, взявши її за руку, кажучи:
– Ось ваша дитина, – немов би хотіла принести їй радість, та тут же почула від матері якесь сичання.
– Не надо мне ребенка. Не хочу! У меня нет времени заниматься детьми, – не дивлячись на дитину, говорила вона незадоволено з якоюсь злобою, додаючи, - извините, что прошляпила и не зделала вовремя аборта, все некогда, каждый день гастроли.
– То що нам робити? – запитувала медсестра.
– Убить, неужели вас надо учить, что делать в таком случае.
– Як вбити? Та це ж дитина, хлопчик.
– А так, укольчик и на этом точка. Если вы того не сделаете, мой муж прикажет у него большая власть. За невыполнение моего желания будете пенять не себя. Я не останусь в долгу перед вами. Понятно вам! Работайте!
Медсестри заметушилися, тільки що недавно померла дитина, а сьогодні заставляють таки вбити дитинку. Все залежить від рішення головного лікаря. А що, як він погодиться. Ні, він немає на це права, але…
Тоді медсестра підійшла до Галини, що перебувала у сусідній палаті і стала жалітись перед нею. Галина уважно слухала її, а потім піднявшись з ліжка, попросила показати дитинку, від якої відмовилась мати. Сестра, вийшовши на коридор, в душі промовила: «Боже врятуй…»
Її серце защеміло, коли вона побачила невинне немовля і тихим голосом промовила:
– Якби так можна, я б не задумалась і взяла цю дитинку за свою.
Медсестра порум’яніла, усміхнувшись, ще раз спитала:
– То ви взяли б цього хлопчика за свою дитину?
– Так, – рішуче відповіла Галина, – ця дитина заспокоїла б мені подвійне горе.
Медсестра про бажання Галини розказала усім працівникам і навіть головному лікарю пологового відділу. Ще раз ходили до матері немовляти і вона категорично відмовилась:
– Ви понимаете, я артистка, мне надо ехать на гастроли. Дети будут потом.
Цим було все вирішено. Медсестри порадившись віддали дитинку Галині, а її мертву вирішили похоронити.
Галина раділа, але про цей випадок вирішила нікому нічого не говорити, особливо боялась говорити про це батькові. На її серці була якась тривога, але відчувала таємний голос: «Не бійся! Дитині потрібна мати». І тут виникали інші думки: «А якщо відмовитись, я ще молода, незаміжня… А що далі? Чи візьме мене хтось з дитиною?» а друга думка: «Я його виховаю, він буде мене любити. Буде невістка в мене…»
Медсестра підійшла ще раз до артистки, заявивши:
–- Ми виконали вашу волю, якщо хочете ми дамо довідку, що дитина ваша померла.
– Никаких справок. Я еду домой, – говорила вона з якоюсь гордістю і тут стала наводити манікюр, робити зачіску, підмалювавшись, вийшла з родильного будинку.
Тільки через три дні в пологовий будинок зайшов офіцер, батько дитини. Мабуть він вже щось знав, бо став вимагати пояснення смерті його дитини. Коли йому старша медсестра стала розповідати, а він тут же став вимагати від неї пояснення, чому йому нічого не повідомили про смерть дитини, і просив показати місце захоронення. Тоді таких дітей хоронили на цвинтарі.
– Цей випадок я так не пропущу. Винні за його смерть повинні відповідати за свою байдужість до новонароджених перед законом. А тим більше його дратувала медсестра, яка усміхалась.
– Я не розумію вас, сестро, як можна усміхатись, коли йдеться про життя людини, адже ж я також був на фронті і різні випадки мені приходилось бачити.
Після цього сестра запросила його у свій кабінет і розказала все про його сина та матір «гастрольорку». Він уважно слухав кожне слово і з якоюсь гіркотою сприймав до серця це все, а потім з великим почуттям, каже:
– Ви мужня людина. Врятували життя моїй дитині, ви зробили геройський вчинок. Я вам безмежно вдячний, а тепер покажіть мені мого синочка.
Медсестра завела його в палату, де Галина саме годувала його хлопчика своїми грудьми. Він дивився то на Галину, то на свого синочка. На відкритих білих грудях Галини блистів маленький срібний хрестик. Тоді він звернувся до сестри:
– Дозвольте мені залишитись хоч на хвилиночку на самоті з цією матір’ю.
Вона тут же вийшла з палати і стояла на коридорі, чекаючи, коли він вийде з палати. Двері були відкритими і вона добре чула їх розмову.
– Галино, я хочу щоб ти мені зараз відповіла на моє запитання.
– Прошу, я слухаю, що вас цікавить?
– Чи ти не хотіла б стати моєю дружиною і разом з дитиною ділити зі мною долю?
Він був настільки захоплений, що не міг щось більше сказати.
Галина мовчала, а по її лиці текли самохіть сльози і падали на головку дитини. Це ще більше зворушило його, що він також вийшов на коридор і витирав сльозу, щоб не бачила сестра, яка стояла вкінці коридору. Вона подала вид, що нічого не бачить і сказала.
– Все буде добре, Галина смілива дівчина і ви будете з нею щасливі.
А коли він увійшов до палати, Галина тут же спитала.
– Звідкіля ви?
– З Гайсинського району. Мені так хочеться, щоб моя дружина була таки з моїх країв, –- відповідав капітан, жаліючись, що йому в цьому не везло.
– Ви не проти, щоб дитинку охрестити, бо я віруюча християнка.
– Тільки так, –- відповідав і тут же поцілував її в чоло, а потім взяв свого синочка на руки підніс у верх і засміявся, кажучи:
– Терпи, козаче!…
А до Галини промовив:
– Мене звати Петром, я також з села, говори до мене вже на «ти».
Заспокоївшись, вони довго розмовляли між собою, а потім всім медпрацівникам подякував, подався на свою квартиру. Тепер до Галини Петро приходив кожного дня і приносив все необхідне. А коли виписували Галину, всім медсестрам привіз подарунки. Це були солодощі, яких ніде на цей час не було.
Через два тижні він знову завітав до лікарні і приніс письмові запрошення, кажучи до старшої медсестри:
– В цю суботу будуть у мого сина хрестини, тому прошу вас бути хресною мамою для нього і свідком нашого шлюбу з Галиною. Ви знаєте, що мені не можна цього робити у церкві, то ми запрошуємо священика до хати, так буде краще, а хлопчика назвемо Андрієм. Моя наречена дійсно виступає з гастролями перед солдатами і я переконався, що вона не може бути моєю дружиною. А тут мені сам Господь Бог дарує щиру нашу українську дівчину, тому надіюсь, що ми створимо гарну родину. Лиш би був мир і спокій на цьому світі.
Як було задумано, так і сталося. Молодий офіцер часто потім навідувався до нас і завжди був вдячний, що Бог його нагородив, доброю дружиною. Як склалось їхнє життя мені невідомо. Мабуть його далеко відправили десь служити, бо такі часи були, але я завжди молилася за їхню щасливу долю, особливо, за Андрійка. Мені так хотілося, щоб вони у цьому безбожному світі не втратили найдорожчого, що є вірою в Бога Тройці святій Єдиній. Бо таки зустрінемось всі на Страшному суді і добре буде, коли вони і я станемо по правиці нашого Господа Ісуса Христа. Хоч мені здається, що вони повернулися в Україну, а де живуть не знаю. А можливо вони приїдуть до Бару і зайдуть до вашого храму, щось моє серце відчуває, що Андрій не може забути нашого міста. Він тут народився.
А тепер, отче, ще мене посповідайте, бо перша п’ятниця надходить, а я вже більше як місяць не сповідалася, – говорила спокійно моя добродійка, поклавши свою пожертву на стіл, яку що місяця приносила, уділяючи, зі своєї невеликої пенсії на відбудову храму.
Розповідала вислужена медсестра Барської районної лікарні,
нині вже покійна, Марія Межвінська