Без віри в Бога немає життя
Життя кожної людини це історія короткого часу, й одночасно історія суспільства, в якому вона живе. Його можна описати багатьма книгами, а можна описати це життя у повному відображенню на кількох аркушах паперу. У кожному житті є щось повчальне, навіть, якщо є негативне його відображення. Один французький письменник Й. К. Гусманс пише: «Багато легше описати терпіння, як його пережити, коли його посилає Бог».
Ось що мені про себе розповіла одна незряча літня жінка, під час душпастирських відвідин. Я не міг бути байдужим до її розповіді й все це записав у свій записник.
– А я зір утратила ще під час війни. У нас був тиф. Тоді хворіло багато людей, – мовила спокійно Анастасія, розповідаючи про своє страждальне нелегке життя.Тоді майже всі хворіли у нашому селі, одні більше, другі менше, але помагали одні одним, бо розуміли, що таке горе. Моя мама дуже переживала. Сама ходила до хворих, і мене посилала. Я ніколи не відмовляла й слухалась своєї мами, бо жаль було родичів і сусідів. А мені тільки щойно шістнадцятий минав. Я була така моторна й всім цікавилась, що всі у селі дивувалися, звідки у мене береться стільки енергії. Були дуже важкі часи. Смерть не перебирала – вмирали старі й молоді. А мені хотілось якось їм допомогти, особливо родичам, тож допомагала їм, як могла, бо знала, що це святий наш обов’язок. Так мене батьки мої вчили. Бувало, моя добра мама обід зготовить і каже мені:
– Оце занесеш, Настуню, дядині, а оце Марії сусідці, що біля дядини проживає й ще зайдеш до свого хресного батька Василя, кажуть він дуже хворий.
Взяла велику хустку, розгорнула й поклала горщики з борщем. Тоді зав’язала вузол і пішла селом до своїх родичів, як мама мені наказувала. Зайшла найперше до дядини. Вона сиділа на ліжку, але ходити не могла. Відкрила двері, а запах такий противний, що ви собі не уявляєте... Повідкривала двері, вікна. Довелося все прибирати, замінити постіль на трішки чистішу, а цю вкинула у воду, щоб потім випрати. Після цього всього, я відкрила горщик і подала своїй родичці борщику. Вона жадібно їла й дякувала мені, а мені було приємно, бо щось доброго зробила для неї. Поки вона їла борщ із хлібом, то я за цей час зайшла ще до Марії. Вона була здоровіша від дядини, але також дуже хотіла їсти. І тут треба навести порядок.
– Дякую тобі й твоїй мамі, що нас не забуваєте. Нехай Господь Бог заплатить за вашу доброту. Немає в мене нікого хто поміг би мені – чоловік на фронті, нічого не знаю чи живий, чи вже сира земля накрила його. Добре, що хоч дітей забрала свекруха. Як я помру розкажете моєму чоловікові, як я натерпілась, – жалілася Марія...
Мені теж було жаль її, але що я могла порадити їй. Гарна жінка була. Я пам’ятаю її ще дівчиною. На ціле село, про неї слава йшла, співала, вишивала й до всякої праці була запальна. А тепер хвороба її вимучила, лежала знеможена, одинока в хаті. Прибравши у хаті, я сказала Марії, що йду до свого хресного батька.
У хаті Василя, крім нього, ще лежала хвора його мати. Його дружина померла на початку війни, а діти розійшлись по світі. Він мене не впізнав. Але коли я почала признаватись, то радіючи каже до мене:
– То це ти Настя? Дай тобі Боже здоров’я, що не забула мене, бо мої діти забули за мене. Де вони тепер у світі, Бог один знає. Як помру – не буде кому послужити й похоронити. Його матір – старенька бабуся сиділа біля печі, нічого не говорила. Я теж мовчала. Залишила і їй горщик борщу й кусочок черствого хліба та й подалась ще раз до своєї дядини, щоб випрати білизну. Прала на дворі постіль і білизну без мила біля криниці, полоскала. Думала, хоч трохи буде чистіша. Я не розуміла, що це за хвороба й сама заразилась тифом і захворіла. Та я не була позбавлена опіки батьків. Мене вони дуже любили. І коли побачили, що я в’яну, як та трава у зеленому лузі, вони робили все, щоб лише вилікувати мене.
Ходили аж до Бару, ліків принесли і я почала їх заживати. У нас в селі була медсестра яка розумілась на ліках. Я їх приймала вранці і ввечері. І мабуть прийняла забагато, бо спалила ними зоровий нерв. Спочатку мені в очах темніло і я подумала, що це тимчасово, так і медсестра говорила. Та мені не ставало легше. Через місяць тиф відійшов від мене, але я втратила зір назавжди. Боже, що я пережила! Я все ж ще думала, що зір повернеться. Але з кожним днем мої надії розвіювались і все, як кажуть, у мене рухнуло. Я не бачила, як переживали мої батьки, але часто відчувала, як плакала мати та як зітхав тяжким стоном мій батько. Він постійно хворів. Мені було їх дуже жаль, я відчула, що для них я залишаюсь великим тягарем і було боляче щось з ними говорити. Тому я старалася мовчати.
Та хіба щось можна приховати від материнського серця? Воно таке чуйне й вразливе за долю своєї дитини, що переживає іноді більше ніж страждає сама дитина. Одного разу я серед дівчат висловилась, Боже прости, що краще втопитись ніж так жити. Мати як почула , що я так сказала, то стала переживати й стала за мною слідкувати, як в день, так і в ночі щоб я щось собі не зробила у відчаї. А на мене такий смуток находив, що я не можу вам передати... Нераз, бувало, дівчата йдуть і мені гукають: «Настя, ходи з нами погуляєш на вечорницях». Вони йдуть співають, жартують, а я Божого світу не бачу. Та такий охопить мене жаль, що хоч земля розтопися і поглинь мене. Добираюсь до хати, падаю на ліжко й плачу як маленька дитина, аж бувало мати свариться зі мною:
– Що ти робиш! Не плач, це тобі не допоможе, візьми себе в руки, – мовить мати, а потім мене обійме й поцілує та й каже: “Така Божа воля, мені також нелегко дивитися на твоє горе”.
Одного разу я йшла дорогою й чую як пташки співають. Я зупинилась і довго стояла, слухаючи їхній спів. Мені здавалось, що це ангели співають, славлячи Господа Бога. Це щось було надзвичайне. Я відчувала Бога у своїй уяві. Я чула високі, низькі тони пташок, які переливались між собою. Мені було радісно. Деколи такий спів пташок називають пташиним весіллям. Я, навіть, не знала, що це було біля нашої спільної криниці від якої тягнулися калинові кущі аж до самої балки, а поруч був сусідський садочок. Та тут підійшла моя мати, схопивши мене за плече, та якось тривожно шарпнула й почала сварити мене:
– Що ти задумала? Чого, ти, тут стоїш? Я не могла пояснити матері те, що я переживала у своїй душі, тож кажу:
– Пташки співають, чуєте мамо? – Чую… я тебе питаю до яких пір ти будеш тривожити мою душу. Ходи зі мною до хати! Я більше нічого не говорила, зрозумівши, що мати не розуміє мене, а окрім цього вона була роздратована. Тільки, коли ми вже прийшли до нашої хати то мати сварила мою молодшу сестру:
– Чому не дивишся за Настею. Вона вже стояла перед криницею, тільки не могла вирішити зі своїм життям...
Мене немовби електричним струмом вкололо. Я не могла зрозуміти слів моєї доброї матері й відчула, як вона сердиться і переживає за мене. Адже справді, я стояла біля криниці, до якої ходили всі наші сусіди, щоб набрати водички. А наша вода була найкраща у селі, всі так говорили. Хіба я могла щось таке подумати, коли ці пташки співали на кущах калини й на деревах у садочку? А цей спів так милував мене, що я не могла так байдуже пройти мимо цього співу. Як пояснити це матері? Але коли мене побачила вона задуманою і захопленою співом, то подумала інше. Її можна було зрозуміти. Та я з болем нарікала на свою добру маму й стала з нею сваритися. Я не розуміла її переживань. Вона була побожною й молилась завжди за мою щасливу долю, а найперше, щоб я себе не погубила. Я тільки пізніше зрозуміла й зараз розумію ціну її переживань. Мені часто говорила моя сестра, дорікаючи:
– Не досить цього, що сама страдаєш, а ще змушуєш тривожитись всім нам. Якби ти знала, як наша мама за нас переживає, як вона молиться за тебе... Я мовчала й все сказане моєю сестрою Олею переживала. Мені стало ще важче. Я зрозуміла, яким тягарем я стала для матері й для всіх рідних. Мені, дійсно, хотілось провалитись скрізь землю. Щось давило мене, але плакати я не могла. Я почувалася винуватою тому, що я незряча. І тільки після вечері, стомлена я лягла спати й швидко заснула. Прокинувшись, я відчула, що всі вже сплять. Та я не могла заснути знову. На мою голову приходили різні думки й переживання. Від переживання недалеко до розпачі. В моїх вухах все ще лунав спів і щебетання пташок. Я відчувала цей легенький вітерець і гірке дорікання моєї матері. Жаль перейшов свої межі і я заплакала. Я гірко плакала. Моя подушка була мокрою від сліз. Сон мене покинув, а серце стало неспокійним. Мені хотілось йти світ за очі. Та куди? Я піднялась з ліжка й встала серед кімнати й почала молитись серед хати. Молилась своїми словами.
«Ісусе милосердний, порятуй мене! Ісусе, не дай мені пропасти, зглянься над моєю долею! Матінко Божа, Тебе благаю, випроси в Бога, кращої долі для мене для моєї мами сестри і всієї родини! Святі ангели, архангели бережіть мене! Свята Анастасіє, моли Бога за мене!» А потім я хрестилась і била поклони до землі. В цей час пробудилась моя мама, підійшла до мене й знову тривожно запитала:
– А ти, що робиш? Я мовчала, а вона знову питає: – Чому не спиш? Чому, ти, така неспокійна? – Мамо, я молюся Богові. – Тобі треба спати, а завтра весь день будеш молитися. Насте, не тривож мого серця.
Мати лягла спати і я теж прикинулася, немов сплю. Насправді я роздумувала над своїм життям. Мені стало жаль моєї матері. Я вирішила її слухатись і не робити більше прикрощів. І мені в деякій мірі це вдавалось.
У 46-му році нам повідомили, що у Кам’янець-Подільському є школа для незрячих. Я хотіла їхати туди й мати не противилась. Крім цього почався голод, а там все таки щось давали їсти. Мене відвезли поїздом до Кам’янець-Подільського, а перед тим мама мені наказувала:
– Доню не забувай за Бога. Без Бога не зможеш бути щасливою. Молися вранці і ввечері й протягом дня також у вільний час молись. – Добре мамо. Я буду робити все так, як ви мені кажете. Знаю, що ви за мене переживаєте, тож буду вам слухняною.
У школі я зустріла багато подруг, які теж були незрячими. До мене часто приїжджала мати, а пізніше сестра. Мені було дуже приємно, а мої подруги якось, навіть, заздрили мені, що до мене приїжджають мої родичі. Я зрозуміла, що вони більш нещасливіші як я, бо не мали родичів. Саме це додавало мені наснаги на майбутнє моє життя. У школі для незрячих нас всього вчили: читати, писати, шити, варити їсти й різні інші праці. Я ніколи не думала на цей час, що я буду потім працювати на заводі тут у Барі.
Одного разу ми відвідували й, навіть, обслуговували важко хворих, також сліпих. Я жалілась на свою долю, коли сиділа біля своєї хворої. Вона не рухалась, бо була паралізована. Коли я стала говорити про своє нещасливе життя, моя хвора мені сказала:
– Насте, тільки не гріши. Я тринадцять років не знаю, яка наша земля, чи вона тверда як оцей стілець, чи м’яка, як оця подушка. Для мене моєю підлогою стало оце ліжко. Я не можу рухатись. А ти, не тільки можеш ходити по цій землі, але їздити поїздами, машинами. Дай Боже тобі здоров’я і, щоб ти створила свою сім’ю й більше не нарікай на свою долю. Долю нам Бог дає. Яку долю дав нам Бог, таку приймаймо.
Слова хворої так на мене вплинули. Мені здавалось, що її устами говорить сам ангел мій. І я не задумуючись рукою повела по її лиці, зрозумівши по її виснаженім лиці, що моя хвора є милою й доброю людиною, а тим більше віруючою. І я спитала її:
– Ви також віруєте у Бога? – А як же ж! – відповіла вона, – без віри немає життя. Ця відповідь мене укріпила. І я весь час ці слова пам’ятаю аж до сьогодні. В скорому часі я повернулась до дому. А потім поїхала до Бару, де створювався завод для сліпих. Тут я знайшла свого майбутнього чоловіка Василя, маю діти й вже внуки є. Він також вірить в Бога й мені з ним легко жити, хоч обидвоє ми незрячі. З ним я ділила горе й щасливі хвилини. Всі думки, які могли шкодити моєму житті, я відкидала. І навіть інших підтримувала на дусі. А тепер ми щасливі, тому що щонеділі ми можемо бути учасниками Служби Божої, яку ви провадите. Це велика підтримка, кажуть ті, хто ходить на Службу Божу. Бог дуже добрий, а особливо для тих, хто не противиться Його волі. Бувають і зараз такі хвилини розпачі, але як тільки звернусь до Бога, тут же приходить Він на допомогу. Лиш би здоров’я, щоб я могла ходити на Службу Божу у неділю і у свята й приймати Святе Причастя. Куди я б не йшла, так як ви мені говорили, молюся «Отче наш» і «Богородице Діво» десять разів – вервичку. Я вірю, що тоді присутня Мати Божа зі мною. І я це відчуваю. Перехожі інколи запитують, що ти під ніс собі бурмочеш, то їм відповідаю: «Молюся Богові». Що буду їм казати. Таке моє життя, лиш би не було гірше, але на все є Божа воля.
Із розповіді Насті Ковтун
(УТОС) 5 жовтня 1999 року
м. Бар, о. Мелетій Батіг, ЧСВВ