(Роздумуючи над словами Блаженнішого)
Наталія ЗАГОРУЙКО, парафіянка Троїцького Василіянського Монастиря,
м. Кам’янець-Подільський
Впродовж усього свого існування, людство несе сум за втраченим Раєм, бо не розуміє, що Рай — це гармонія буття, яку можна досягнути, дотримуючись моральних засад, або втратити назавжди, порушивши закони Всепорядку. У книзі розмов із журналістами, Блаженніший Любомир Гузар пропонує свій рецепт досягнення гармонії існування й вказує на три дороги, які має достойно подолати кожен християнин — дорога до себе, дорога до ближнього, дорога до Бога.
Розмову про шлях до себе, що є відповідником сократівського — пізнай самого себе — Блаженніший Любомир розпочинає з тлумачення того, що власне означає любити себе. Він говорить, що це передусім «бути собою, зрозуміти, хто я є, шанувати себе». Наголошує на тому, що «Не треба старатися бути тим, що інші хочуть бачити, а думати про те, як бути доброю людиною, яка зможе шанувати сама себе».
Враховуючи виклики сучасного суспільства, а особливо тотальну комерціалізацію життєвих цінностей, на прикладі добре відомих рекламних гасел Л. Гузар, вказує не лише на підміну вартостей, а й на всю абсурдність цих тверджень. Зокрема, іронізуючи, повторює добре відоме усім: «Що, ти не маєш такого холодильника? А твій сусід має. Якщо ти не маєш того, що має він, як можеш бути щасливим?». Аналізуючи аргументацію рекламного дискурсу, зауважує, що справжнє щастя можна відчути лише тоді, коли маєш один-єдиний успіх, про який у рекламі не йдеться. На противагу вічній молодості та красі, які неможливі, так би мовити, без того чи іншого товару, Блаженніший говорить про успіх у добродійності — можливості належно реалізуватись.
Ключова ж роль у вихованні молоді має належати школі, яка, опираючись на тривалі вартості, має зупинити процес деградації. Вказує на необхідність читати високу літературу, яка дає змогу замислитись, тоді як телебачення виховує ліниву безініціативну людину.
Разом з тим, батьки мають привчати своїх дітей до того, що потрібно всього досягати власною працею, а не за гроші. Саме ці моменти є ключовими у викоріненні такого явища як корупція: «Для подолання корупції, — говорить Блаженніший Любомир, — належить насамперед докорінно змінити систему виховання, заново її будувати. А це духовна, не економічна програма. І лише тоді матимемо добру економіку, коли будемо мати морально здорових людей. Ми не покладаємось на власні здібності й людські якості так, як на гаманець чи рахунок у банку».
Відтак, не оминаючи однієї з найболючіших проблем нашого суспільства, кардинал Гузар водночас пояснює природу цього явища: «Корупцію не викорінити законами! Якщо все суспільство просякнуте корупцією — то як буде виконуватись закон? Хто його виконуватиме? Суспільство не переробиш законами — його можна змінити лише вихованням». Наголошує, що без викорінення цих моральних вад усі наші «розмови про демократію, справедливість, судочинство, підприємництво — це фантазії». Без цих кардинальних змін ми будемо ходити по замкнутому колі, або, ще гірше, — ставати жертвами усталених порядків.
Торкаючись питання майнової етики, Блаженніший зазначає, що «не гроші є беззастережним злом, але їх ужиток». Треба вміти бути багатим, адже багатство не є лихом. Однак воно може не лише спокушати людину, а й руйнувати. Але де є межа? Блаженніший Любомир зазначає, якщо «гроші є тільки засобом, то вони є корисною річчю, бо за їх допомогою можна зробити багато доброго, але якщо вони стають божком, то це вже небезпечно». Пояснюючи значення виразу «Блаженні вбогі духом», вказує на те, що це не означає, що блаженні бідняки: «Убогі духом — це ті, хто розуміє, що багатство потрібно вживати на добро».
Застерігає від показового добродійства, яке так люблять демонструвати можновладці. Така благодійність є самообманом «за зразком відмивання грошей таке собі „відмивання душі“», яка б насправді могла очиститися тоді, коли б повернула награбоване... Водночас ми повинні пам’ятати про відпочинок, адже працювати без відпочинку — означає не берегти здоров’я, нищити себе, що є гріхом. Це порушення заповіді «Не вбий!».
Із ретроспективи минулого говорить про наслідки комуністичного виховання та постколоніальний синдром, в наслідок якого не лише втрачається національна ідентичність, але й відчуття відповідальності, тоді як демократія — це «відповідальність кожного громадянина за загальне добро». Відтак, хоч ми прагнемо демократії, але вона «є важкою системою, яка потребує політичної та культурної зрілості».
Блаженніший Любомир Гузар, розуміючи прагнення українців покращити свій рівень життя, наводить промовистий біблійний приклад про вихід ізраїльського народу з єгипетської неволі, який не лише дає зрозуміти чому ми так живемо, а й актуалізує необхідність перевиховання, адже недостатньо лише бажання — необхідна зміна покоління, яке не буде мислити по-рабськи: «Щоб подолати відстань від Єгипту до Обіцяної землі, достатньо було не більше трьох тижнів подорожі. Однак мандрівка тривала 40 років — доки не вмерло покоління, яке народилось і жило як раби».
Водночас Блаженніший наголошує, що не варто боятись переломних моментів та криз, бо криза — це час, коли ми починаємо замислюватись над найголовнішим. Це не лише час великих переживань, але й час акумуляції свого потенціалу та використання нових можливостей. Не випадково слово «криза» з грецької означає «суд», тобто час, коли ми розпізнаємо, що є добром, а що є злом.
На шляху до ближнього маємо подолати не лише власний егоїзм, а зрозуміти значення другої добре відомої усім заповіді — «люби ближнього свого як себе». Блаженніший Любомир Гузар робить тут вагоме уточнення: «любити „всіх“ — це абстракція, а „кожного“ — ні, це дуже конкретно». Любити ближнього — це щоденна практика, це здатність допомогти, бажати не лише добра, але й бути готовим окупити це прагнення «якоюсь жертвою, прикрістю чи трудністю для самого себе».
Ми маємо чітко усвідомити, що ця заповідь не є проявом сентименталізму чи слабкості. Любити ближнього — означає й любити Бога, бо ближній є Його творінням, а чи можна любити Бога, а ближнього ні? Ця заповідь не має бути фразою, ми маємо її усвідомити. Ця заповідь не вияв якоїсь надмірної доброти чи послуги. Це найперший закон перебування нас на Землі, запорука існування нашої планети, бо нелюбов породжує знищення усього. Точки військових конфліктів це безапеляційно засвідчують.
Але про любов до ближнього говорить не лише у контексті міжособистісних стосунків, а й у політичній площині, розвінчуючи зручний слоган «Любов до України», адже ця любов ні до чого не зобов’язує, і можна говорити палкі, прекрасні слова про любов до України досхочу. Не треба любити Україну. Любити треба українців, жителів цієї країни: «Політик-демагог розпинається: люблю Україну! Може, і так, але що з того, якщо він не любить українців?». Також Блаженніший Любомир додає, що «любов до людей, до тих, хто є представником українського народу, хто живе в цій країні — це справжній патріотизм».
Одним із аспектів міжособистісної взаємодії є конкуренція — двигун розвитку. «Визнати, що виграв інший, — говорить Любомир Гузар, — це проявити смиренність». Інша справа, що лише «людина, свідома своєї власної гідності, поважає свого противника [...] У суперництві тільки людина низького духовного розвитку буде ненавидіти і мститися», але якщо перемогу здобувають нечесно і люди це толерують — «це суспільна трагедія [...] Нечесний виграш не принесе слави. Так людина отримує нагороду, посаду, роботу, але ця особа себе безнадійно принизила».
На шляху до Бога людина має осягнути призначення Церкви, сенс молитви та релігійних звичаїв, а не сліпо виконувати певні приписи. «Церква, — зазначає Блаженніший, — це щось не тільки особисте, — це людина для людини задля і через Бога. [...] Церква — це Божа присутність. Це не набір зобов’язань — щонеділі й на свята маєш бути в храмі, те робити, а того не робити, говорити так, стояти так. Бути на Службі Божій — це бути в гостях у Господа». Призначення молитви — бути разом з Богом, але, чи ми вживаємо певні молитви, чи не вживаємо слів, а молимося без них — це другорядне, бо слова просто допомагають контролювати себе. Як зауважує Кардинал Любомир, дуже мало людей здатні молитися без слів, — бути з Богом без слів.
Що стосується посту — то людина має чітко усвідомлювати суть цієї дії, бо це не примус, а важливий засіб самоконтролю, бо Христос хоче милосердя, а не жертви. Блаженніший Любомир Гузар вчить: «Піст — це не ціль, а засіб опанувати свою душу. Дієта — це те, що багато людей робить з любові до тіла, чи задля того, щоб гарно виглядати, чи щоб бути здоровим. Піст — це те саме, але з любові до душі».
Звертаючись до концепції прав людини, Любомир Гузар пояснює, що в її основі є християнські засади. Це найперше стосується поняття гідності людини, яке «ґрунтується на тому, що людина є Божим творінням. А права випливають із того основного факту — створення. [...] Бог створив людину для певної мети, яка полягає в тому, щоб бути з Ним. А щоб дійти до цієї мети, особа одержує певні права». Не підтримуючи ліберальних мислителів, Блаженніший підкреслює, що «Людина отримала волю, розум і права, щоб прямування до Бога було вільним актом», а не для того, щоб робити, що хочеш. Ми маємо пам’ятати, що право одної людини обмежується правами іншої.
Глибокі роздуми Любомира Гузара — найперше — це результат його власної внутрішньої роботи над самим собою. У словах Блаженнішого маємо не лише безцінний досвід морального удосконалення, але й щоденні дороговкази. Головне завдання його науки — науки без надмірного пафосу — допомогти нам осягнути закони перебування людини з її Творцем та сприяти духовному зміцненню. Саме тому слова Блаженнішого не лише виховують — вони мають терапевтичний ефект, здатність зцілювати, бо з безмежної мудрості проростає любов, а не фальш, яка породжує фарисейство. Блаженніший постає перед нами у постаті Мудреця, доброго Вчителя, а його філософсько-афористичний стиль мислення захоплює — головне ж наше завдання — дослухатись, захотіти почути.