о. Мелетій БАТІГ, ЧСВВ
– Тут, у цій кімнаті житимеш, юначе!
– Але вона занадто велика, я погоджуюся на маленьку кімнату, мені буде досить, – казав занепокоєний молодий студент у відповідь на добрий намір господаря.
– Ні, ти мені платитимеш як за маленьку кімнату. Зізнаюся тобі, я не можу перебувати у цій
кімнаті.
– Але ж чому?
– Ось, бачиш хрест на вежі цього німецького храму? Не можу на нього дивитися. Я атеїст і не вірю в Бога, а тут перед очима постійно цей хрест. Через нього у нас із дружиною виникають суперечки.
Вона мені доводить, що Бог існує, а я кажу, що ні. На жаль, її не вчили цього в школі, але тепер учні здобувають знання, і вже малі діти знають, що Бога нема. Молодь, комсомольці будують світле майбутнє – комунізм, не вірять у Бога. Дивлюся на них і заздрю їхньому щастю. Не промине багато часу, як все це стане дійсністю.
Юрко мовчав, а дивлячись у вікно, бачив невеликий німецький католицький храм із хрестом на вежі.
Дивними були слова господаря. Я тут же подумав покинути це помеш- кання, знайти собі іншу
квартиру, але знову почув теплі слова:
– Не переживай! Живи собі, як у дома. Матимеш всі умови для навчання, взимку тут тепло і ясно, а влітку – прохолодно. Сніданок і обід чекатимуть тебе в їдальні, а на вечерю можеш заходити до нас, ми з дружиною будемо раді з тобою повечеряти.
Вечоріло, і сонце своїм червоним кружалом пересікало металевий хрест на вежі. Юрко бачив у цьому щось загадкове: хрест, червінь сонця і його промені освітлювали велику кімнату, яка ставала ще більшою і веселішою, то чого тут боятися?
Невдовзі Юрко призвичаївся до своєї кімнати, з радістю повертався сюди після навчання у технікумі, виконував домашні завдання, роздумував і відпочивав, читав книжки з бібліотеки. Хрест на шпилі вежі нагадував, що він також є християнином, тому вранці, тільки-но піднімався зі сну, Юрко дивився на хрест, хрестився і відмовляв ранішні молитви, а також ввечері після молитви задумувався, як день швидко минув, просив Бога спокійної ночі і щасливого завтрашнього дня.
Стіни кімнати були пофарбовані у голубий колір, на одній із них висіла картина лісового пейзажу з ведмедями, а в куточку біля дверей Юрко побачив портрет «вождя» з підписом Володимир Ульянов. Це його занепокоїло, але він вирішив не звертати уваги, адже ж він у чужій хаті.
Кожний день до Юрія приходив господар дому Олександр Олександрович, як його величали. Він ставився до нього з повагою і завжди говорив одне й те ж:
– Ти будеш щасливим, бо житимеш при комунізмі. На жаль, мені не вдасться побачити світле майбутнє. А так би хотілося хоча б тиждень чи місяць пожити при комунізмі! Старі роки беруть своє. Здоров’я підводить, війна, післявоєнні роки відбудови, хоч я завжди був на партійній роботі, та все ж приходить старість. Якось Юрко запитав його:
– Олександре Олександровичу, як ви уявляєте собі комунізм? Чи він подібний до райського життя в небі, як мені його описувала моя бабуся?
– Після смерті нема життя. Це тобі неграмотна бабка наговорила про якийсь рай. Я був на фронті й тисячі людей бачив убитими, їх закопували, і на тому кінець. Нема, синку, Бога, як дехто собі уявляє. Правда, на фронті, коли не було спасіння, всі молилися, особливо, коли бомбили нас, – хрестилися, взивали Бога, а коли літаки полетіли, то все це забувалося… А комунізм, я думаю, таки буде, і кожний житиме своїм щастям. Машини виконуватимуть за нас різну роботу, а людина ними тільки керуватиме, так що праця буде справжнім відпочинком. Наука знищить всякі хвороби і люди житимуть довго і щасливо. Ніхто не буде сваритися, бо всі ж задоволені. Харчі будуть для кожного згідно з його смаком, а також кожен матиме одежу, яку собі хто забажає. І все це буде безплатно, бо грошей як таких не буде – вони виявляться не потрібні. Що ще тобі треба? За це ми воювали і стільки людей поклали свої голови. В Бога люди не будуть вірувати, бо старенькі повмирають, а молоді усвідомлюватимуть, що кожен є ковалем свого щастя. В клубі молодь і навіть старші будуть веселитися, дивитися кінофільми, ходити на концерти, танці. Життя раз дається, і його треба прожити так, щоб не було боляче за прожиті роки. Твоє завдання, Юрку, – добре вчитися, щоб потім працювати для народу, для держави, а для цього треба бути вірним нашій партії і уряду.
– На мою думку, – відказав хлопець, – не так все легко, як це вам здається. Люди святкують неділі й свята. А як при комунізмі буде з алкоголем?
– Оце дійсно проблема. П’ють переважно з горя. При комунізмі біди не буде і зникне потреба вживати спиртне. Але це не таке вже й лихо. Коли навесні посівна – люди святкують, коли жнива – люди святкують. Будуть, звичайно, державні свята і вихідні, тож нехай відпочивають собі.
Всі ці розмови Юрій сприймав з болем на душі. Кожного дня про комунізм йому говорили в технікумі, а тут ще й вдома те саме… Якось у кімнату увійшла господиня дому Євдокія і запитала у Юрка:
– Про що з тобою розмовляє Олександрович?
– Різне говорить: про фронтові події, про комунізм, трохи про релігію, що Бога немає…
– Не слухай його, він про це всім говорить. Горе мені з ним, бо це все мені набридає, тоді він іде до тебе, й те саме тобі торочить. У мене були ікони, він їх познімав і, все, що Боже, він страшно ненавидить. Правда, я образи заховала і коли його немає вдома, витягаю їх і молюся Богові. А у вас вдома є ікони? – запитала господиня.
– Авжеж, вранці і ввечері у нас вдома всі моляться. Мама наша встає раніше за всіх, а потім ми з
батьком. Якби хтось із нас не помолився, мати тут же нагадує про це, – відповів Юрій.
– Так, так, маму треба завжди слухати, бо материнське слово – найближче до нашого серця. На Олександра Олександровича не звертай уваги. Він виховувався у безбожній сім’ї, а потім – війна, партійна робота в уряді. Кожен день ходив разом із такими, як сам, збирав податки, позики, вимагав здавати поставки. Один день ходять то за молоком, то за м’ясом, то яйця збирають, а на другий день страхівку підписують, худобу переписують, то в одне село їдуть, то в друге – і так без кінця. Приходив увечері додому, звичайно, при горілці. А тепер у голові в нього тільки комунізм, бо, крім газет, нічого не бачить. Чула від нього щось таке, що всі церкви закриватимуть. Ніхто не знає, що вони придумають, від них всього можна очікувати.
Юрій уважно слухав господиню і ніяк не міг зрозуміти, як може бути так, що чоловік говорить одне, а його дружина – зовсім протилежне. Він відчув її добре серце, яке розуміє біль свого злиденного народу. А може, це звичайний підступ, і перевіряють мене, що я думаю про ці проблеми. Ні, краще мовчатиму, хто знає, що вони задумали. Для мене на першому місці наука, хочу закінчити цей курс, а на літо поїду додому на канікули до батьків, – роздумував собі хлопець, коли Євдокія вийшла з кімнати.
Одного разу надвечір зайшов у кімнату Олександр Олександрович. Він був засмучений, пригнічений і тут же став розпитувати хлопця про його матеріальний стан:
– Важко у тебе, бачу, з грішми, взуття лихеньке і костюмчик поношений, плащика не маєш, либонь, і в їдальні економиш, та вдома у вас ще є брати, сестри…
Він чекав відповіді, але Юрій мовчав і не знав, що відказати. Після деякої мовчанки Юрій заговорив:
– Дякувати Богові, що знайшлися добрі люди, які взяли мене на квартиру. Для мене головне бажання – закінчити технікум, а далі в інститут вступити. Тільки справді, скільки можна тягнути від своїх батьків?
– Нема чого дякувати Богові. Хіба Бог дає тобі стипендію чи батькові зарплату? Держава під мудрим керівництвом партії все це дає. Прийде час, і кожний матиме все відповідно до своїх потреб. Я тобі ось що скажу. У тебе є шанс заробити добрі гроші за виконання нескладної праці. Ти знаєш, що ніде не має бути хрестів. Оцей хрест, що перед нами, також треба зняти – спиляти, і то якнайскоріше. За це тобі заплатять подвійну робочу зарплату. Ти сам цього робити не будеш. Допоможуть тобі ще інші друзі, з якими я домовлюся. Головне, щоб хреста цього, – він показав рукою, – до травневих свят не було на цій вежі. Ти добре подумай, але нікому про це не говори. Зрозумів?
Після того, як господар вийшов, невдовзі до кімнати зайшла Євдокія. Вона була стривожена і тут же стала запитувати:
– Що він тобі говорив? Я чула, як він агітував тебе. Не слухай його. Не бійся, я нічого йому не скажу. Він вже давно хоче цей хрест зняти. Не боїться Бога і людей не соромиться, то видумує хтозна-що. Все моє життя з ним на таких інтригах, він постійно щось видумує, як не одне, то друге. Ти молодий, і хочеться, щоб ти був щасливий у своєму житті.
Коли вона виходила з хати, Юрій запитав господиню:
– Мені здається, ви віруєте в Бога, а він не вірує. Як ви співживете, як довіряєте одне одному?
– Олександр – добра людина, але дуже вірить в ідеї комунізму. Я думала, що наверну його до Бога, але це мені ніяк не вдається. Можливо, я не заслужила у Бога довір’я, а може, час не прийшов. Мій чоловік дуже впертий.
З того часу минув тиждень. Юрій запланував при першій нагоді перейти жити в гуртожиток технікуму, але там не було місць. Його поставили на чергу. Тому він часто заходив у гуртожиток до хлопців, а ввечері приходив ночувати на квартиру, й таким способом уникав зустрічей з господарем дому.
Одного разу Олександр Олександрович прийшов на засідання районного комітету партії. Тримаючи в руках написану заяву, він звернувся до присутніх розглянути його прохання першим, але тут же отримав відповідь від голови:
– Ми знаємо про ваше прохання, Олександре Олександровичу, але у нас є важливіші питання, які треба сьогодні у першу чергу розглядати, а якщо буде час, то розглянемо ваше питання в кінці засідання – це не горить.
Олександр сів на своє місце. Почервонів, набурмосився, змінився на обличчі, сидів зціпивши зуби й тільки думав: «Я тут тепер ніхто. Не хочуть мене слухати. Так не може бути, але почекаю, що з цього вийде».
Найбільше його вразило те, що на нього ніхто не звертав уваги. Йому навіть не давали слова, щоб пояснити свою думку. Вкінці засідання він підняв руку, голосно кажучи:
– Дайте мені слово!
Він встав, хотів підійти до столу, але тут же впав на підлогу. Це всіх глибоко вразило, а
найближчі товариші стали його піднімати, хотіли посадити в крісло. Папір, який тримав у руці Олександр Олександрович, поклали на стіл, а йому дали напитися води. Викликали швидку допомогу. Тут же лікарі поставили діагноз – інсульт, повезли у лікарню і поклали його в реанімацію. Питання, яке Олександрович хотів винести на засідання, про зняття хреста з вежі німецького храму всі прочитали, але чи то з переляку, чи з байдужості ніхто не висловив своєї думки, і воно залишилося нерозглянутим.
Майже місяць лікувався Олександр Олександрович. Возили його по військових шпиталях, а також до Києва, і ніхто не міг йому допомогти. Він не міг ходити, мову відняло. Таким його привезли додому, поклали на ліжко у маленькій кімнаті, й тепер його доглядала Євдокія.
Як не просила господиня Юрія, щоб він залишився у них жити, хлопець не погоджувався і перейшов жити до гуртожитку, але час від часу навідував свого хворого господаря. Євдокія завжди була рада, коли Юрко приходив, бо їй здавалося, що чоловікові тоді стає легше і він заспокоюється.
– Добре, що хоч ти відвідуєш мого чоловіка, – говорила з вдячністю Євдокія, – бо з його друзів-партійців ніхто не заходить. Він тепер нікому не потрібний Але нічого дивного – коли він ще був здоровий, його вважали дивною людиною, а тепер тим більше він їх не цікавить. Напевно, тільки й чекають, щоб скоріше помер. О, тоді будуть виступати…
Коли Юрій увійшов до кімнати, хворий Олександр лежав горілиць на ліжку і зустрів його своїм втомленим поглядом. Він не міг говорити, й не відомо, чи все чув, хоч здавалося, що таки розуміє дещо, але не може відповісти. Тільки одна рука могла трохи рухатися. Він розумів свою безпомічність, та не міг про це говорити. Не знати, що тепер він думав про Бога. Чи повірив в Його існування, чи каявся за свою недалекоглядну свідомість? Щось намагався сказати і тут же заливався сльозами. Нещодавно повний енергії, здавалося, що йому ще жити й жити, тепер і вдень, і вночі лежав зовсім безпорадний, скорчений і згорблений болями долі на своєму ліжку. Серце злиденне, стражденне кличе в журбі: «Спраглий я!».
Дивлячись на такі страждання, так і хочеться заволати на повний голос:
– Господи Боже, допоможи нашому невірству, прости провини наші, рятуй своїм милосердям душі наші, помилуй нас!
Юрко жалів свого нещасного господаря. Співчуваючи йому, своєю рукою розтирав плече, на якому вже з’явилися пролежні. З очей хворого текли сльози, які хлопець обтирав рушничком. До хати увійшла Євдокія і стала говорити з жалістю:
– Я відчувала, що з ним щось станеться, але такого я не очікувала. Завжди був здоровий, а тут відразу таке нещастя. Так не любив він хреста, тому Господь Бог, мабуть, відвернувся, бо тяжкий хрест випав на нього. Хоч був би покаявся... Я йому давала хрестик поцілувати – здається, що нічого не розуміє. Пам’яті не має, добре, що хоч тебе впізнає.
Як важко зрозуміти й осмислити, що Бог дає терпіння і страждання для очищення нашої душі. Цю таємницю можна осягнути лише через дар нашої віри. Попри те, що в Юрія були іспити, він щодня приходив до хворого і скільки міг, допомагав йому.
Одного дня, коли студент зайшов до недужого, той уже помер. Юрій висловив своє співчуття Євдокії і пообіцяв, що прийде на похорон.
Хоронили Олександра Олександровича відповідно до партійних вказівок. Все було червоного кольору: труна, покривала. Принесли багато вінків, квітів, а надворі час від часу грав духовий оркестр. Вантажна машина також була встелена червоними килимами. З підприємств прийшло багато людей, яких відпустили з роботи. Учні зі школи йшли спереду і несли вінки. Похоронна процесія вирушила під музику на цвинтар. Поруч із тілом покійного на машині стояла висока червона тумба.
Юрій дивився на все це й ніяк не міг зрозуміти, для чого воно? Адже ж ніхто не співчував дружині чи родичам. Промови були якісь дивні – проклинали невблаганну смерть, а сам секретар сказав: «Він помер на своєму робочому посту, як солдат у бою. Він був активним будівником комунізму, тож нехай ця земля йому буде легким пухом!..». Солдати вистрелили з рушниць, через декілька хвилин земля накрила труну, висипали свіжу могилу. Одні йшли додому, інші – на поминки.
Юрій повертався одинокий до гуртожитку і відмовляв вервичку за душу померлого, дивлячись на хрест, що височів на вежі німецької кірхи, залишаючись там назавжди. А будівля цього готичного храму, що була складом хімікатів, немовби чекала свого нового оживлення. На серці у Юрія були запитання: «Хто ти, людино? Для чого живеш? Чому ти боїшся хреста? Невже людина, життя якої триває кілька десятків років, може безслідно зникнути?».
(Оповідання записане зі слів очевидця подій)
26 листопада 1998 р., Бар