Після трьохрічної служби у війську Роман повернувся до свого рідного Поділля, у село, де жила його мама. Зраділа ненька, а він тут же каже їй:
– Буду поступати у Київський університет, але ви про це нікому не кажіть, щоб люди потім не говорили зайвого… Саме в цей час з поля прибігла молодша сестричка Таня і раділа за свого брата, що повернувся до дому. А вже на наступний день, Роман сидів за шкільним підручниками і готувався до вступних екзаменів. Два рази були у нього відповідні спроби, щоб поступити, але не добирав необхідних балів. На цей час були вимоги, що потрібно було хоча би мати два роки трудового стажу. А тепер у нього крім стажу, ще є три роки військової служби. Минуло декілька днів і Роман їде до Києва. Підійшовши до матері, він каже:
– Мамо, благословіть мене на іспити!
Мати встала зі стільця, перехрестилась три рази, промовивши молитву, і знаком святого хреста поблагословила свого сина на успішну здачу екзаменів. Дивлячись на маму і брата, Таня, чи з радості, чи з жалю, витерла сльозу з очей і пішла проводжати його в дорогу.
Після того як Роман поїхав, мати й сестра не забували молитися за нього. Кожен вечір, як прийде корова і телятко з пасовиська, мати видоїть її, повечеряють з дочкою, а тоді ввійде в свою кімнату, запалить свічку й читає молитви зі старенького молитовника, який у неї залишився, як спадщина, від батька, немов би пригадував, що і за нього треба помолитися. Тому молилася вона разом зі своєю дочкою. Батько її, Григорій, був розумний, побожний, тому його першого у селі репресували у тридцять сьомому, як ворога народу. Він був не тутешній, а з Галичини і залишився тут, будучи в Галицькій армії, яка перебувала у свій час на Поділлі. Це мабуть найбільша його вина, що він любив свій край, свою безталанну Україну. А за любов треба було платити високою ціною. Це і є мабуть його провина. Так розказувала часто мати своєму синові Роману.
– Божа Мати, допоможи Романові, щоб він був щасливим у своєму житті, – завжди повторювала мати. Роман у свою чергу здавав добре екзамени, а здавши всі, йому потрібно були ще пройти співбесіду. Але це вже не страшно, головне залишилось позаду. На співбесіду, де засідала комісія з трьох осіб, Роман увійшов без будь-яких вагань і йому запропонували:
– Сідайте, Романе Павловичу. Отже, ваш Батько Павло, а мати Анастасія, яка проживає у селі Підлісному. Батька у вас немає?
– Батько загинув на фронті в кінці війни, – відповідав Роман, – і похоронений біля Праги.
– Ось тому ми тебе приймаємо до університету. У тебе добрі показники оцінок, бажаємо успішного навчання. Але розкажи нам, що тобі відомо про твого дідуся Григорія, батька твоєї матері.
– Нічого. Мене ще на світі не було, як його не стало.
– Ми тобі дещо підкажемо. Твій дід дійсно був засуджений, як ворог народу. Він зі зброєю в руках воював проти Радянської влади, а пізніше займався антидержавною діяльністю і за те поніс заслужену кару. Але ми цього не вносимо у документи. Можливо ти цього й не знаєш і це добре.
Роман почервонів від несподіваного коментаря і був би щось сказав, але його випередив хтось з комісії.
– Не бери цього до уваги, бажаємо тобі успіхів у навчанні.
На наступний день Роман побачив себе у списках біля деканату, що прийнятий до університету на фізичний факультет. Якась миттєва радість огорнула його, що мрії здійснюються. Він буде фізиком. Що може бути кращого, як досліджувати таємниці природи. Від самого початку, коли Роман у школі став вивчати фізику, як предмет, ця наука припала йому до серця, що не тільки вивчав фізичні процеси, але роздумував над їхніми значенням і походженням, і як розумно є побудований цей всесвіт.
Приїхавши до дому, Роман бажав найперше обдарувати звісткою свою добру маму. Зустрів він її на дворі вже вечором. Роман був усміхнений, поцілувавши матір, каже:
– Все гаразд, я студент Київського університету. І тут же став розказувати, як він здавав екзамени. Мати це все сприймала з розумінням, але душею дякувала Богові, що Він вислухав щирі її молитви і прохання.
– Мамо, але на співбесіді не забули дідуся Григорія, пригадали мені про нього. Мені дивно, що вони про нього все знають, але сказали, що в документи цього не заносять, так як тато загинув на війні і виправдав його.
– Кожного вечора я молилася з його молитовника за твої успіхи, а тут ще його згадували. Григорій, твій дідусь, дійсно був на все село господар і до всіх відносився так, якби він у нашому селі народився. Але їм не поясниш цього, краще про це мовчати. Він у Бога не винен, і перед Богом молиться за тебе. Так що треба надіятися, що буде все добре, лиш би спокій був у світі.
Нелегко давалась наука Романові, особливо важким був перший рік. Перша сесія зимою і весною знову екзамени та сила волі і бажання вчитися перемагали. Своєї матері він не забував, якщо не міг приїхати до дому, то писав короткі листи. Заспокоював її, що у нього все проходить добре. А мати знову молилася і просила Бога за його щасливу долю. Мати раділа, коли він приїжджав і не сумнівалась у його успіхах в майбутньому.
Це було вже на четвертому курсі. Сестра Таня вийшла заміж і проживала окремо. Роман під час зимових канікул, прибувши до дому, признався матері:
– Мамо, у мене є дівчина, яку я знаю вже давно. І ми вирішили одружитись, але це вже буде літом.
Мати зраділа, на зморщеному обличчі появився рум’янець і вона з усмішкою його запитала:
– Звідкіля вона і хто її батьки? Чому я так запитую, бо хочу, щоб мною бідною не погорджувала.
– Звати її Леся і батьки її походять із Тернопільщини. Мені подобається її характер, я думаю, що вам також сподобається, бо колись все таки треба її познайомити з вами.
– То ви мабуть будете весілля у Києві справляти, а може і шлюб візьмете у церкві, хоч це тепер забороняється, але я б хотіла, щоб було це як колись у нас, по-християнськи.
– Вона – богомільна, як і ви мамо, але я в це не вірую і не хочу ніякої церкви.
Обличчя раптом у матері змінилося. Тут же огорнув її смуток. І вона з болем у душі стала дорікати своєму синові:
–Як так можна? Та твій батько вірив у Бога, а дідусь Григорій кожного дня брав до рук оцей молитовник і молився, а ти повчився трохи і вже не хочеш признавати святого Бога, як так? А хто ж тобі дав життя і розум цей, знання, які ти здобуваєш, хто дає тобі здоров’я? Ой, не гріши, сину! Це вже занадто, ти мене засмутив. Мати ледве не заплакала і тут побачила, що це не подобається йому, замовчала і більше нічого не говорила. Роман, відчувши біль матері, якось почав виправдовуватись.
- Навчання своє робить. Ми вивчали найменші частинки матеріалів: молекули, атоми, електрони, та й наше сонце, зорі, місяць, планети все рухається і ніде там немає Бога. Атомна енергія буде працювати на нас. А що будуть говорити мої друзі студенти?
– Причина твоїх, Романе, невдач, а вони будуть, що я тебе не навчила молитись. А молитва – це розмова з Богом.
– Які невдачі? Та у мене все відбувається згідно моїх задумів і планів. Я є оптимістом.
– Ще раз кажу, що все від Бога, Він дає життя, здоров’я і все, що є нам необхідне.
Ці слова зворушили серце Романа, але він розумів це по-своєму. Знання приписував собі, а мудрість ніхто від нього не забере.
– Мамо, я не приїхав з вами сперечатись і не хочу засмучувати вашого серця. Я приїхав розділити радість свого одруження і більше ми не будемо щось доказувати одне одному. Ви маєте своє поняття про Бога, а в мене є своє розуміння. Я вас люблю, як нікого на світі, і мені здається, що я для вас і на далі залишаюсь дорогим сином.
Ця розмова не закінчилась на цьому. Мати завжди наполягала, що треба вірити в Бога, а син знову ж вважав, що все це застаріле і зайве.
Весілля відбувалось так, як було задумано. Роман закінчив університет і його прийняли на наукову працю в Науково-дослідний інститут.
Наука так захопила Романа, що він тільки під час відпустки міг скористатися, щоб відвідати своїх рідних чи знайомих. Роман завжди запрошував свою матір не тільки в гості, але і бажав, щоб вона повністю переїхала до Києва. Вона завжди різко відмовлялася і навпаки запрошувала, щоб він приїжджав у своє рідне село частіше, хоч на декілька днів. Роман вибирав час, коли все таки йому поїхати. А одного разу, коли розмовляв з матір’ю по-телефону, сказав:
– Я вже давно не був в селі на Різдвяні свята. Так хочеться послухати сільських колядників з надвору, а в хаті дідух, сіно, свічка… Все це рідне…
– Та хто ж тобі не дає приїхати – обов’язково приїжджай з Лесею і діточками, я їх навчу давніх колядок. Чуєш мене… я чекаю, – відповідала мати.
Як договорилися, так і вирішили. Та й до того Святий Вечір випав у суботу. Ще за дня він з сім’єю був у районному містечку, вийшовши з автобуса, тут же замовив таксі і поїхали в чотирьох у село до матері. До дому приїхали, коли вже на дворі повністю була темрява, як у Вифлеємі. Діти ходили по селі і колядували під вікнами, що у Романа тут же піднявся святковий настрій.
Мати так зраділа, що собі місця не знаходила, особливо раділа внуками. Хлопчики підросли, одному було вже дев’ять, а другому – одинадцять років. Вона їх обняла, поцілувала, стільки радості…
Та увійшовши до хати, Роман побачив прибраний святковий стіл, але не так як це було колись на Святий Вечір. На столі не було сіна, свічки, навіть куті не було, навпаки, на столі стояла пляшка з коньяком, шоколад, закуски і тільки в куточку стояла ялинка, що нагадувала більше Новий рік.
– Мамо, а це що таке, як же без куті? Якби я знав, то б з собою привіз, та й коньяк тут не до речі.
– Романе, ти й так в це не віриш, тому я вирішила, що ви тут будете вечеряти, а я у своїй кімнаті, а завтра прийде ще Таня з діточками.
Коли вона відкрила двері до своєї кімнати, то тут враз відчувся запах соломи, сіна, а на столі стояла кутя у великій тарілці, грибочки, узвар і інші різдвяні страви. За звичаєм під столом лежав дідух з соломи, а на столі під обрусом сіно, а також свічка.
– Оце моя вечеря, – відповідала з усмішкою мати.
- Мамо, та я вже не такий безбожник як вам здається. Чого ж би ми так далеко їхали? Оце все, мамо, заберіть зі стола, а ми будемо разом з вами вечеряти. Матері це подобалось і вони тут же з Лесею прибрали стіл і ввійшли в другу кімнату, щоб вечеряти, як це було у давні часи на Свят-Вечір.
– А зараз всі підемо на вулицю, щоб зустріти свою зорю, яка попровадить нас до новонародженого Дитятка Ісуса. На жаль, небо було захмарене, тільки невелике сузір’я було видно над селом. Увійшовши до хати, почалась вечеря. Молитва, колядки, розповідь про народження Дитятка Ісуса – у всьому першою була Анастасія. Тут вона мати для сина і бабуся для Петруся і Тараса, вчила їх колядувати.
Перед іконою, де сіяла свічка, лежали відомий старий молитовник дідуся і стареньке Святе Письмо П. Куліша і І. Пулюя. Роман настільки був здивований, що запитав:
– Звідки взялась у вас, мамо, Біблія?
– Я ж тобі колись говорила, що у нас була Біблія. Це також спадок дідуся Григорія. У нього багато було книжок, навіть «Кобзар» Шевченка. У свій час він у селі створював «Просвіту». Потім це все люди порозбирали, а коли був голод, то ходила буксирна бригада, то все замітали, але Біблію оцю переховували далекі наші родичі, вони повмирали, а я забрала, щоб не пропала, до себе. Ще образочки є в середині.
Як не дивно, але Роман тепер вперше тримав Святе Письмо у своїх руках. Анастасія розказувала все, що було на душі своїй невістці Лесі, діти також уважно слухали свою бабусю. А в цей же час Роман перегортав листки Святого Письма. Ось Євангеліє і тут зупинився й став читати перші сторінки від Матея. Але читав не так, як читають це віруючі християни, а як науковець, немов би кожне слово досліджував у правдивості подій народження Ісуса Христа. Особливо його здивувало у Євангелії від Луки, як з Марією говорить Ангел і Вона сприймає і погоджується стати Матір’ю Сина Божого.
– Боже, яка глибина мудрості. І тут багато запитань: чому не приймають Святої Родини на нічліг у Вифлеємі? Чому привітали Дитятко Ісуса найперше убогі пастухи у Вифлеємській печері? Дари приносять мудреці, зоря, тварини – осел і віл дають Новонародженому тепло. Ангели співають: «Слова во вишніх Богу…, і спів цей чують пастухи убогі».
І тут Роман став роздумувати над тим, якби Ісус сьогодні прийшов на землю, а хоч би до нашого міста чи села, до Українського народу, де б він знайшов своє місце?
Мабуть десь в горах, на полонині, в Карпатах, де вівчарі заганяють овечок до кошари. Він був там колись і бачив щось подібне. Йому подобались гірські пастухи. Його зворушили події з Іродом. Але сьогодні не бракує Іродів по всьому світі, які заради своєї влади готові знищити хоча би половину людства, лиш би панувати і бути вождями для народів. Кожне слово Святого Письма настільки входило в душу, що він витирав сльози, кажучи: направду це свята Книга. На жаль, тільки тепер мені це все відкривається. Він дивився з великою повагою на Святе Письмо та свічку, яка догоряла перед образами Ісуса Христа і Матері Божої. І тут увійшла мати.
– Що? Зацікавила тебе Біблія? – запитала вона, дивлячись, як він переживає щось у своїй душі.
– Мамо! Не те слово. Тут є свята правда, а я про це і не знав.
І тут увійшла Леся з дітьми, а Роман, взявши Святе Письмо, став читати:
– Ось послухайте, що тут написано: «Народження Ісуса Христа відбулося так…»
Він читав виразно, а мати з нечуваною радістю сприймала кожне слово. Після прочитаного, якось несміливо запитала його:
– Так що Бог є на світі?
– Так мамо, так, так… Бог є, і це все правда. Жаль, що у нашому селі церкву колись розібрали. Але ми зараз підемо на це місце, де стояла колись наша церквиця, де люди молилися, співали і колядували, щоб поклонитися маленькому Божому Дитяткові Ісусові. Він і сьогодні народжується у багатьох серцях чесних людей, які хочуть пізнати правду, в тому числі і у моєму серці.
01. 12. 2016 р.
м. Бар, о. Мелетій Батіг, ЧСВВ