Федір ЗАЯЦЬ
(В документах і описах відповідно до віднайдення мощів св. Йосафата в Білій Підляській у 1915 р. згадується часто про роль у цій події п. Федора Заяця. Тому вважаємо корисним для майбутніх істориків і життєписців подати особисті спомини п. Ф. Заяця, як він їх оформив у 1946 р., і надрукував циклостильно в Мюнхені-Міттенвальді в 1946 р. у Бібліотеці «Християнського шляху», ч. 5, без змін).
В 350-ті роковини Берестейської Унії нехай буде мені вільно згадати першого нашого мученика за ту Унію – св. Йосафата, і мою участь у віднайдені його святих мощів та проголосити перед світом ті ласки, що їх я зазнав від Святого. Їх я не хочу промовчувати, поки живуть свідки, що можуть підтвердити ті ласки своїми зізнаннями.
Це писання присвячую їх Ексцеленції о. Олександрові Малиновському, Апостольському Адміністраторові Лемківщини. сАвтор
Віднайдення мощів св. Йосафата
В перших днях вересня 1915 р. вертався я з російського фронту з-під Баранович на Білій Русі як старшина австрійської армії до запасного коша 80 п. п. у Пішнеклядані в Угорщині. Тому що залізниця по воєнних діях була ще не відбудована, я змушений подорожувати піхотою аж до Люблина (120 км.), бо туди доходили вже потяги. Разом зі мною йшли мої товариші: Слівінський Жигмонт, поляк, управитель школи у Стоянові і д-р Кагане Лев, єврей, адвокат у Львові.
Дорога випала нам через Білу Підляську. Прийшовши до міста Білої, години 6-ї вечором, застали ми там дві батерії австрійських мерзерів, які переїздили з-під Берестя Литовського на інший відтинок фронт. Всі помешкання у самому місті були зайняті обслугою тих батерій, а нам треба було тут заночувати, ми мусіли піти до передмістя за озером.
Ми переходили біля церкви, яка була відчинена, бо німецькі вояки зробили в ній склад здобутих «на москалях» крісів. Я вступив на хвилину до церкви, яка зробила на мене враження Греко-Католицької Церкви.
Вийшовши з церкви, ми пішли в напрямі згаданого передмістя. Перейшли міст над рікою, яка впадає до озера, та вступили до першої хати ліворуч від вулиці. Там ми зустріли двох стареньких людей: Еміліяна Радомінського у віці близько 70 літ та його жінку. Привітавшись з господарями, я запитав їх українською мовою, чи є у них вільна кімната, щоб переночувати. Радомінський подивився зі здивуванням на мене та запитав мене: А ви звідки? Дали відповідь, що ми галичани, запросив нас у кімнату, де ми поскидали свої наплечники, що були доволі тяжкі. Мої товариші пішли негайно назад до міста, бо хотіли дещо купити, а я залишився з господарями та почав з ними розмову. В розмові дознався від Радомінського, що він був колись уніятом, але під московським терором мусів перейти на православ’я.
Господиня обирала при нашій розмові бараболю. Я попросив її, щоб зварила і для нас бараболі на вечерю і дав їй загріти м’ясні консерви.
Ввечері повернулися Слівінський і Кагане з міста й ми засіли до вечері, що її приготовила нам господиня. Перед вечерею я вийняв з наплечника пляшку з ромом, ми випили по чарці і подали по чарці нашим господарям, які сиділи біля нас.
Радомінському після другій чи третьої чарки розв’язався язик і він почав казати таке:
– Чи ви бачили в місті нашу церкву? Церква ця була колись уніятською оо. Василіян, і в ній на престолі у скляній домовині стояли мощі св. Йосафата, що їх спровадив був до Білої якийсь князь Радзівіл. Домовина була вистелена червоним оксамитом, а святий Йосафат виглядав немовби спав. У 1873 р. змусили нас російські жандарми до переходу на православну віру і тоді вони забрали тіло св. Йосафата з домовиною та занесли до пивниці під церквою через північну захристію, а вхід до тої пивниці замурували та засипали камінням і землею. Мій батько був маляр і його взяли жандарми до тої роботи. Я носив батькові обід та заліз зі своїм ровесником (тут подав його прізвище) у церкві на хори, звідки ми бачили все, що діялось: ми бачили, як брали домовину з вівтаря та через північну захристію понесли в підвалля церкви, де св. Йосафат і досі спочиває.
Почувши ці слова, ми поглянули зі здивуванням один на одного, а Слівінський сказав до мене німецькою так:
– Дорку, це для вас, греко-католиків, дуже важне, поцікався цією справою.
Я витягнув негайно свою нотатку та записав докладну адресу господаря і ціле його оповідання. Він перелякався, на що я все те записую, та просив мене, щоб я його не посадив часом до тюрми. Я заспокоїв його і сказав, що мене цікавить ця справа, бо я є греко-католиком, себто уніятом, і запевнив, що йому не впаде і волосок з голови за те, що він нам оповів; я ж записую все те для себе, бо не хотів би забути такого гарного оповідання.
Другого дня – а була це неділя – ми пішли рано в місто шукати якоїсь нагоди, щоб дістатись якнайшвидше до Люблина. В місті був того дня німецький фельдмаршал Макензен зі своїм штабом на протестантському Богослуженні в однім з латинських костелів Білої, з нагоди перемоги над москалями коло Красноставу. Зайшов я до того костела і бачив, як маршал сидів у лавці з книжечкою в руках і співав разом з іншими пісні при грі органів. По Богослужбі побачив Макензена зблизька в його однострою та в гусарській шапці з труп’ячою головою і подумав собі: І цей великий полководець признає над собою вищість Бога.
Ми вишукали вантажне авто, яке мало їхати дорогою через Івангород до Люблина, і його комендант згодився взяти нас зі собою. Ми вернулись зараз до Радомінських, забрали свої наплечники, попрощалися з господарями і пустилися в дальшу дорогу. На відхіднім сказав я Радомінському, що після війні приїду до нього та підемо в церкву подивитися за св. Йосафатом.
По кількох днях подорожі залізницею, ми доїхали щасливо до свого полку. Я отримав направлення до першої запасної сотні в с. Баранд. Там я став шукати нагоди, щоб дістатися в якийсь спосіб до Львова та передати вістку про св. мощі до Митрополичої Констисторії, де я сподівався знайти зацікавлення тою справою.
Нагода прийшла по кількох днях. У кошовім приказі появилось розпорядження команди коша, що перша запасна сотня має вислати 14 людей по транспорт рекрутів до Бродів. Я зрадів тим приказом немало, бо подумав собі, що зможу по дорозі полагодити справу святих мощів у Львові та відвідати в Ожидові своїх родичів, від яких уже більше як рік не мав ніякої вістки через московську інвазію. Я пішов негайно до коменданта сотні капітана Ґепперта Рудольфа, оголосив свою охоту до цієї їзди та просив його, щоб мене призначив до цієї їзди, бо я маю у Львові полагодити багато справ і хочу відвідати свої рідні сторони. Він погодився.
Отримавши від нього до рук письмовий приказ на подорож, я вибрав з-поміж мужви сотні 14 людей з Золочівщини та Бродівщини і пустився з ними в дорогу. До Львова ми приїхали залізницею третього дня рано біля 7-ої години. Від’їзд до Бродів був призначений на 2-у годину пополудні.
Я залишив своїх людей на головному двірці і сам пішов до Митрополичої Консисторії при площі св. Юра, до бл. п. Крилошанина Миколи Чапельського, якого я знав особисто з-перед війни і думав знайти в нього допомоги у згаданій справі. Знайшов його помешкання, застукав у двері та сказав служниці, що я мушу бачитися з отцем каноніком зараз же в дуже важливій справі, і подав свою візитівку. По кількох хвилинах вийшов о. Чапельський та запросив мене до свого кабінету. Я приступив відразу до справи та став йому розповідати про святі мощі і просив його, щоб він зайнявся дальшою їх долею, бо я боюся, щоб Слівінський не дав знати про св. мощі своєму архієпископові, який міг би забрати їх до свого костелу.
Крилошанин Чапельський вислухав мого оповідання і вкінці заявив мені таке: Вам певно відомо, що Ексценцію Митрополита москалі вивезли у глибину Росії. Ми маємо тепер дуже багато клопоту з управою цілої дієцезії. Може б Ви потрудились до оо. Василіян на Жовківську? Вони цією справою повинні б зайнятись.
Не маючи багато вільного часу, попрощався з о. Крилошанином та пішов просто на Жовківську до оо. Василіян. Я задзвонив на фірті та сказав черговому ченцеві, що мушу бачитися в одній дуже важній справі з о. ігуменом, чи з о. протоігуменом Філясом. Чернець з якимсь недовір’ям прийняв мою заяву, пішов до о. ігумена, вернувся по хвилині назад і запитав, чи не міг би я сказати, що то за така важлива справа. Я йому відповів коротко, що тут ідеться про мощі св. Йосафата. Він пішов знову до о. ігумена і за хвилину відчинив фірту та запросив мене до розмовниці, в якій на мене чекав вже о. ігумен.
Я представився, показав на доказ свою виказку і почав розповідати про свій побут у Білій Підляській та про віднайдення мощів св. Йосафата. О. ігумен, почувши перші слова мого оповідання, зробив великі очі, перепросив мене та звернувся до ченця фіртянина словами:
– Брате, покличте всіх отців, хай слухають усі.
За хвилину з’явилось у розмовниці кільканадцять отців, з яких один тримав у руках зшиток у синіх окладниках. О. ігумен попросив мене, щоб я почав оповідання про віднайдення св. мощів з самого початку. Я став наново розповідати, а отець, який тримав у руках згаданий зшиток, почав моє оповідання записувати-стенографувати. Цей зшиток мусить бути в архіві оо. Василіян у Львові і з нього можна б ще перевірити ідентичність сьогоднішнього мого опису.
Закінчивши оповідання та подавши докладну адресу Радомінського, я попрощався з оо. Василіянами і попросив іще раз, щоб вони справи не відкладали, бо може їх випередити хтось інший. І пустився швидко в дорогу до головного двірця, де чекали на мене мої люди.
Щойно по війні в 1923 р., будучи управителем школи в Підлисю, я дізнався від о. декана Евгена Давидовича з Ожидова, що у Львові вийшов журнал «Богословія» під редакцією о. д-ра Йосифа Сліпого, в якому поміщений опис віднайдення мощів св. Йосафата, опрацьований Преосвященним о. д-ром Йосифом Боцяном. Я попросив тоді в о. Давидовича це число журналу і прочитав опис віднайдення та розпізнання св. мощів. Хотів спростувати, що оо. Василіяни дістали вістку про віднайдення святих мощів не від о. Чапельского, але просто від мене, та з огляду на особу автора того опису залишив ту справу на пізніше. Як виходило з того опису, то до Білої поїхав у 1915 р. о. Демчук ЧСВВ і за вказівками, поданими мною і Радомінським, відкопав св. мощі, що їх у 1916 р. перевіз до Відня. Там по повороті Ексц. Митрополита Андрея з вигнання й відбулося канонічне розпізнання автентичності святих мощів.
У виданнях «Місіонаря», в Жовкві, були також не раз згадки про віднайдення св. мощів. Але чомусь у тих згадках та описах поминали мою участь у віднайденні св. мощів і не згадували, що то я подав про це вістку оо. Василіянам при Жовківській у Львові в 1915 р. Щоб ту для нас, українців, католиків, важливу подію передати до відома наступним поколінням так, як вона відбулася, зробив я ще раз цей опис віднайдення мощів св. Йосафата та моєї скромної участі в цій справі.
(зі збереженням мови оригіналу – прим. Редактора)
Далі буде…
Біографічна нотатка
Федір Заяць народився в Ожидові, коло Олеська в родині дяковчителя, дня 14 березня 1886 р. Закінчивши школу в Ожидові й Золочеві та учительський семінар у Сокалі (1907 р.), починає вчителювання в галицьких селах. В часі світової війни, 1914-1918рр., служив поручником, а в УГА та в армії УНР займається військовим постачанням. Зрештою, працює учителем: в Жукові, Вишнівчику, Кутах, Соколівці, Ремезівці, Віцині (до 1938 р.); в часі світової війни 1939-1945 рр. – у Золочеві. Виїхавши на еміграцію, продовжує вчительське діло в Карльсфельд, Міттенвальд, а згодом в Америці: в Ланкастері та Бафало. Крім того організує церковні і учительські хори, бере участь у громадському житті. Пише статті на різні теми в «Голосі Спасителя », «Світлі», «Шляху», «Америці», поширюючи знання і культ св. Йосафата, якого є щирим почитателем. Перебуваючи в Міттенвальді видає, в межах тодішніх можливостей, брошурку, яку тут передруковуємо. Займався устійненням ікони св. Йосафата. Помирає в Бафало (ЗДА) у березні 1954 р. Його дочка Оксана Бережницька переймає по батькові частку мощів св. Йосафата та глибоку пошану до Святого.