29 липня 2017 р. на місці замаху на о. Йосифа Завадяка, ЧСВВ, біля с. Рокосово посвячено фігуру Ісуса Христа, який несе Хрест, в оточенні апостолів.
16 липня 1950 р. у с. Діброва Тячівського району органи МДБ СРСР заарештували о. Йосифа Василя Завадяка, ЧСВВ. На нього було заведено кримінальну справу № 2773.
Радянська влада запідозрила його, як і всіх неугодних, в антирадянській діяльності. Переказ російського тексту подано з використанням характерної лексики:
У період окупації території Закарпаття мадярсько-фашистськими окупантами Завадяк під час богослужень систематично виступав з проповідями антирадянського змісту, в яких зводив огидні наклепи на радянську дійсність і комуністичну партію, закликав віруючих докласти всіх зусиль, щоб не допустити радянську армію на Закарпаття.
Після визволення Закарпатської області радянськими військами Завадяк продовжував виступати в церкві з проповідями антирадянського змісту, орієнтуючи віруючих на швидку зміну існуючого на Закарпатті державного устрою, в результаті нібито поразки СРСР у війні з Англією та Америкою.
Арештували й обшукали. Знайшли: паспорт, військовий квиток, свідоцтво про народження, фотокартку, попередження про несплату обов’язкового держстрахування на суму 1975 руб. 50 коп., портмоне старе 1 шт., намисто з хрестиком 1 шт., зошит записів новонароджених і хрещених [в оригіналі протоколу – вновьнародженых].
Потім ще 15 грудня 1950 р. прийшов судовий виконавець конфісковувати майно засудженого монаха Йосифа, але мусів скласти «Акт про неспроможність».
Отця Йосифа тримали під вартою і допитували у тюрмі № 1 УМВС Закарпатської області в Ужгороді.
Зрозуміло, що було поставлено завдання засудити й заслати на Сибір, а все решта – це формальність, видимість чесного і гуманного суду. Однак вартувало перечитати близько ста сторінок невиразної писанини слідчих, бо вони залишили нам, самі того не усвідомлюючи, навіть попри те, що багато чого було знищено, дорогоцінну пам’ятку про слугу Божого о. Йосифа Завадяка, ЧСВВ. (До речі, хресне ім’я Василь ні разу не згадується у кримінальній справі, лише монаше ім’я Йосиф. І це незвично, бо радянська влада принципово визнавала тільки «гражданське» ім’я, таким чином демонструючи зневагу до духовного сану).
Перейдімо до фактів, які з точки зору радянської влади доводять злочинність о. Йосифа.
Дописував до журналу «Благовістник», що друкувався в Ужгороді й був друкованим органом монахів ордену василіян.
Як настоятель монастиря василіян в с. Боронява проводив антирадянську агітацію серед жителів села уніатського віросповідання, орієнтуючи їх на Римський Престол, налаштовуючи їх проти православ’я. По закінченні Служби Божої говорив таке: «Вірники! Комуністи хочуть ліквідувати нашу Церкву, нам треба триматися своєї віри і Папи Римського. Я думаю, ніхто не позволить на себе надіти залізне ярмо», – так він говорив влітку 1947 р., як кажуть свідки.
Неодноразово висловлювався, що в Радянському Союзі більшовики всі церкви знищили, побудували в них конюшні і клуби. Вів агітацію проти переходу на православ’я. Казав: «У Союзі при владі комуністи, які носять п’ятикутну зірку і червоні знамена, та ви знаєте, як сказано в Біблії про звіра, що намагається пожерти людей; це червоний дракон, що хоче заволодіти всім світом». Ще Завадяк говорив про антихриста. 1946–1947 рр. кожної неділі по обіді одурманював дітей шкільного віку.
Після того, як у с. Сокирниця греко-католики об’єдналися в одну православну церкву, Завадяк на Паску 1946 р. в огороді Зайди, який зараз перебуває у виправному таборі, святив паски і закликав людей не ходити в православну церкву, а в монастирську в с. Боронява. Після того нелегального богослужіння, досі об’єднані з православними, греко-католики почали ходити в монастир.
У Бороняві людям говорив, щоб потерпіли трохи, бо скоро все переміниться.
У с. Діброва Тячівського району «з уніятської Біблії» румунською мовою зачитував, оскільки нею вільно не спілкувався, триматися католицької віри, бо скоро все переміниться, а вона буде вічно.
У Діброві о. Йосиф остаточно відмовився від прямої пропозиції перейти на православ’я і залишився жити в селі як католицький священик. Його прихистила Магдалина Поп, дружина місцевого пароха, репресованого у 1947 р.
26 серпня 1950 р. відбувся суд у Хусті.
Судова колегія присудила: Завадяка Йосифа Юрійовича за сукупність скоєних злочинів, на підставі статті 54-10 ч. 2 і 54-13 Кримінального кодексу з санкцією ст. 54-2 КК і застосуванням указу від 26/V-47 року, піддати ув’язненню в виправно-трудовому таборі терміном на двадцять п’ять років, з обмеженням прав, передбачених п. а,б,в ст. 29 КК терміном на п’ять років і конфіскацією належного йому майна.
У поданій апеляції о. Йосиф зазначав, що з мадярською адміністрацією ніяк не співпрацював. Доказами є три факти. Перший, що 12 лютого 1941 р. був інтернований і висланий із Закарпаття у с. Нікула, Трансільванія, а повернувся щойно 2 серпня 1942 р. Другий факт: 1944 р. в с. Боронява переховував від мадярського трудового табору п’ятьох місцевих комуністів. Отець Йосиф апелював до них як до достовірних свідків своєї діяльності, а не до тих, яких собі вибрало слідство. Третій факт – у ті роки ігуменом він не був. Отець просив у апеляції про зменшення терміну заслання.
Вийшло так, що пишучи цю апеляцію 28 серпня 1950 р., о. Йосиф на Празник Успіння Богородиці ще раз склав ісповідь католицької віри перед Богом і войовничими атеїстами: «Я визнаю Папу Римського Главою Католицької Церкви, законним наслідником св. ап. Петра і таким, що має від Христа найвищу власть навчати народи в справі віри і обичаїв».
Покарання відбував у ГУЛАГу в Воркуті.
3 лютого 1956 р. Президія Верховного суду СРСР дії о. Йосифа перекваліфікувала зі статті 54-13 на ст. 54-4 КК УРСР і зменшила термін позбавлення волі до десяти років.
16 червня 1956 р. на основі Указу Президії Верховної ради СРСР від 24 березня 1956 р. «Про перегляд справ на осіб, що відбувають покарання за політичні, посадові і господарські злочини» постановлено, що Завадяка недоцільно надалі утримувати у виправно-трудовому таборі, з-під варти звільнити зі зняттям судимості. Зазначено, що він календарно відбув 5 років 10 місяців 26 днів і має зараховано 303 робочі дні.
Звільнений 21 червня 1956 р.
20 жовтня 1989 р. Прокуратура Закарпатської області почала процес реабілітації, дійшла до такого висновку:
У період мадярської окупації Закарпаття дії засудженого не виходили за рамки священнослужителя; він не був на той час громадянином СРСР; у Справі нема ніяких доказів антирадянської підривної діяльності; Завадяк, як видно з показань свідків, виражав власне невдоволення рівнем життя, а не вів контрреволюційну пропаганду; несприйняття засудженим православ’я за радянським законодавством не карається. (цитата зі скороченнями)
У протоколі про процес реабілітації зазначено, що Йосиф Юрійович Завадяк помер у с. Боронява. (По документах тихо поклали звідки прогнали).
Аж 26 лютого 1992 р. довідку про реабілітацію скеровано на ім’я рідного брата Юрія у с. Новоселиця Міжгірського району.
* * *
Тепер, любий читачу, хоч ти не був ні свідком, ані понятим цього судилища, разом з отцем Йосифом добре розумієш події, на відміну від тих посіпак, які думають, що творять історію, будуючи свій рай без Бога.
Пам’ятник освячено на місці, де 4 грудня 1958 р. було вчинено замах на отця Йосифа Завадяка, ЧСВВ. Як учень і апостол, посланець Ісуса Христа у ХХ ст., він ніс Благу Вість – Євангеліє Христове – до найпростіших людей: проповідував у церкві, дописував до «Благовісника», розмовляв дорогою. Сучасною мовою ми б назвали його мобільним священиком – не в технологічному значенні, а в євангельському. Він нічим дочасним не обтяжував себе: одягнув габіт, підперезався, взувся, поклав щось у портфель, взяв у руку вервицю й пішов... Хоч і не носив габіту в часи підпілля Церкви, монаша посвята виявлялася через поставу тіла й душі. Таким його застали ті, що прийшли арештувати й обшукати. Після вироку отець подав апеляцію, яку назвав латинським терміном «касація», свідомо вказуючи на те, що досі сказане проти нього нічого не варте й буде скасоване. Просить про зменшення терміну покарання, бо для проповідника і душпастиря кожна година дорога. Складений при ліквідації майна «Акт про неспроможність» став свідченням безпомічності каральних органів, бо ніякий утиск, жодні побої не злякали апостола Христового. Хрестив, сповідав, вінчав, хоронив, служив літургію і причащав Тілом і Кров’ю Ісуса на відпущення гріхів і на життя вічне. Дивно, що зошит з реєстрацією хрещень з назвою «Метрика» в протоколі обшуку зафіксований як «Записи вновьрожденных и крещенных» – така назва добре передає значення Святого Таїнства Хрещення – невже атеїсти несвідомо написали християнську істину?
Перебуваючи у тісній злуці з Богом, живучи в мирі й побожно серед тривог і утисків, що їх зазнавали християни, він був переконаний, що скоро все переміниться, що після останнього апокаліптичного звіра прийде Ягня Покірне, проколене, але живе, і розтопче звіра своїми ногами – так він правильно розумів останню книгу Біблії, Одкровення апостола Івана, у світлі свого часу й обставин.
Вільного і завзятого воїна Христового, піхотинця на велосипеді з мечем духовним – вервицею при собі, який прийняв заохоту до аскетичного подвижницького життя св. отця нашого Василія Великого, спочатку залякували, потім ув’язнили, а коли відпустили – побили. Говорив: «ярмо залізне скінчиться скоро»; а про себе сказав – мав 47 років.
Та Слова Божого зв’язати не можливо, а правди не спинити. На тій дорозі біля Рокосового закінчився земний шлях Слуги Божого. Тепер тут – постать Ісуса з Хрестом на плечах у супроводі апостолів. Куди Він йде? Через терпіння до Воскресіння!
А що робити нам? Не закінчилася боротьба, триває війна – ми маємо йти далі!
о. Никанор Ситар, ЧСВВ