Святе Письмо – це безмежне джерело знань для християнина, звідки він, немов з бездонного колодязя, черпає все нову й нову духовну поживу. Часом вона знаходиться легко, іноді – відкривається раптово або ж після прочитання набуває нового значення, а буває й так, що ми потребуємо тлумачення мудрого та досвідченого наставника. Так, Біблія дуже різноманітна, але чи завжди окремі уривки складаються в яскраву й осмислену картину того явища, яке нас цікавить? Скажімо, як вже зазначалося, Святе Письмо нам розповідає нам про все духовно значиме, що існує, в тому числі – й про диявола. Ангел-бунтівник, який відмовився служити Богові, «ворог роду людського», що має на меті позбавити спасіння якомога більшу кількість людей, тому постійно спокушає їх до гріхів, «князь світу цього», якого рано чи пізно Ісус Христос покарає за його діяння. Картина наче цілісна, але річ у тім, що більшість суджень про сатану взяті з Нового Завіту, в той час як у Старому він згадується лише епізодично. Спробуємо з усім розібратися.
Перш за все, варто зазначити, що саме слово «сатана» (аналог грецького «диявол») перекладається з давньоєврейської як «противник». Саме в такому, прямому розумінні це слово і вживається найчастіше в Старому Завіті, коли йде мова про того чи іншого супротивника, воно навіть застосовується до Ангела Господнього (Числа 22:22) та царя Давида (1 Царств 29:4). Винятком, мабуть, є уривок: «І повстав сатана на Ізраїля, і намовив Давида перелічити Ізраїля». (Пар. 1, 21, 1), в якому достеменно не відомо, чи йдеться про злого духа-спокусника, чи про ворога-провокатора, який своїми діями примусив царя зробити необдуманий крок. Однак, крім того, Сатана зʼявляється і як окремий персонаж. Мабуть, найбільш відомою є книга Йова, в якій він спонукає Бога перевірити віру праведника, завдавши йому терпінь. Цікавим є те, що хоч цей ангел своїми діями і приносить людині страждання, все ж він перебуває разом з іншими ангелами (названими Синами Божими) і виконує Божу волю. Схожі на нього: дух «від Господа», який був покликаний мучити царя Саула за його непослух (1 Самуїла 16:14), і дух, що відгукнувся на Боже прохання покарати царя Ахава (1 Царств 22:22–23). Знову таки, ці образи надто нечіткі, щоб визначити, чи це падші ангели, чи якісь своєрідні ангели-прокорури, завдання яких – обвинувачувати людей або карати їх, як, наприклад, ангел, що повбивав усіх єгипетських первенців. Утім, в деяких місцях Біблії ми чітко бачимо, що перед нами не хто інший, як диявол, щоправда, під іншими іменами. Перш за все, це книга Буття, в якій він постає у вигляді змія і спокушає наших прародичів до первородного гріха. Це також книга Товита, в якій ідеться про демона на імʼя Асмодей, який мучив дівчину Сару доти, доки його не прогнали Товія й архангел Рафаїл. Також в книзі Левіт згадується про Азазела, якому приносили «козла відпущення», а в книзі Ісаї – про вранішню зорю, яка падала з неба, що часто трактується як опис падіння Сатани-Люцифера.
Та чому диявол в Старому Завіті з’являється не так часто, як в Новому, а його описи настільки різняться? На ці запитання можна дати кілька відповідей. Перш за все, Старий Завіт – це епоха тотального гріха. Тодішній світ не знав Благодаті та жив у духовній тьмі, навіть Ізраїль, хоч і мав Закон, все ж дуже часто переступав його, а якщо й виконував, то під страхом покарання. За таких умов диявол мав величезну владу над людськими душами, тому йому не було сенсу активно діяти. По-друге, ці неоднозначні образи засвідчують істинність Нового Завіту, адже саме він роз’яснює незрозумілі моменти зі Старого Завіту, такі як Боже прокляття змія. Врешті-решт, Біблія – це книга про Бога та людину, і саме цьому варто приділяти найбільше уваги, а не дияволу, надмірне зацікавлення яким не призводить ні до чого доброго.
Михайло Сокульський