Львівський храм Святого Андрія відомий як архітектурна перлина та скарбниця реліквій. Проте серед них є одна особлива святиня, що донині прославляється багатьма чудами та вислуханими молитвами. Це чудотворна Деревнянська ікона Страждальної Матері Божої.
Ікона, розміщена в лівій наві у вівтарі святого Станіслава Щепановського і святої Варвари, часом губиться серед інших львівських реліквій та святинь. Але вже десятки років при ній не зупиняється молитва: люди приходять до Богородиці зі своїми проханнями і зцілюються – від раку, безпліддя і тяжких хвороб – та знаходять підтримку у своїх життєвих труднощах.
Богоматір оздоровляє
Історія чудотворної ікони Страждальної Матері Божої сягає XVIII століття. Походить святиня зі села Деревня коло Жовкви. Ця ікона була в домі однієї побожної бездітної сім’ї, яка багато років молилася про дар батьківства. Коли жінці було 42 роки, вона таки завагітніла й народила сина – та він був сліпим: замість очей у хлопчика на обличчі були дві ямки. Засмучені батьки не впали у відчай, а продовжили молитися до Богоматері перед її іконою, просячи про чудо оздоровлення дитини. І в 1786 році, коли хлопчикові вже виповнилося чотири роки, їхня молитва була вислухана.
«На свято Успіння Матері Божої вони молилися перед іконою. Мама просила: “Маріє, поможи, Ти можеш!” А та маленька дитина каже: “Яка гарна Богородиця, яка Вона красива!” Матір здивувалася, подумала собі: як дитина може так сказати, коли вона не бачить? У ту хвилину в хлопчика прорізалися гарні оченята, і він почав бачити. І батьки з вдячности віддали цю ікону до Жовківського монастиря, бо вважали, що вони не гідні тримати її вдома, – хотіли, щоб інші люди скористали з таких ласк», – розповів сайту «Духовна велич Львова» о. Михайло Лучків ЧСВВ, який впродовж багатьох років служить у церкві Андрія у Львові.
Деревнянська ікона Богородиці без шат. Фото надав о. Михайло Лучків.
Тоді ж отці василіяни із Жовківського монастиря прийняли ікону, яка прославилась чудом, і помістили її у вівтарі – за храмовим престолом вона перебувала аж до першої половини ХХ століття. За цей час її оздобили дерев’яними шатами. А коли в 1930-х учень Модеста Сосенка художник-монументаліст Юліан Буцманюк розписував храм Серця Христового, Деревнянську ікону перенесли до каплиці монастиря. Та всі ці роки святиня, перед якою молилися монахи й паломники до Жовкви, ніби «мовчала» – принаймні свідчень про чудеса з того періоду не збереглося. Знову «промовила» ікона Страждальної Богородиці в 1948 році, під час радянської окупації.
Рятівник, якого обрала собі Матір Божа
У 1948 році органи Міністерства державної безпеки (МДБ) СРСР змусили василіян залишити монастир у Жовкві та переїхати до Крехова. Монахам дозволили протягом двох тижнів забрати свої речі. Цей час вони використали, щоб возами вивезти з монастиря все, що можна було врятувати, зокрема й Деревнянську ікону. Однак це був лише тимчасовий порятунок. Уже 15 лютого 1949 року, на свято Стрітення, було також повідомлено про ліквідацію Крехівського монастиря. Ченцям, яких перевозили до Свято-Успенської лаври в Уневі, дали годину, щоб зібрати пожитки. Цього разу взяти зі собою вдалося небагато. Брат василіянин (згодом ієромонах) Антоній Масюк піднявся на драбину та спробував зняти ікону Страждальної Богородиці, проте офіцери МДБ йому завадили. Отож святиня так і зосталася на самоті в покиненій монастирській каплиці. Проте ненадовго.
За кілька днів брат Антоній приїхав до Крехова, щоб узяти звідси продукти та деякі речі для монахів в Уневі, – і побачив, що у монастирських приміщеннях облаштовують сиротинець на 250 осіб для дітей із вадами розумового розвитку. Поміркувавши, монах вирішив влаштуватися на роботу в новому закладі, щоб мати змогу доглядати монастирські споруди – і, можливо, врятувати те, що там зосталося. Цей план спрацював. У сиротинці братові Антонію виділили кімнату для проживання, він доглядав господарство й опікувався пасікою. А ще – піклувався про мешканців цієї установи. «Він завжди спілкувався з дітьми, часом давав їм меду, і діти його любили – навіть називали “солодким вуйцьом”», – розповів о. Михайло Лучків. Саме вихованці сиротинця відіграли особливу роль у порятунку Деревнянської святині.
Ієромонах Антоній Масюк ЧСВВ.
«Одного разу, коли брат був на пасіці, діти прийшли й почали крізь сльози кричати: “Антоній Іванович, ваші боги горять!” Він спершу подумав, що діти щось не те говорять, – але обернувся і побачив на подвір’ї сильний дим: то палили всі ікони та богослужбові книжки. Брат Антоній побіг і врятував, що зміг, – цю ікону він витягнув із вогню. У ній вже обгоріла рамка, проте монахові вдалося забрати її до своєї кімнати й прикріпити за шафою, де ніхто її не бачив. І чернець молився час від часу до неї, коли мав таку нагоду», – поділився о. Михайло Лучків.
Відтоді Деревнянська ікона Богородиці увійшла в життя брата Антонія назавжди – і завдяки йому знову почала проявляти себе чудами.
У директора сиротинця народилася донька, проте маля хворіло – і хоч батьки зверталися до багатьох лікарів, ніхто не міг установити діагнозу. Сім’я походила зі Сумщини й була невіруючою. Проте монастирські мури та келії справили враження на матір – вона почала розпитувати, чи був у цих спорудах монастир, чи є десь поблизу якісь монахи. І тоді люди зі села розповіли, що тут справді залишився один чернець, до якого можна звернутися по допомогу і пораду щодо хвороби дівчинки. Спершу батько не погоджувався. Та дитина кілька місяців перебувала в дуже тяжкому стані, тому врешті-решт сім’я таки звернулася до брата Антонія. Монах спершу відмовлявся, адже це загрожувало йому тюрмою, – переконував батьків, що він не читає ніяких молитов, що їм треба звертатися до лікарів; але вони поверталися зі своїм проханням кілька разів. Врешті брат Антоній погодився: він помолився вервицю до Страждальної Богородиці й почув голос: «Дитина здорова, але материнське молоко погане». Монах порадив узяти молоко від місцевих корів і додати якихось лікувальних трав – тоді дитина житиме. Але її необхідно охрестити. «Він охрестив її Раєю, і дитина стала здоровою. Та Рая навіть приїжджала сюди, до церкви Андрія, і дякувала за дар життя, бо їй батьки розказали про все; дякувала іконі та отцеві Антонієві, що Богородиця через його молитви врятувала її життя і вона до сьогодні живе», – розповів о. Михайло.
Опікунка в підпіллі
1953 року брат Антоній переїхав до Брюховичів, а 1957 – до Малехова, де василіяни придбали собі будинок. Згодом з’явилася думка збудувати новий дім для підпільного монастиря та новіціату. У своїх спогадах о. Антоній Масюк писав: «Я звернувся до Матері Божої по допомогу. Не просив грошей, лише порятунку в тій ситуації. 1965 року я розпочав будівництво. Мав 3% позику, і так вийшло, що виграв ще 10 тисяч російських рублів. Дуже зрадів, тому що знав, що Бог про мене не забув і що це – ласка Матері Божої, бо ті гроші не для мене, а для всіх. Як тільки ми переїхали на нове місце, я зняв з машини чудотворну ікону Матері Божої Страждучої і звернувся зі словами: “Дорогий брате, ідіть перші до тієї хати і просіть Матір Божу, щоб вона зберегла наш монаший Чин, щоб ми змогли все робити на Славу Божу”».
Підпільний монастир у Малехові. Фото із книги «Могутність Христової віри».
«Коли він вносив ту ікону, то дав її отцеві Володимирові Палчинському – він тоді називався Василь – і каже: “Васильку, бери ту ікону і йди вперед, щоби Вона нас благословила”. Коли він зайшов, то іконою благословив дім, і скільки вони там були, скільки богослужінь мали, скільки студенти приходили, бо навчалося багато хлопців, – ніколи їх звідти не забрало КГБ. Приходили, звичайно, різні перевірки, але завжди в той час, коли не було хлопців і богослужінь. Отець Антоній якраз завдячує тим Пресвятій Богородиці, що Вона їх рятувала, бо вони внесли Її ікону – як колись наші козаки, що попереду несли хоругву Матері Божої. Вона завжди була їхнім покровом і опікою», – поділився спогадом о. Михайло Лучків.
Знову прославлена
Під час виходу Української Греко-Католицької Церкви з підпілля отець Антоній Масюк відіграв особливу роль у поверненні вірним храмів, де вони могли б уже відкрито молитися та звершувати богослужіння. Зокрема, він був одним з ініціаторів процесу передання василіянам їхньої історичної обителі – монастиря святого Онуфрія на Підзамчі. Проте наплив вірян був такий великий, що ця святиня не вміщала всіх.
Згодом ієромонах описував сон, в якому на скарги про брак місця у храмі до нього промовила невимовної вроди Пані: «Хто то був, не знаю, лише порухала мене три рази за рамено і сказала: “Антонію, вставай! Йди звідси в інше місце! Там буде вільніше”. Але не було мені сказано, куди».
Наступного ранку чернець зустрівся із тодішнім головою Львівської міської ради Богданом Котиком. Під час зустрічі обговорювали можливість передати греко-католицькій релігійній громаді ще якийсь храм, адже цього вимагала її чисельність. Серед інших варіантів ієрм. Антоній запропонував колишній костел Бернардинців поблизу Галицького ринку – і неочікувано отримав згоду. Так церква святого Андрія стала греко-католицькою святинею, однією із найзнаковіших у Львові в період відродження УГКЦ. Тут, за спогадами о. Антонія Масюка, що став її першим настоятелем, щоденно молилися та брали участь у богослужіннях близько півтори тисячі людей, щотижня вінчали понад 20 пар – часто осіб, що все життя прожили без шлюбу; подеколи вінчатися приходили вже з дітьми, яких одразу ж і хрестили. Усе це супроводжувала опікою ікона Страждальної Матері Божої, яку невтомний о. Антоній привіз сюди зі собою. Він більше не розлучався з нею: коли 1996 року за вказівкою протоігумена василіян о. Теодозія Янківа отця Антонія на кілька років перевели до Жовкви, то Деревнянська ікона поїхала туди з ним – і згодом повернулася, щоб остаточно посісти своє місце у львівському храмі Святого Андрія. Ієромонах відчував, що її місце – у Жовкві; проте там залишилася копія, а оригінал повернувся до Львова, де став джерелом благодатей і чудотворних молитов. Ікону відреставрували – у якийсь період її трохи пошкодили штучно вмонтованими лампочками, але згодом відновили, щоб приготувати до ще більшого вшанування.
«Коли з ласки Божої 2001 року до України мав приїхати Іван Павло ІІ, нам сказали, що з кожної парафії можна запропонувати щось пам’ятне на освячення. І в нас із отцем Антонієм з’явилася думка дати на коронування Деревнянську чудотворну ікону, аби Святіший Отець увінчав її короною за заслуги та багато чуд», – розповів о. Михайло Лучків.
Львівські ювеліри виготовили корону, і 27 червня 2001 року під час Божественної Літургії у візантійському обряді на львівському іподромі Папа Іван Павло ІІ серед кількох українських чудотворних ікон коронував Деревнянську святиню. Отець Михайло пригадав, що після цього вона перебувала в соборі Святого Юра, а у Великий Четвер із благословення Блаженнішого Любомира ікону урочистим походом перенесли до церкви Андрія в центрі Львова, де вона перебуває донині.
Отець Антоній Масюк, отець Віталій Дуткевич, брат Ігнатій Москалюк несуть ікону зі собору Святого Юра до церкви Андрія. Фото із книги «Могутність Христової віри».
«Хворих посіщення, немічних покров і заступниця»
Коли Деревнянська Богородиця посіла своє місце у храмі, вона врешті «заговорила»: про чудеса, пов’язані з нею, свідчать десятки людей. Чимало із цих чудес пов’язані з постаттю невсипущого опікуна ікони – о. Антонія Масюка.
«Та Матір Божа дуже багато допомагає людям, які мають неплідність. Ще за часів отця Антонія до неї зверталося багато людей, які у відповідь на молитву отримували дітей», – розповів о. Михайло Лучків. «Одного разу, ще як жив отець Антоній (він вже був старенький, мав понад вісімдесят років), принесли дитину хрестити. Кажу: “Я вам похрещу”, а вони відповідають: “Ми хочемо, щоб хрестив о. Антоній”. Переконую їх, що отець вже старенький, йому важко, а ми це зробимо гарно. Та батько заплакав і каже: “Якби ти стільки, скільки я, чекав на свою дитину, на свого сина, то ти б хотів, щоб охрестив отець Антоній; бо то він молився – і ми дістали таку ласку, що по довгих роках, після лікарів і знахарів, ходили до отця Антонія і через заступництво Пресвятої Богородиці змогли вимолити дитинку”. І так отець Антоній їм похрестив сина, вони навіть назвали його на честь отця – Антонієм».
Воти-дарунки при чудотворній іконі. Фото автора.
Люди часто приходили й просили о. Антонія Масюка про духовну підтримку, тож він молився перед чудотворною іконою майже щоденно. По його смерті таких прилюдних богослужінь стало менше, проте молитва не перервалася. Особливо вшановують святиню в день свята Співстраждання Пресвятої Богородиці, тут служать травневі Молебні – маївки, інколи – Літургію. А щоп’ятниці, після Літургії о 9:30, перед нею читають молитви на оздоровлення та на різні потреби. Зрештою, молільників тут ніколи не бракує. Ікона розташована в лівій наві храму, де зазвичай відбувається сповідь, тож Богоматір супроводжує вірних і в Таїнстві Покаяння. Та навіть якщо зайти до храму в будень, коли тут немає жодного богослужіння, зазвичай можна побачити чоловіків та жінок, що моляться перед святинею. І чудеса тривають: напевно, найдужче вражає те, що свідчення про них зовсім сучасні, а вівтар чудотворної ікони оздоблюють нові й нові воти – пожертви-дарунки в різному вигляді на знак вдячности за вислухані молитви.
«Ось те серце нагорі дав один бізнесмен.То було три роки тому. У нього був дуже великий борг, якого він не міг віддати, – 10 мільйонів євро. Звертався до друзів по допомогу, шукав способів, але не міг повернути ті гроші. Тоді приходив до Матері Божої, щиро молився до Неї; Матір Божа дала йому таку ласку, що він навернувся, більше полюбив Бога і говорив, що молитися Богові треба не тільки для того, щоб отримувати дари. Він звертався до Пресвятої Богородиці “Матінко”; казав: “Матуся мені допоможе”. Молився так: “Як хочеш, Матусю, то допоможи мені, але нехай буде Твоя воля”. Він так щоденно приходив, просив і нас молитися – і Бог дав йому ласку, що він невдовзі покрив той кредит, який загрожував йому небезпекою для підприємства. Він до сьогодні приходить та молиться до Матусі, як він Її називає, до нашої Матері Божої, й отримує нові ласки», – розповів о. Михайло.
Молитва до Богородиці Митрополита Андрея, вміщена на образках Страждальної Матері Божої.
Ще одне велике чудо, що відбулося недавно, пів року тому, залишилося на вівтарі Страждальної Матері Божої дарунком двох сердець і пари сережок. Ці пожертви принесла жінка, в якої виявили злоякісну пухлину. Вона дуже переживала, щиро молилася до Богородиці й обіцяла, що направить своє життя і щось поофірує Їй за порятунок. Ця жінка щиро молилася три місяці – і перед цією іконою в храмі, і вдома. Коли ж після цього вона пішла на обстеження, то з’ясувалося, що пухлини немає. Лікарі були дуже здивовані, допитувалися, які ліки вона приймала, – та жінка заявила, що не вживала нічого, лише молилася. З подякою вона подарувала Деревнянській іконі свої улюблені сережки. «Вона казала, що, здається, не віддала б їх нікому, але із вдячности до Марії хотіла, щоб вони там висіли на спомин того, що Марія врятувала їй життя, дала здоров’я», – поділився о. Михайло.
Чудотворна ікона в інтер’єрі храму. Фото автора.
Велике оздоровлення тут відбулося також раніше, у 2012 році. Родина довго чекала дітей, проте не могла їх мати. Врешті народилася донька, і за якийсь час мама побачила, що в дитинки нерівні ніжки – можливо, травмовані при пологах. Батьки довго ходили по лікарях, але ніщо не допомагало; вони журилися, навіть втрачали надію, проте не занедбували молитви. Сім’я постійно приходила до чудотворної ікони, за них молилися також священники та парафіяни храму, а батьки постили й жертвували Богородиці різні духовні офіри. І за пів року без жодних хірургічних втручань дитина стала здоровою. Ніхто з лікарів не міг цього пояснити. На згадку про це оздоровлення батьки пожертвували воту-ніжку, що пригадує про хворобу й зцілення їхньої доньки.
«Є ще багато інших випадків, а це ті чуда, яким я був свідком, які я можу засвідчити; це знайомі мені люди – вони приходять до церкви до сьогодні, як і раніше приходили, у сльозах просили порятунку – й отримали його», – зазначив о. Михайло Лучків.
Деревнянська ікона має назву Страждальної / Страждучої Матері Божої, відзначає священник, можливо, саме тому багато людей знаходять у молитві перед нею втіху у своїх терпіннях та випробуваннях.
Джерело: Духовна велич Львова.
У статті використано матеріали із книги «Могутність Христової віри» та програми «Історії з історії УГКЦ».
