с. Еммануїла МАЙКА, ЧСВВ
Два рази на тиждень сестра монахиня з молоддю відвідували хворих у лікарні. Молилися разом з ними, говорили про Бога, і якщо було потрібно, то приготовляли до сповіді. Пізніше приходив священик сповідав, відправляв Службу Божу.
В одній палаті лежав хворий 28 — річний хлопець, називався Андрій. Він страшенно нервувався і кричав тоді, коли монахиня заходила до нього у палату. Сестра не знала, чому він кожного разу так агресивно реагує, тому просто молилася за нього, і нічого не кажучи, виходила з палати.
Наступного разу, відвідуючи хворих, вона знову зайшла в палату Андрія . Він зі сльозами на очах промовив такі слова: «Ви прийшли? Мені дуже тяжко,впадаючи, у відчай і розпач, я кричав: Боже дай мені когось з ким би я міг поговорити, бо, інакше, я щось з собою зроблю. І на ці слова зайшли ви, сестро».
Андрій був дуже вражений і здивований найперше тим, що Бог тут же відповів на його молитву. Дивлячись на сестру, хлопець заспокоївся, витер сльози і попросив про розмову. Та перше ніж розповісти про себе, Андрій просив сестру, щоб вона розповіла йому про своє життя з Богом: про те, як віднайшла Його у своєму житті; як відчуває Божу любов, і, як це виявляється на практиці. Цікавився її покликанням до монашого стану. Сестра була шокована, з поставлених запитань, і не хотіла відповідати. Та під впливом внутрішнього переконання і настирливості Андрія, вона розповіла йому про це. На що хлопець, опустивши голову, тихо сказав: «Я православний і завжди вороже ставився до греко-католиків. Називав їх відступниками, правду кажучи, горів ненавистю до них. І, коли почув, що ви з цієї церкви, то впадав у злість, не хотів навіть вас бачити, тому, гримаючи дверима, виходив з палати, сподіваючись, що, ви налякаєтесь і залишите мене в спокою. А ще більше дратувала мене ваша спокійна постава. Та на моє велике здивування, Бог подарував мені з вами таку чудову розмову. Дякую, що поділилися історією свого покликання . Завдяки цій розмові, зрозумів, що Бог любить кожну людину. Ми всі є його дітьми. Усвідомив, що Христос, вмираючи на хресті, відкрив усім двері до Неба, примирив нас з Небесним Отцем. В душу повернувся спокій, злість і агресія відійшли від мене».
Після того Андрій розповів сестрі, про історію свого життя. Про те, як Бог віднайшов його. Він був бізнесменом. Усім забезпечений. Все мав. В житті все складалося добре. Ніколи не задумувався над вартістю свого життя, його цінностями. Мріяв одружитися з дівчиною, яку любив. Та, одного разу, як вони були разом з своїми друзями на вечірці, сталася незабутня пригода. Один із друзів почав говорити про Бога, на що Андрій відреагував з обуренням і різко відбуркнув, витягуючи стопку грошей: «Це мій Бог». Розмова перетворилася в жарти. Незабаром, попрощавшись, всі розійшлися, бо було пізно.
Прокидаючись вранці зі сну, хлопець не міг поворухнутися, тіло було, наче спаралізоване: руки і ноги нерухомі, повернути голову теж не міг. Налякавшись, не знав, що з ним сталося. Та, раптом біля свого ліжка побачив сяючу постать, яка сказала: «Бог дарує тобі ще один шанс». І в цю ж мить, Андрій відчув сильну Божу присутність, відчув, як його холодне, зранене гріхами серце, огріває Божа Любов. Усвідомлюючи, свою негідність перед Богом, почав щиро плакати, кажучи: «Боже, я віддаю тобі своє життя».
В той самий день, ця сяюча постать, появилася і біля ліжка його дівчини й сказала: «Йди до твого друга і скажи йому, що Бог дарує йому ще один шанс». Почувши ці самі слова від своєї дівчини, Андрій вперше серйозно задумався над своїм життям. Роздумував, чому Бог подарував йому таку сильну благодать. Аналізуючи своє життя, зрозумів, що нічого доброго не зробив, хіба тільки те, що ніколи не обдурював підлеглих, вчасно видавав зарплату. Якщо комусь щось пообіцяв, то негайно виконував. Це все, більше нічого доброго у своєму житті не зробив. І був здивований, тим, що Бог навідався до нього, обдаровуючи, його своїм милосердям.
Пройшовши медичне обстеження, виявилося, що він здоровий, а чому все тіло є нерухоме, лікарі не знають. Один монах порадив йому молитися, так зване, богородичне правило, тобто, 150 разів на день відмовляти молитву Богородице Діво. Поступово хлопець почав одужувати. Спочатку відпустило тільки пальці рук і долоні. Андрій радів тим, що міг почистити зуби. Лише тоді перший раз подякував Богові за дар життя і здоров’я. Саме тоді, почав кожного дня говорити з Богом, розповідаючи йому про все своє життя, про плани на майбутнє. Пізніше вже міг помалесенько ходити. Розповів про те, що періодично лікуватися його змусили батьки, бо він зрозумів, що ця хвороба, на яку хворий, не є фізичного походження, тому й не хотів іти в лікарню. Розповів про той випадок, який довів його до розпачу. Друзі, які щойно відвідали Андрія у лікарні, настирливо спонукували його до гріха розпусти, заохочували до випивки, через те, він посварився із ними й вигнав їх з палати. Цей гріх для нього означав пряму зраду Бога. Він зрозумів, що, роблячи так, стане, як Юда, який, бувши з Ісусом, зрадив Його, бо поставив свої переконання, уподобання вище за Божі. В серці точилася боротьба: почали мучити різні думки, які навіювали йому, що сучасна молодь так живе, що в тому нема нічого погано, приходили думки, що він не такий, як всі, а також було тяжко й за те, що вигнав друзів. Перемагаючи себе, почав молитися. Як тільки вимовив слова Богородице Діво радуйся, відчув сильні напастування злого духа, який не давав йому промовляти слова молитви.
Розмовляючи про те все з сестрою, Андрій зрозумів, як має далі жити. Розмова закінчилася подякою Всемилостивому і Люблячому Богові.
У Святому Письмі апостол Павло пише до коринтян, що ми живемо, як люди, але не воюємо із спонук тілесних, бо зброя нашої боротьби не тілесна, а сильна в Бозі...Подяка хай буде Богові за Його дар несказанний!