Підготував о. Христофор ГАНИНЕЦЬ, ЧСВВ

Загальний: За дбання про сотворений світ, отриманий як безкоштовний дар, щоб вдосконалювати й захищати його для майбутніх поколінь

Ми маємо святий обов’язок берегти й дбати про світ, який створив Господь. Папа Франциск, торкаючись духовної сфери, говорить про Христа, який прийшов, щоб відновити те, що знищив гріх. Папа заохочує призадуматись над тим, як ми відповідаємо на те Боже творіння, що є плодом Його любові?! На перше творіння ми маємо відповісти нашою відповідальністю, адже Господь дав нам Землю, щоб ми нею опікувались, щоб помножували її плоди, щоб її оберігали. Ми не є власниками сотвореного світу, а лише його господарями. Опіка та піклування про довколишнє середовище – це не завдання організації «Зелених», це – обов’язок кожного християнина. Адже саме таким чином ми зможемо відповісти на те перше Боже сотворення. Також владика Михаїл Колтун, наголошує, що коли молимося: «Подай Господи життя і здоров’я», то не можемо перечити цього своїми шкідливими діями в Богом сотвореній природі. А цими шкідливими діями є гріх, який би він не був, і послідуюча байдужість до взаємодії з Богом про опіку над світом і життям. А я Вам кажу: «Молися і служи». Якщо би воїн не сповняв своїх обов’язків супроти Батьківщини – її б не було. А ми хочемо розбудовувати Царство Боже на нашій землі. Тоді усі повернімося лицем один до одного, й цей день, і щодень нехай нас усіх в душі й любові єднає в добрих ділах одне про одного й всі разом про світ». Своєю думкою зауважує й о. Максим Королевський, референт з питань екології УГКЦ: «Часто своїм важким екологічним гріхом – безвідповідального ставлення до природи – ми приносимо у цей світ біль, хвороби та недуги, робимо хворобливими й себе, й цей сотворений світ. Екологія – це зміна свідомості – від раба до сина, це перехід від рабства до вільного стану. Бо раб чи наймит через своє примітивне мислення не дбає за довкілля, лише синівська любов здатна змінити нас та зберегти цей Богом сотворений світ».

Саме таке розуміння про сотворений світ має мати кожна християнська душа, й кожна людська душа на планеті Земля, хоч і створена для іншого світу. Лише плекаючи та розвиваючи нашу внутрішню екологію душі, зможемо більш відповідально ставитись до оточуючої нас природи. Це культура, це виховання, це стан душі, який формується, або руйнується з дитинства. Відповідно, для збереження створеного світу в першу чергу є необхідним духовне відродження людини, яке лагідно пошириться і на природу.

Євангелізаційний: Щоб частішали нагоди до діалогу й зустрічі християнської віри з народами Азії

Кардинал Луїс Антоніо Тагле, Філіппінський єрарх переконаний, що місіонерська робота в Азії можлива тільки шляхом діалогу, й він має розвиватися від «місії до народів» (missio ad gentes) у напрямку «місії серед народів» (missio inter gentes). Кардинал називає три типи діалогу: діалог з бідними, діалог з традиційними й новими культурами та діалог з традиційними релігіями.

Свого часу, св. Іван Павло ІІ заохочував місцеві Церкви та кожного охрещеного співпрацювати з нехристиянами та представниками інших конфесій у справах спільного добра, підтримуючи різні спільні ініціативи на теми миру, свободи, захисту людських прав, суспільної справедливості, боротьби з тероризмом, захисту навколишнього середовища. Папа-слов’янин спонукав католиків ступати шляхом діалогу, подаючи приклад, шляхом сміливих безпрецедентних жестів, як от молитва за мир в Ассизі 27 жовтня 1986 р., коли на батьківщині святого Франциска зібралися разом понад 70 провідників різних релігій з усіх кінців світу. «Єдиною є мета та однаковим – намір, але молитимемося відповідно до різних форм, шануючи інші релігійні традиції. І в цьому також вміщене послання: ми прагнемо показати світові, що щирий молитовний порив не спонукає до протистояння, ні, тим більше, до зневаги іншого, але, радше, до конструктивного діалогу, в якому кожен, не припускаючи жодним чином ні релятивізму, ні синкретизму, дедалі живіше усвідомлює обов’язок свідчення та звіщення», – зазначав він з цієї нагоди.

Іван Павло ІІ здійснив багато жестів, важливих для діалогу між різними вірами. Серед них згадаємо візит до Університету Аль-Азгар в Єгипті, що є одним з найважливіших центрів ісламського богослов’я, молитва біля «Стіни плачу» в Єрусалимі та відвідини синагог, мечетей та інших нехристиянських місць культу, зустрічі з представниками різних релігій під час Апостольських подорожей та зустрічі у Ватикані з релігійними провідниками з усього світу. Папа Йоан Павло ІІ залишив важливий слід також на шляху екуменічного діалогу з протестантами, англіканцями та православними, а його бачення діалогу між християнами підсумоване енцикліці «Ut unum sint», яка побачила світ 25 травня 1995 р. та є 22-гою з черги, яка вийшла з-під його пера. У цьому документі екуменічний шлях представлено, як шлях «навернення серця», душею якого є молитва. Справжній діалог, як читаємо, «має характер спільного шукання істини, особливо, щодо Церкви». Він народжується з молитви, яка також є його плодом. Єдність, яку можливо осягнути лише за умови «спільного прийняття цілісності змісту об’явленої віри», вже існує, як Христовий дар Своїй Церкві, а завданням екуменічних зусиль є по-богословському виразити цю єдність, використовуючи відповідні церковні форми в законних відмінностях.

Місцевий: За почуття обов’язку й відповідальності вірних на місцях праці

Багато поколінь виховувалося радянською ідеологічною школою в дусі страху відданості партії, рідній Батьківщині, Радянському Союзу. Атеїстичний режим безповоротно канув у небуття, а як з почуттям обов’язку зараз?

З Писання довідуємося, що ввечері, коли всі, хто мав яких хворих на різні недуги, приводили їх до Ісуса, Він же клав свої руки на кожного з них, та їх оздоровляв. (Лк.4:40). вранці Христос мав намір піти далі. Народ же стримував Його, але Його відповідь — це серйозне попередження любителям купатися в славі минулих служінь, праць: «Й іншим містам Я мушу звіщати Добру Новину про Боже Царство, бо на те Мене послано» (Лк.4:43).

Отож, «я мушу» означає певну дію. Згідно з Бергсоном, «людина відчуває свій обов’язок тільки тоді, коли вона вільна, а кожен добровільно взятий на себе обов’язок, базується на свободі». За апостолом Павлом це звучить так: «А гелленам і чужоземцям, розумним і немудрим я боржник... Я готовий звіщати Євангелію» (Рим.1:13-14).

Почуття обов’язку великого апостола в місіонерстві та благовісті Христа було переважаючим, і тут варто погодитися з сентенцією Бергсона щодо свободи.

«Від усіх бувши вільний, я зробився рабом для всіх, щоб найбільше придбати» – це спосіб життя великого Христового сподвижника.

А як щодо «я мушу» в нашому особистому життєдіяльності, праці тощо? Чи перечитуємо ми Діяння Апостолів, Послання, Євангеліє, щоб забувати за «червоне» минуле, колгоспну відповідальність й жити чеснотами й дарами Святого Духа у всіх обставинах життя, пам’ятаючи про Небесну Сотню й обов’язок перед своїми дітьми й внуками передати їм зміни.

Покровитель преп. Єфрем Сирін

Преподобний Єфрем Сирін народився на початку IV століття в місті Нізібії (Месопотамії) у християнській родині бідних хліборобів. Ще юнаком він подався в навколишні гори і став відлюдником, щоб цілком присвятити своє життя Богові.

Серед пустельників особливо вирізнявся знаменитий аскет, проповідник християнства і викривач аріан єпископ Низибійської Церкви святий Яків. Преподобний Єфрем став одним з його учнів. Під благодатним керівництвом святителя преподобний Єфрем здобував християнську лагідність, смирення, покору Промислу Божому. 14 років преподобний Єфрем був послушником святителя Якова, до його кончини.

Преподобний Єфрем Сирін поєднував з подвижницькими подвигами безперестанне заглиблення у Слово Боже. Господь дав йому дар наставництва, і преподобний усно й письмово вчив усіх покаянню, вірі та благочестю, могутньо викривав аріанську єресь. Він багато подорожував, щоб повчитися у великих відлюдників і видатних учителів Церкви. Задля цього він відвідав св. Василя Великого, який хотів навіть висвятити преподобного Єфрема у пресвітери, але преподобний, аби ухилитися від високого сану, щиро вважаючи себе негідним такої честі, прийняв на себе юродство. Після завоювання Нізібії персами 363 р. преподобний покинув місце свого відлюдництва та оселився в монастирі поблизу міста Едесси у Сирії, через що його й прозвали «Сиріним». Там святий і залишався до кончини (бл. 373-379 рр.).

Св. Єфрем залишив після себе неоціненне духовне багатство — свої твори: богословські та повчальні. Чимало потрудився преподобний і в тлумаченні Святого Письма, написав багато піснеспівів і молитов, які збагатили Церковне Богослужіння. Але ні про що він так багато не говорив і не писав, як про сердечне впокорення. Преподобний Єфрем Сирін був великим вчителем покаяння. Його покаянну молитву «Господи і Владико життя мого» читають протягом усього Великого посту.

Щоденні наміри на лютий