о. Мелетій БАТІГ, ЧСВВ, м. Бар
З цього часу минуло вісімнадцять років, як до мене підійшла жінка старшого віку і просила, щоб я зайшов до її колишньої подруги-співробітниці в лікарню.
— Не знаю для чого вас просить, можливо буде сповідатись, бо вона не ходить. Тож просила мене, щоб ви зайшли до неї. — Я хочу з ним поговорити, — каже мені. Ось її телефон.
До неї я прийшов вранці після Служби Божої зі Святими Тайнами, виконуючи свої душпастирські відвідини щодо хворої. Проживала вона в однокімнатній квартирі і дійсно не могла ходити по кімнаті, тож навідувались до неї працівники соціального обслуговування. Незважаючи на свою кволість і недугу, вона зустріла мене з усмішкою і погодилась на сповідь. Це була справжня подолянка зі своїми характерними рисами обличчя і духу — наповнена добротою свого серця. Хоча вона виражала своїм поглядом спокій на душі, та все таки здавалося, що її щось непокоїть.
Після цього, як вона посповідалась, прийняла святе Причастя і Оливопомазання, уважно слухала духовну науку про сенс нашого терпіння. Потім я її запитав:
— Мені передали, що ви хотіли зі мною поговорити, мабуть якісь проблеми у вас виникли?
— Я сама не знаю, як пояснити. Я би хотіла вам розказати про своє життя, бо нікому цього не розказувала і чогось інколи мені так важко, а відкритись перед ніким духу не вистачає. Можливо другим разом, щоб вас не затримувати — соромливо вона відвернулася, — додаючи, — дуже дякую за сповідь...
— У мене час необмежений, а другим разом це невідомо коли, — відповідав я з нетерпінням очікуючи, що вона скаже.
Коли я став одіватись, хвора набралась мужності і каже до мене:
— Якщо зможете мене послухати, то сідайте і я розкажу всю драму мого нелегкого життя, тільки прошу не розголошуйте про це між людьми.
І тут хвора Людмила стала розказувати, як мені потім видалось, всю драму свого життя:
(До речі, цей допис був мною забутий, але коли я переглядав свої рукописи, прочитавши його, то згадав цю жінку, яка потім померла. Сьогодні часи подібні до часу, що тут згадується, то нехай у наших серцях відкриється співчуття до всіх тих, хто віддав своє життя, ставши на захист своєї Батьківщини у свій час.)
... Я була одинокою дочкою у матері. Ми росли разом з братиком і дуже одне одного любили. Коли мені було сім рочків, пережили тяжкий голод. Батька вже не було. Бо він нас залишив, як мені було чотири рочки. Він пив горілку, дебоширив і мою маму безпощадно бив. Вона часто від нього втікала, дуже переживала за себе і за нас дітей .... Коли він нас залишив, то матері легше стало. Вже більше не було цього страшного пекла, яке, як розказувала мама, палило вогнем її душу і тіло.
Під час голоду мати нас насилу вигодувала. Вона важко працювала у лікарні і по кусочку хліба приносила. Так ми вижили з братиком. Моя мама була доброю й свою доброту мені передала. Її дуже поважали у Бару, ще до сьогодні її згадують добрим словом.
Під час війни мене забрали до Німеччини, а вірніше до Австрії. Австрійці говорять так як німці, але дещо відрізняється їхня мова від німецької. Мама залишилась вдома з меншим братиком. Мені важко було переносити чужину. Нам попришивали карточки, що ми з Росії. Вони не признавали України і всі були «Ostarbeiter». Із Західної України хлопці і дівчата пришивали тризуби, а нам забороняли. В цьому місті було багато робітників з різних країн. Були росіяни, українці, поляки, навіть, був один француз. Він був вродливий, високого зросту й добрий своїм характером і як полонений ходив у військовій французькій формі. Цей француз називався Андре, а ми його по-своєму називали Андрієм. Він завжди приходив до нас, жартував. Говорив, щоб ми вивчали його французьку мову, та залюбки вчи дещо по-французьки, кажучи нам, що німецька мова ворожа, а французька є благословенна Богом. Та хіба можна всі мови вивчити. Мусіли вчити німецьку, бо нею спілкувались. Хоч тяжко всім було, але ми дорожили своєю рідною мовою, своїм народом і своєю країною.
Мені вже минуло шістнадцять років. Праці було багато. Зранку до вечора працювали: вранці біля корів на фермі, потім йшли в поле, де працювали аж до вечора, а після знову на фермі доїли корови, лиш пізно вечором йшли на відпочинок. І так кожен день. Я і ще одна дівчина жили в одних баворів, це по нашому в господарів. Вони були принципові, але справедливі і, навіть, як на мою думку, добрі люди.
Одного разу приїхав їхній син Фрідріх з фронту. Він був похожий на батька, гарного лиця. Весь час ходив сумний і задуманий. У нього був друг, з яким вони приїхали разом з фронту. Відкрито говорили про всі події, які прийшлось пережити в сорок третьому році, бій під Курськом. Тому що були в другому ешелоні, тож залишились живими. Фрідріх був єдиним сином у своїх батьків, тому його не послали прямо на фронт. З ним часто зустрічався француз. Ми не бачили в них ніякої ворожнечі. Нас це дуже дивувало. Вони довго розмовляли, хоч нам здавалось, що сторонились нас, чи боялись зі сторони, щоб їх не підозрювали. А були часи, що ми з ними також розмовляли і навіть співали. Фрідріх просив, щоб співали наші українські пісні, а потім аплодували всім, було радісно. Вони розуміли нас і наші труднощі, а ми їх розуміли.
Через два тижні, а час скоро минув, Фрідріх від’їжджав з своїм товаришем знову на фронт. Він був дуже сумний і плакав, як дівчина. Нам було його шкода, що аж ми плакали. Прийшов також попрощатися з ним француз Андре. Вони обидва міцно обнялися й Андре побажав, щоб якнайскоріше закінчилася ця зловісна війна і побажав щасливого повернення до дому. Батьки також були засмучені від’їздом свого сина, але не могли собі порадити.
В сорок четвертому році праця була надмірно важкою. Крім цього, що ми працювали, над нами був ще нагляд зі сторони поліції. Був такий собі малий поліцай з перекривленим ротом, але дуже недобрий та злий. Він ходив завжди з нагайкою і міг кожного нею потягнути. Вкінці плітки нагайки була олов’яна кулька і такий удар був дуже болючий. Ми його дуже боялись, бо міг він кожного побити, як хтось із господарів поскаржився. Але наші господарі на мене не скаржились і це могло мене не турбувати.
Серед українців був між нами Степан з села десь з-під Добромиля, що на Західній Україні. Він був побожний, часто молився і дуже любив Україну. Багато нам розказував про Бога й Україну, бо ми цього всього не знали. Часто нам читав вірші Шевченка, бо знав їх багато напам’ять. Не знаю, що він зробив. Але я бачила, як одного разу до нього підійшов цей поліцай з перекривленим ротом. Степан стояв не ворушився і дивився спокійно на нього. Він був дуже добрий і ніколи нікого не міг образити. А цей поліцай з нагайкою до нього підскочив, а Степан на декілька кроків подався назад. Тоді поліцай знов відійшов, а потім прискочив і почав бити Степана. Він його бив нагайкою, як скотину, а Степан не ворухнувся. Я не могла на це дивитись, відвернулась, а серце моє немов кров’ю обливалось від жалю. Кільканадцять разів вдарив його нагайкою з олов’яною кулькою.
Степан мовчав. А поліцай відійшов і розлючений страшно лаявся. У мене така злість виникла, що я ледве не закричала. Але подивилась, що Степан спокійно стоїть і мовчить. Мені стало легше. А цей ненормальний поліцай ще раз подивився на нього і пішов від нас. Степан підняв руку і почав обмацувати своєю рукою болючі місця. Я підійшла до нього і побачила на лиці синці. Мене пройняв неймовірний, не тощо жаль, а біль душі і я не могла від нього відступити. Я йому запропонувала йти до його хазяїв, де він проживав і змастити йому болючі місця маззю, а сама побігла до своїх хазяїв. В них я попросила якоїсь мазі. Вони мені не жаліли і віддали мазь, якою намащував господар свої ноги, які боліли в нього від розтягів м’язів. Коли Степан зняв сорочку, то мені страшно стало. Вся спина його була покраяна слідами нагайки, а особливо було видно на його тілі ямки від олов’яної кульки. Я змастила його спину. Степан, стогнучи, надів сорочку, але вже іншу, а цю я взяла, щоб випрати, бо була вся у крові. Тоді зі стогоном він пішов до праці. Тепер Степан видався мені дуже добрим і мужнім. Я також пішла до своєї праці, але з цього часу не могла його ні на хвилину забути. Ми полюбились. Нам ніхто не забороняв зустрічатись після роботи, бо під час праці не було вільного часу.
Мої господарі весь час були перейняті життям свого сина. Він у них був один, тому кожен день переживали за його життя. Одного разу листоноша приніс листа, яким засмутив моїх господарів. Вони отримали повідомлення, що їхній Фрідріх загинув. Цей лист написав його друг, який з ним приїжджав у відпустку. Крім цього листа, він вислав фотоплівку зняту в час його смерті після поранення. Він був прострелений кулями в живіт і було видно його рани. Коли проявили плівку, то на фотографіях було видно страшні болі, в яких помирав їхній син. Для батьків це була велика трагедія і важким потрясінням, що нічого не говорили довгий час. Я теж співчувала і їм це подобалось. Можливо це мені допомогло в подальшому житті.
Я вже була вагітна на шостому місяці. Хоч ми із Степаном не побрались, та дали слово, що одне одного не залишимо. І я цьому вірила. Я любила свого Степана, любила і своє дитя, яке ще треба було чекати. До мене господарі відносились з розумінням. Особливо після загибелі Фрідріха вони до мене дуже добре відносились, незважаючи, що з кожним днем мені було важче працювати. Вони, як мені здавалося, були б раді, щоб ми зі Степаном залишилися жити у них назавжди, так як на старість вони залишалися самотніми. Наскільки могла я старалась, як це лиш можливо, працювати і їм помагати. Та найбільше до сьогодні відчуваю на своїй совісті гріх, що я завагітніла, не взявши зі Степаном шлюбу у церкві, хоч тоді це було неможливо, бо треба було взяти дозвіл від влади. Деколи думаю собі, що наша доля склалася такою нещасливою через наш гріх, а може щось інше, не знаю...
Фронт приблизився до нашої місцевості. Приближались російська війська. Це був початок, чи вірніше кінець місяця квітня. Дерева вже всі розцвітали. А я думаю про свою долю. Напевно, що і Степан не менше переживав за своє майбутнє життя.
Моя родина майже вимерла в тридцять третьому році і повертатись до матері я не могла, тому що вона жила дуже бідно. Маленька хатина і, як звичайно у колгоспі, ми не мали свого поля, а лиш городець біля хати пару сотиків. Навіть десять сотиків не було. А мені так хотілось працювати на своєму власному полі. Ми навіть, про це з Степаном часто говорили. У нього була велика своя господарка, коні, поле, худоба і мені дуже це подобалось. Я навіть себе уявляла, що я буду господинею, там говорили газдинею, а мій Степан господарем, щось подібного ми будемо, як тут в Австрії наші бавори. Але, як кажуть, багатий гроші рахує, а бідний думкою радіє. Степан часто говорив про Україну, про козацтво і Січових Стрільців. Мені дивно було, звідки він все це знає, а я бувало головою склонюся на його плече, аж деколи заплачу. Так вже ніжно він про все розказував, що в мене виникала жалість до нашого безталанного народу і такої багатостраждальної нашої землі.
Минав день за днем, аж поки не появились у нас радянські солдати. Німці їх дуже боялись. А за селом точився бій. Стріляли гармати, кулемети. Розривались гранати і снаряди, дуже страшно було. Я увійшла в свою кімнату і почались роди. Як звичайно, я почала дуже кричати, благаючи: «Боже, мій! Мати Божа Пресвята Діво Маріє, не опускай, рятуй мене!» і знову повторяла у розпачі «Мій Боже!»
Тут увійшла моя господиня і сердито, з якимось небажанням моєї долі народити дитя, запитала:
— Was bedeutet — Боже? (Що означає — Боже?)
— Ich bette. (Я молюся) — відповіла я. І тут же моя пані склала руки і стала молитись за щасливі мої роди.
— Rette, o Herr Gott, diese Sündige und begnadige sie! Barmherzige Marie, Christus Mutter verlasse sie nicht, komm zur Hilfe! (О Господи Боже, рятуй її грішну і помилуй її!! Милосердна Мати Христова Маріє, не опускай її, допоможи їй!)
Господиня після короткої молитви, зрозумівши мій стан пологів, спокійно вийшла надвір і тут же пішла до сусідів, щоб когось послати за акушеркою. Я за це ще сьогодні їй дякую. Прийшла повитуха і прийняла у мене роди. Народився хлопчик. Це було саме в цей час, коли війна йшла до кінця. Господиня створила всі умови для мене. Степан приходив до мене щоденно і теж подавав велику підтримку. Він тішився своїм хлопчиком. Ми його там охрестили і за моїм намаганням назвали його Анатолієм, але шлюб вирішили взяти вдома. Степан завжди говорив, що у їхньому селі є добрий священик і тому ми вирішили там у його церкві взяти шлюб.
Прийшов час прощатись з господарями. Вони бажали нам щасливого життя і жаліли, що не можливо нам залишитися ще на якийсь час жити разом з ними. Та найбільше мене здивувало, коли вони просили у нас пробачення за можливі надужиття під час нашого перебування в них. Прощаючись, пані господиня витирала сльозу з своїх очей і нам побажала щастя і здоров’я. Це я добре запам’ятала:
— Nochmals bitten wir um Entshulldigung. Viel Glück in Ihrem Leben! (Ще раз просимо у вас пробачення. Нехай завжди вам щастить у житті!)
Ми із Степаном вирішили їхати у його село. Нас тепер їхало троє. У вагоні було тісно, та й ще дитинка всю дорогу плакала. Через вікно ми дивились на згорілі обійстя сіл, зруйновані будинки міст, навіть ліси повигоряли. Жахливо було дивитися на ці всі наслідки війни, але люди не безпорадні трудилися на полях і біля своїх будинків, щось будували, щось ремонтували, давали собі раду. Ми приїхали всі троє до Добромиля, а звідси добиралися попутними підводами до села, а відтак на хутір Братківці. Недалеко від села проходив кордон з Польщею. По обидві сторони ширився повстанський рух визвольних змагань за вільну Україну. Хоч війна закінчилась, але тут постійно спалахували бої в різних місцях, від чого найбільше страждали місцеві жителі.
(Продовження і закінчення в наступному номері)