У глибині свого серця людина мріє про Рай. Нецікаво проживати вічно на цій землі, як би це захоплююче не звучало. Бо те саме безконечне земне повторення у різних проявах, в кінцевому результаті, принесе нудьгу. Людина по своїй природі прагне до чогось більшого, що перевершує її саму, оскільки бажання надприродного є частиною людської сутності. «Неспокійне моє серце, Господи, поки не спочине у Тобі», - молитовно проголошує святий Августин.
Наша християнська віра дає відповідь надії на бажання людського серця. Прихід Ісуса Христа подарував людям спасіння і преображення світу. «Ось Я з вами аж до кінця світу», - запевняє нас Господь. Його присутність підтримує й додає відваги. Ба більше, християни – це ті, які очікують та постійно промовляють: «І вдруге прийде зі славою…». Другий прихід Ісуса у світ підводить нас до готовності зустрітися з Богом. Недаремно у посланні апостола Павла до Коринтян та наприкінці книги Об’явлення Івана Богослова написані ті самі слова: «Прийди Господи» (Марана-та). Церква живе в очікуванні цього дня. Християнська віра рішуче проголошує, що всесвітня історія спасіння має свою мету. Вона завершиться в Ісусі, Який прийшов задля нас і вдруге з’явиться задля своїх послідовників. Блаженний Джон Генрі Ньюмен пише: «Якщо Христос прийшов, Йому залишилося тільки зібрати святих». Цей світлий оптимізм підводить нас до питання про небо.
Крихітні натяки на небесну радість знаходимо ще у земному житті. Коли людина, наприклад, закохана, то відчуває певну окриленість. Схожі стани у різних барвах описують поети та оспівують пісні. Природа, у свою чергу, відкриває пропозиції для рефлексій. Наприклад, погляд у зоряне небо може навіювати роздуми про те, що ж знаходиться за безмежними просторами недослідженого Всесвіту. У своїй суті людина чарується тими почуттями, які спонукають побачити щось більше за щоденні турботи.
Яким буде стан у раю ми точно не знаємо, адже вічність не вимірюється категоріями часу. Можна лише здогадуватися та робити припущення на основі Божих слів та далеких здогадок. Дуже цікавий приклад сприйняття вічності наводить католицький єпископ Фултон Джон Шін (†1979). Він пише, що коли ми перебуваємо на нудних лекціях чи роботі, то часто дивимося на годинник з думкою, щоб цей час швидше завершився. Натомість, коли людина проводить час з кращими друзями, читає цікаву книгу чи займається улюбленою справою, то з подивом зауважує як швидко промайнув той час. Йдеться про глибинну наповненість моменту, який зроджується з любові. Все ж, це лише крапля натяку в морі незбагненних майбутніх небес.
Інстинктивно людина прагне до вічності також через внутрішню тугу. Маємо історію ізраїльського народу, який перебував у Вавилонській неволі й виражав сум за Батьківщиною через пісні: «Над вавилонськими ріками, там сиділи й ридали, як згадували Сіон… Якщо тебе, Єрусалиме, я забуду, нехай забудеться моя десниця! Нехай прилипне язик мій до піднебіння, коли тебе я не згадаю, коли Єрусалим я не поставлю понад найвищу мою радість» (Пс. 136, 1,5-6). Туга за Батьківщиною є вагомим почуттям для громадянина. Це можуть засвідчити наші численні заробітчани. Найважливішим є бажання поселитись у небесній Батьківщині.
Ця ідея, певною мірою, знаходить своє вираження у деяких концептах психології. Наприклад, Карл Густав Юнг міркує про колективне несвідоме. З точки зору психології – це те море, де зберігаються чудеса мудрості, про які забули береги свідомого «я». Одне з них – це пам’ять про рай. Це те, що наші прародичі скуштували, а потім втратили. Бо лиш тоді розуміємо яким дорогим для нас є дім, коли з нього виходимо. Каже Христос до Своїх учнів: «Хай не тривожиться серце ваше! Віруйте в Бога, віруйте й у Мене. В домі Отця Мого багато жител. Коли б не так, то Я сказав би вам; іду бо напоготовити вам місце. І коли відійду і вам місце споготую, то повернуся і вас до Себе візьму, щоб і ви були там, де Я» (Ів. 14, 1-3). Таким чином, християни мають прагнути до Царства Божого з любові до того, Хто нам його дарував.
З приходом Христа у світ безмежну віддаль між Богом (небесами) та людьми (землею) було подолано. Тепер для християн смерть – це лише перехід, а для інших – кінець. Якщо ми пам’ятатимемо про цю неминучу подію, то житимемо по-іншому. Ба більше, все християнське життя спрямоване на спасіння й надію на щось більше – Боже Царство. Нам для цього дарований час, який треба вміти добре використати.
Господь дарував нам благодать, щоб ми принесли свої плоди та змогли здобути небо, зустрічаючись з Ним у молитві, Божому Слові та Євхаристії, а також помічаючи Його у ближніх, особливо у нужденних та хворих. Наслідуючи Христа, ми щоразу наближатимемося до небес, які є символом вічного життя у Божому Царстві.
о. Яків Шумило, ЧСВВ
