о. Мелетій БАТІГ, ЧСВВ, м. Бар
Одного зимового вечора під час Різдвяних свят у вікні засіяла різними кольорами різдвяна зірка. Прийшли хлопці, щоб заколядувати добрим господарям свого села. Добродій — господар, почувши дзвоник, тут же відкрив навстіж двері і став просити колядників:
— Сердечно просимо, до хати, заходьте наші дорогенькі, на дворі мороз, холодно.
Через відкриті двері, коли входили колядники до хати покотився по долівці холодний мороз з інієм.
Скоріше, скоріше, закривайте двері, бо мороз йде до хати, — кричала господиня.
А хлопці палицями гупають по долівці і гучно виголошують побажання:
— Помагай Біг, помагай Біг! На щастя, на здоров’я на той Новий рік, щоби було ліпше як вторік! Христос Раждається!
— Славімо Його! Дякуємо за побажання, — відповідали разом задоволені господар і господиня.
І тут на весь голос залунала коляда:"Нова радість стала...«
Господиня взяла зі стола миску зі солодощами, а господар кошичок з яблуками і горішками та стали вгощати хлопчаків.
-Чому це ти Михаську перев’язав свій чобіток, — запитала господиня хлопчика, — та ж твій тато майстер на всі руки, що не міг направити тобі чобіток?
-То мама перев’язала, бо я дуже хотів йти колядувати, а тата немає вдома вже три дні.
А мама вдома, що робить?
Плаче, бо тата немає. Кожного дня до нас приходять і питають: — Де батько? Бо треба записати нас до колгоспу. Мама сказала їм, що не підпише, бо не вміє писати, а як прийде батько, то нехай підписує.
А тобі не холодно, не мерзнуть ноги?
— Трохи холодно, але бабуся говорила, що Ісус народився в стаєнці і йому також було холодно. Ще трохи поколядуємо і я піду до дому грітися. Як тато повернеться, то відремонтує мені чобітки, бо треба до школи йти, нема чого в дома сидіти. А ви як проживаєте? — Запитував у своєї тітки Михасько.
— Добре, передай всім вдома поздоровлення.
Після віншування і побажань колядники виходячи з хати, а за ними малий Михась, колядували:
«Ти Дитино Божа, на пахучім сіні,
Дай нам щастя, кращої долі рідній Україні!»
Михасько ще повернувся до своєї тітки — господині, подякував її і, провіривши зав’язаний шнурок на чобітку, весело побіг навздогін за хлопцями.
Святий Вечір для хворої Марусі у 1998 році
На Різдвяні свята, як ніколи, всі очікують найбільше поздоровлень і добрих слів, а тим більше подарунків. Ось наступає вечір, але не звичний, а Святий Вечір.
В хаті, в куточку, на ліжку, лежить хвора одинока жінка. Біля ліжка по середині кімнати під вікном стоїть невеликий столик, на якому знаходиться приготована Свята Вечеря: кутя, вареники з грибочками, голубці, пампушки з маком і узвар. Все це принесла ще вранці добродійка, колишня сусідка, котра часто навідувалася до хворої бабусі Марусі. Вдруге увійшовши до хворої під вечір, добродійка привіталася: «Христос Раждається!»
Маруся глянула на неї і з легкістю відповіла:
«Славімо Його!»
— Ось вам я принесла ще мандаринки і свіже печиво та лимон до чаю, а осьде мед в баночці. Тільки, щоб ви їли, прошу вас, тітонько.
Хвора дивилася благими очима на свою добродійку і щиро дякувала, а та знову з цікавістю запитувала:
— Що в цьому році найбільше вам запам’яталось?
— Сповідь у Великий Піст перед Великоднем. Мені гнили пальці на оцій руці. Лікарі хотіли руку відрізати. Я хотіла вже вмирати і ніякої операції не бажала, бо гангрена з’їдала мої пальці.Тоді я попросила священика до Сповіді. Після святої Сповіді і Причастя я прийняла Тайну Оливопомазання, під час якого отець намастив болючі рани на руці.Потім ще довго отець молився за моє оздоровлення. Як він мене залишив, то з кожним днем мені ставало легше і легше. Мене вже так болюче не сіпало і я могла спокійно спати. Те що гнило відпадало і почало засихати. Я стала кістки виймати, а коли прийшов хірург то почистив і обрізав все те, що перегнило, намастив маззю і рука зажила. Хіба це не чудо? І вже більше не відчуваю болів на руці, а ходити не можу. А коли вдруге прийшов священик, то мене запитує:
— Де пальці ваші поділися?
— Повиривала всі чотири, зубами вигризала, — відповідаю. Не повірив, але коли я все розказала, що навіть лікар дивувався, бо такого чуда не бачив, то сказав:
— У Бога все можливо, — і запевняючи мене, сказав:
— Бог вас дуже любить. Ці терпіння, що ви переносите є від Бога. А Він дає настільки нам терпінь, наскільки ми можемо їх перенести. Одного разу дочка на мене чомусь кричала, а я з передсердя кажу їй:
— Хату я переписую священикові, що приходить до мене. Це з його руки я ще живу, а то я би вже давно заломилась. Болі були нестерпні і все це проминуло як нічний сон.
Дочка як це почула, стала переживати, що спадщина її не достанеться. Про це стали говорити навіть сусіди. На щастя, отець приходить до мене однієї суботи і дочка приїхала та він її каже:
— Мені хата не потрібна. Навіть, якщо би ваша мама хотіла передати мені свою хату, я ніколи на це не погоджуся. А ви шануйте свою маму, бо вона у вас одна єдина. Правильно зрозумійте, що вона з Божої волі несе тяжкий хрест своєї недуги.
Після цього моя дочка частіше приїжджає і обходжує мене дуже старанно. Здається життя наше проходить, як у цій казці, не вспіла все це пережити у цьому році, як вже Новий рік і Різдво Христове святкуємо, дуже все скоро минає.
Добродійка, бувша сусідка, про все, що розказувала хвора знала, але уважно слухала, знаючи, що бабуся хоче перед нею розкрити всю свою душу. Піднявшись, встала біля хворої та поздоровила зі святами:
— Тітонько Маріє, поздоровляю вас і бажаю вам всього найкращого: здоров’я, щастя і радості у вашому нелегкому житті. Веселих вам свят! Нехай Новонароджене Дитятко Ісус, вас потішить, приголубить й піднесе з цього ліжечка, і завжди буде з вами. Нехай щастить вам у Новому році!
Поцілувавши хвору, добродійка вийшла, закривши хату, а біля вікна ще помахала рукою. Бабуся залишилася знову самітною.
Хвора з радістю і розумінням прийняла поздоровлення. Вона дякувала Богові, що її не забувають в цей Вечір добрі люди. Правду кажуть люди, що світ не без добрих людей.
Тоді хвора Маруся піднапружилась, піднявшись, підложила під спину подушку і дотягнувшись до свічки, поставила перед образком, який принесла добродійка Ганнуся і заглянула у віконце, щоб побачити різдвяну зірку на небі. На жаль, на дворі панувала темрява, небо було окутане хмарами, а зимовий вітер нагинав оголені дерева. Одна за одною політали сніжинки і прилипали до шибок вікна, а інші десь зникали у темряві цього вечора.
Темніє на дворі, а тим більше темрява заходить в хату. А на душі хворої все таки неабияке відчуття Святого Вечора. Засвітила свічку, яка відбивалась світлом у вікні. «Що ж треба вечеряти,» — подумала, але без молитви не може бути Святої Вечері. Маруся перехрестившись, склала руки до молитви, і дивлячись на образ Пресвятої Діви Марії, побачила усмішку Пречистої. Протерла свої очі, бо не повірила, на руках Дитятко тулиться до обличчя Матері, а правою ручкою всіх благословить.
Вона ніколи не бачила такої величі і краси. Тож дякує за все своїй Небесній Ненці, як ніколи у цей вечір. Щира молитва, сльози на очах і думки полинули далеко до своїх дітей: до дочки, до сина, якого давно не бачила. І просить щасливої долі для дітей, для внуків. Хоч би на мій похорон приїхали...
Після молитви поблагословила все, що було на столі і приступила до Святої Вечері. Вона часто споглядала то на свічку, то на ікону Матері Божої. Взявши мисочку з кутею, почала їсти з медом і маком. А потім все, що було на столі попробувала. Як ніколи, хвора смачно споживала, що їй принесла добродійка Ганнуся. А може хтось навідає, — подумала. На жаль, ніхто не приходив, ні давні знайомі, ні колядники, ні родичі, але з нею, як вона говорила, була Мати Божа з Дитятком та святий Йосиф і святі, хоч їх не бачила на іконі.
За все хвора Маруся дякувала Богові, колядуючи колядки зі старого свого молитовника, потім ще довго молилася. Догоряла свічка. Хвора, опанована душевним спокоєм, готовилась до сну у цю Різдвяну ніч, адже для неї завтра також Різдво Христове настане.
Вісті з АТО на Святий Вечір — 2015 р.
— Сьогодні не йдіть на ковзанку, ось скоро вже наступить Святий Вечір. — просила бабуся Олеся своїх внуків.
— А ми тільки на годину і повернемося, — відповідав малий Ярослав, збираючись зі своєю сестричкою, як завжди на засніжений горбок санчатами.
Олеся з невісткою Танею готовились старанно до Святої Вечері. Як — не — як, хоч не дванадцять, але треба приготовити багато страв. Вони очікували з роботи Григорія. Ось тільки що дзвонив, щоб вечері не починали без нього, бо має ще підвезти з вокзалу цілу сім’ю на село. Він працював на таксі.
Вже діти прибігли з ковзанки, а дідуся ще немає з роботи. Надворі в цей час запанувала повна темрява, а в хаті вже була готова Свята Вечеря, та господар щось надовго затримується. Зрозуміло, що дорога, а скоріше бездоріжжя і все може бути зимою. Враз перед воротами засвітилися фари авто і всі в хаті зраділи.
— На кінець приїхав, — говорила дружина Олеся, — ідіть швидко відкривайте ворота.
Через декілька хвилин Григорій входив припорошений снігом зі своїми внуками до хати, привітавши всіх з Різдвом Христовим.
— Сьогодні був нелегкий день, всі добираються до своїх домівок і якось відмовити не можна, благають прямо на колінах, — підвезіть, та підвезіть тут недалеко.
— Всі зібрались, тільки нашого Андрія немає, що там з ним? Цілий день ніякої звістки не подає, — говорила невираженим тривожним тоном Олеся, — будемо починати, час підійшов.
За звичаєм всі п’ятеро стали на коліна перед образами, щоб помолитись. А потім Григорій навіть прочитав з Євангелії уривок від Луки про народження Ісуса Христа і всі засіли за стіл. Розділивши Григорій просфорку, частину залишив гостям, а частинку Андрію.
Вечерю почали з куті, заспівали колядку і тут дзвоник.
— Слава Богу, дзвонить, — і тут піднялася Олеся зі стільця, взявши телефон, стала розмовляти з сином, найперше поздоровила його зі святами.
— Що там Андрію?
— Мамо, я також усіх вас поздоровляю з Різдвом Христовим, але не хочу вас тривожити, бо сьогоднішній день для нас дуже важкий. Цілий день нас обстрілюють зі всіх сторін, а тепер тим більше стріляють, навіть з градів, чуєте як зриваються снаряди... Дуже страшно. Кожна хвилина може бути останньою. Ми знаходимось у дуже важкому стані. Нам би протриматись до ранку. Не хочу тривожити Тані, батька і дітей, але всіх поздоровляю і прошу щирої молитви у цей для нас жахливий час, дуже вас прошу, моя дорога мамо...
Тут підбігла Таня, вона взяла телефон і почула вибухи та гул канонади. Вона не могла щось говорити, лише повторяла:
— Андрію, ти чуєш мене?..
— Дорога моя Тетяночко, молися, молися за мене та за всіх тут моїх друзів і все буде добре, чуєш... Прошу всіх вас, молі — і — і...
Телефон відключився і всім стало зрозуміло, що Андрій в трудному становищі.
Навіть не запитав за вечерю і не розказав чи він вечеряв, та йому мабуть не до цього, — говорила мати стривожено, — але всіх поздоровляє.
Що з ним? — запитала Тетяна.
— Стріляють з усіх сторін і просить молитви. Ви вечеряйте, а я подзвоню до нашого пароха, говорила занепокоєна Олеся. Тут же набрала номер священика.
— Прошу отця, дуже недобре з нашим Андрієм, він попав в оточення ворога і просить, щоб молитися за нього і за його товаришів. Він вже другий тиждень під Донецьком, а сьогодні, як ніколи просить допомоги.
— Дякую за дзвінок. Я вже після вечері, — говорив священик по — телефону, — і буду відмовляти вервичку у вашому намірі, а ви приходьте Всенощної на Службу Божу. Будемо разом молитися. Тільки не втрачайте надії на Господа Бога.
В хаті запанував смуток і тривога за Андрія. Тетяна плакала, а діти споглядали на маму і на бабусю й тривожно мовчали.
— Бабуся нехай дзвонить, а ми будемо продовжувати вечерю і навіть заколядуємо, це також молитва, — говорив Григорій до дітей.
Олеся дзвонила раз за разом до всіх знайомих побожних жінок і всіх просила молитися за її Андрія. А через деякий час, вона знову дзвонила до сина. Відповіді не було.
— Що з ним? Боже рятуй його!... — шептала вона тривожно.
Після Святої Вечері на колінах всі дякували Господеві за Вечерю і за цілий прожитий рік, а також просили спокою і миру для свого народу та молилися за Андрія, а також за цілісність України.
Ще цього вечора вони всі сім’єю прийшли на різдвяні богослужіння і були на Службі Божій. І тільки, коли вже повернулися після Служби Божої з храму до дому, Олеся додзвонилась до свого сина. Андрій говорив:
— Дорога мамо, знаю, що ви щиросердечно молилися, бо все втихомирилося і ворог відступив. Ми вам дуже дякуємо. Не помре Україна з такими синами. Серед моїх хлопців ніхто не загинув і ніхто не є поранений. А становище неймовірно важке. Відчуваю, що за нас молилися. Зараз від всього відходимо і будемо тільки тепер вечеряти. Всіх поздоровляю і хочу зі всіма порозмовляти, тож дай телефон Тані. Хочу чути своїх дітей. З Богом дорога моя матусю. Щасливих свят! До зустрічі!...