Розповідає дослідниця життя митрополита Ліліана Гентош

     Якби митрополит Галицький та архієпископ Львівський Андрей Шептицький жив сьогодні, то, безперечно, очолював би рейтинги Forbes. Шептицькі належали до давнього боярського роду, а в ХІХ ст. отримали графський титул, володіли великими статками й впливом. Андрей Шептицький мав неабиякий підприємницький хист. Він був одним із засновників першого українського банку – єдиного натоді в Україні, якого визнавали у світі та чиї фінансові потоки працювали на місці, а не у Відні, як було заведено.

     Працював Шептицький і в нафтовому бізнесі, серйозно конкурував із зарубіжними інвесторами-нафтовиками, які розробляли на Галичині нафтові родовища.

     Бажаючи посприяти зміцненню українського промислу, уклав 10 000 доларів у першу українську кондитерську фабрику «Фортуна нова» – попередницю «Світоча». Підприємство очолювала Климентина Авдикович. Митрополита критикували за бізнес із жінкою, однак він не зважав. У результаті серія шоколаду «Солодка історія України», паковання до якого розробляли відомі художники, припала до смаку покупцям, стала дуже популярною.

     Також митрополит Шептицький суттєво примножив доходи Греко-католицької церкви та зробив її найбагатшою українською інституцією. Він уважав церковне майно повноцінною спадщиною громади, а тому використовував його насамперед на розвиток освіти, культури та економіки.

Шептицький – спонсор української освіти

     Митрополит Шептицький дофінансовував більшість українських освітніх і культурних установ, спонсорував різноманітні акції та проєкти. Черпаючи з прибутків від церковного майна, робив серйозні капіталовкладення в цю сферу. Ба більше, уважав це своїм обов’язком і місією.

     У 1928–1929 рр. з ініціативи митрополита у Львові почала діяльність Львівська богословська академія, яку очолив Йосип Сліпий. У міжвоєнний час це був єдиний український вищий навчальний заклад. Шептицький мріяв, щоб академія здобула статус університету, але за його життя цього так і не сталося, зокрема через супротив варшавського нунція Ф. Кортезі, який не хотів розвитку українського просвітництва. А після прийняття антиукраїнських законів Станіслава Грабовського українській освіті взагалі загрожувало цілковите знищення. Тож Шептицький почав фінансувати приватні школи й навіть домігся від політиків відкриття українського університету. За його підтримки функціонували: «Просвіта», «Рідна школа», Національне товариство ім. Т. Шевченка, об'єднання «Луг» і «Пласт». Особливу увагу Шептицький приділяв професійно-технічній освіті, залучав якомога більше молоді до роботи на вітчизняному виробництві.

Установи на Галичині, у будівництво та діяльність яких вкладав кошти митрополит Андрей Шептицький:

• Національний музей;

• народна лічниця (лікарня);

• порадня (консультація) для матерів;

• кілька сиротинців;

• дяківська бурса;

• духовна академія;

• жіноча гімназія;

• бурса рідної школи;

• малярська студія;

• школа ім. Б. Грінченка;

• школа ім. князя Лева.

Шептицький – покровитель відомих українських художників

     «Не в силі уявити собі, як виглядало би сучасне мистецтво Галицької землі, якби на Святоюрській горі не знайшовся в слушний час чоловік з медицейськими амбіціями, як і... готовою до послуг кишенею». Важко не погодитися зі словами відомого критика. Саме завдяки Шептицькому Львів на початку ХХ ст. став українським культурним центром, чиє мистецьке життя було відоме далеко за кордоном.

     Шептицький знався на мистецтві та розумів його значення для іміджу країни. Одними з найперших українських малярів, яких підтримав митрополит, стали Модест Сосенко та Михайло Бойчук. Після Першої світової війни опікувався митцями, що приїхали до Львова, рятуючись від більшовицької влади, серед них П. Ковжун, П. Холодний, Р. Лісовський, М. Бутович.

     Окреме місце в меценатській історії Шептицького посідає Олекса Новаківський, з яким митрополит познайомився в Карпатах. Дав йому трохи грошей на творчість, а за кілька років, побачивши роботи Новаківського на виставці, запропонував свою щедру підтримку. Згодом Шептицький спонсоруватиме вихованців школи О. Новаківського: С. Гординського, В. Дядинюка, М. Мороза, С. Луцика, Л. Креца, С. Зарицьку) – і навіть стане опікуном для його синів.

     У складних економічних умовах міжвоєнного часу субсидії митрополита відігравали вирішальну роль у багатьох сферах українського культурного життя.

     Любов до мистецтва Шептицькому прищеплювали змалку. Його мати, Софія Шептицька, здобула художню освіту в Парижі. Жінка професійно писала портрети та картини релігійної тематики. Синів навчала розуміти й цінувати мистецтво. Батько, граф Ян Шептицький, активно колекціонував давні пам’ятки, стародруки, цінні документи, особливо ті, що стосувалися його роду. Сам митрополит Андрей був справжнім мисливцем за інкунабулами, пам’ятками українського письменства та культури. Особливо цінував старовинні ікони сільських греко-католицьких церков. Постійно поповнював книжкову колекцію, навіть замовляв в Італії спеціальні полиці для бібліотеки, фонд якої, до речі, нараховував близько 20 тис. примірників. Понад три тисячі було передано в Національний музей, решта родинної колекції згоріла 1939 р., після розстрілу останніх власників – Леона та Ядвіги Шептицьких.

     Митрополит Андрей був переконаний, що сучасники мають бути свідками нового народження, а не охоронцями могил, тобто культурна спадщина, пам’ятки мистецтва повинні бути доступні людям і служити їм. Тому 1905 р. він віддав свою приватну колекцію на заснування у Львові Українського національного музею. Цікаво, що під час урочистого відкриття музею українським організаціям було офіційно дозволено вивісити синьо-жовті стяги й виконати гімн «Ще не вмерла Україна...». З огляду на непросту політичну ситуацію, це був сміливий крок, вияв патріотизму. Музей не мав жодної державної підтримки та функціонував як приватна фундація. Митрополит перший показав приклад жертовності, передавши музеєві колосальну натоді суму – 25 000 дол., а згодом став постійним його спонсором. Тільки від 1904 р. до 1926 р. Шептицький витратив на Національний музей понад 111 тис. 332 дол.

Шептицький – акціонер найбільшого видавничого концерну

      Офіційно митрополит Шептицький не фігурував як співвласник найбільшого в Україні видавничого концерну «Українська преса». Проте в його архіві збереглася розписка директора та власника видавництва І. Тиктора про одержання 500 дол. США за акції підприємства. Це видавництво було відоме не тільки в Україні: тут виходили друком різноманітні українські періодичні видання, які були вельми популярні за кордоном. Часописи «Новий час», «Народня Справа», «Золотий Колос», «Дзвіночок», «Комар», «Наш Прапор», «Наш Лемко» і науково-популярні журнали давали поживу для розуму українців, були джерелом просвіти для них.

     Підтримуючи видавництво, Шептицький дбав про зростання рівня освіченості населення, про виховання молодого покоління, про розвиток української літератури та журналістики.

Актуальність повчань митрополита, або «Головна загроза – язва москвофільства».

     Сьогодні, коли в Україні триває війна з російським окупантом, а українці вкотре зі зброєю в руках відстоюють своє право на незалежність, послання Андрея Шептицького, можливо, ще актуальніші, ніж були за його життя.

     «Головна загроза українському народу – язва москвофільства. Ясно, як на долоні, що Рідна Хата не повстане, якщо не буде українського моноліту, коли українці-самостійники не зможуть, обходячи всі різниці, які їх ділять, завести між собою якнайбільшу єдність», – писав митрополит у грудні 1941 р. у посланні «Як будувати Рідну Хату».

     Та, замість моноліту, маємо інше: «Український народ через довгі століття належав до різних держав та був розділений різними культурами. Бог дав йому землю, що лежить на пограниччі двох культур, між собою ворожих: східної і західної. На жаль і на наше нещастя, українська Церква ділить з російською ту недугу, і та недуга доведе народ до повної руїни… Мало який нарід так поділений у релігійному житті, як наш народ. Не треба Україні інших ворогів, коли самі українці українцям вороги, що себе взаємно ненавидять. І вже навіть не встидаються тої ненависті».

     Як наслідок, «українці прагнуть єдиної держави, і водночас у кожного своє бачення цієї держави. Треба робити усе, щоб посилювати елементи єдності та усувати елементи роздору».

     А починати є з чого. «Що робить якесь число людей єдиним народом? Передусім мова. Всі, що по-українськи говорять або що вважають українську мову за рідну, і складатимуть український нарід. Втім, є народи, що говорять тою самою мовою, а собі є взаємоворожі. Тому поза мовою мусить бути щось глибше. Завдання українського народу – створити такі суспільно-християнські обставини, які запевнювали б громадянам правдиве і стале щастя та мали досить внутрішньої сили, щоб поборювати відцентрові тенденції внутрішнього розкладу і успішно захищати межі від зовнішніх ворогів».

Довідка.

Роман Марія Александр Шептицький народився 29 липня 1865 р. на Яворівщині в одній із найдавніших українських боярських родин.

Рішення Романа Шептицького піти в ченці благословив Папа Римський Лев ХІІІ. Після чернечого постригу Шептицький отримав ім’я Андрей.

Предки Шептицького – архієпископи Анастасій та Лев – були будівничими собору Святого Юра у Львові, їхні статуї прикрашають фасад храму. У ХІХ ст. рід Шептицьких полонізувався й перейшов на латинський обряд.

Андрей Шептицький був членом Палати панів австрійського парламенту та депутатом Галицького сейму. Пережив дві світові війни та 7 змін влади.

Брата митрополита, Леона, разом із дружиною 1939 р. розстріляли працівники НКВС, другого брата, Александра, 1940 р. замордували в гестапо.

1900 р. імператор Франц Йосиф І своїм указом призначив Андрея Шептицького Львівським архієпископом та митрополитом Галицьким. Свою місію владика вбачав у об’єднанні християн східного та західного обряду. Увійшов у історію як найбільший реформатор УГКЦ.

Вікторія ДОСКОЧ

Джерело: zaxid.net