У багатющій і різноманітній за змістом та ідеологічним спрямуванням поезії Івана Франка є низка обробок, які хоч прямо й не засвідчують навернення до віри (у них немає поетових зізнань), однак можуть бути його виявами й опосередковано вказувати на нього прикметними релігійно-повчальними акцентами. Більшість таких обробок міститься в збірці «Давнє й нове» (Львів, 1911), серед віршів, які, за авторським свідченням, «були подиктовані в днях 15–20 грудня 1910 р.»: «Коли побачиш праведного в муках…», «І се треба, брате, в повинність вмінити…», «Сам лицемірствує з собою…», «Анастасій Синаїт говорить…», «Так говорить стародавня повість…».

      У християнській вірі поет убачає й високий духовний сенс, і практичну користь для життя. У вірші «Коли побачиш праведного в муках…» підноситься здатність людини мужньо долати біди, змальовано образ «праведного в муках, / В терпінні, болях і в тяжкій неволі, / Як він терпливо і без нарікання / Несе тягар свій, не клене нікого», бо то «Сам Бог вложив йому на теє в душу, / Щоб він своїм терпінням і змаганням / Зміцняв життя найглибшії основи» [т. 3, с. 193]. У вірші «І се треба, брате, в повинність вмінити…» висловлено імператив чинити «Божу волю» за будь-яких обставин, де б не був і що б не робив [т. 3, с. 194]. У поезії «Сам лицемірствує з собою…» І. Франко осуджує доброчинство напоказ (як сказали б тепер, піар-акції, що проводять для привернення уваги до себе чи до когось, формування громадської думки про ту чи ту особу, створення її привабливого образу): «Сам лицемірствує з собою, / Хто людським горем і журбою / Турбується з самохвальбою. // <...> // Для людської хвали й реклами / Будує тріумфальні брами, / <...> // Про справи буцім дба народні <...>». Натомість звучить настанова дбати «про своїх найближчих, / Про тих безпомічних, найнижчих, / <...> // Що допімнутися не вміють», – «То матимеш заслугу в Бога» [т. 3, с. 194–195].

      А у вірші «Анастасій Синаїт говорить…», що є суцільною повчальною розповіддю (проповіддю) преподобного Анастасія Синаїта (близько 640 р. – кінець VII / початок VIII ст.), ігумена Синайського монастиря (тепер на території Єгипту), поет прийшов до реабілітації духовного сенсу чернецтва: у творі, на противагу патетиці ранішої поеми «Іван Више́нський» (1900), визнано право монаха на уникнення спокус мирського світу й персональне спасіння в Бозі. Прийшовши до постелі ченця, який увесь час «свойого чернецтва / В лінощах провів і у неробстві», Анастасій не побачив на «лиці блідому / Ані тіні смертної тривоги», тому з подивом запитав його:

Брате,

Весь свій вік прожив ти так недбало,

Начеби й не думав про спасіння,

А тепер перед обличчям смерті

Чом твоє лице таке безжурне? [т. 3, с. 196]

Чернець з усміхом відповів:

Справді, жив я якось нетрудяще,

Але відколи я світу зрікся

І черцем в обителі зробився,

Я не осудив з людей нікого

І ні ділом, ані одним словом,

Ані навіть помислом єдиним

Зла ні кривди не зробив нікому.

І отсе тепера світлі духи

Принесли гріхів моїх рукопис,

І сповнилося на мні Господнє слово:

«Не осуджуй – суджений не будеш.

Відпусти, то й я тобі відпущу».

Се рекли і тут передо мною

Список той гріхів моїх роздерли.

Ось чому душа моя спокійна [т. 3, с. 196–197].

     Повчальний вірш «Так говорить стародавня повість…» можна назвати одним з найкращих зразків української релігійної поезії. У ньому йдеться про «чоловіка богобоязного» [т. 3, с. 199] та його сина, який «гаряче молився Богу» [т. 3, с. 200] і свято сповняв єдиний «заповіт батьківський»:

Коли випаде тобі дорога

І ти йтимеш попри церкву Божу,

І в тій церкві буде служба Божа,

Не минай ти церкви в жоднім разі

І достій, аж служба закінчиться [т. 3, с. 199–200].

     Саме виконання цієї настанови врятувало юнакові життя, коли одного разу вельможа та його «пані»-перелюбниця замислили проти нього «план чортівський» [т. 3, с. 200]. «Не підозріваючи нічого», він за дорученням вельможі йшов до ката на певну смерть:

Та, проходячи побіля церкви,

Він почув, що служба почалася,

І, згадавши батькове прощання,

Увійшов у Божий дім, і, ставши

Між людьми, прислухувався службі [т. 3, с. 200].

      Цей боговгодний учинок урятував хлопця, натомість під катівський меч потрапив інший слуга – той блудник, «Що надуживав немало часу / Панського довір’я із жоною» і який поспішив на свою загибель, заявивши йому: «<...> ждати / Тут, у церкві, я не маю часу» [т. 3, с. 203]. Франко не уточнює, з чиєї волі юнакові вдалося уникнути смерті – Божої, Божого провидіння, долі, проте вірш завдяки самому параболічному сюжету сприймається як віроствердний, адже моральність і порятунок праведника прямо пов’язані з релігією та церковною обрядовістю.

     Утім такі твори не були новими у Франковій поезії – раніше він уже завіршовував легенди з релігійно-повчальним сюжетом: «Св. Іван Дамаскин» (першодрук: Читанка руська для 2-ї кляси шкіл середних. Львів, 1895, без підпису), диптих «Два чуда св. Николая» («І. Чудо з ковром», «ІІ. Чудо з утопленим хлопцем», написано 1904 р.). Одначе, мабуть, невипадково ці твори з художньо-умовним використанням християнських легенд письменник раніше не вміщав у своїх збірках, а вперше ввів до книжки «Давнє й нове» (перший вірш – під назвою «Рука Івана Дамаскина»), укладаючи в них уже світоглядний зміст.

     Вірш з алюзією до першогріха Адама і Єви – «І се треба, брате, в повинність вмінити…» – у збірці «Давнє й нове» вміщено в циклі «Паренетікон». Отже, як і інші поезії циклу, він є переробкою якогось стародавнього повчально-християнського першоджерела:

І се треба, брате, в повинність вмінити:

Не спасе нас місце і рід іменитий,

Як Божої волі не будем чинити.

 

Бо котре ж то місце було щасливіше,

Котре́ пробування було приємніше,

Як Адама й Еви в раї найвчасніше?

 

Та коли від ласки Божої відпали

І заповідь Божу, хоч малу, зламали,

То той рай і блага всі його втеряли.

 

Хто каже: «В сім світі спасатися годі,

Бо жінка, і діти, й рід на перешкоді», –

Той сам себе дурить, немудрий по шкоді.

 

Бо з кождого місця Бог людей приймає,

Хто на сьому місці повинність сповняє,

Яку теє місце на нього вкладає [т. 3, с. 194].

     У цьому вірші біблійну розповідь про Адама і Єву трактовано як предмет релігійної віри, але не уточнено її розуміння (буквальне чи як вияв міфологічного мислення). Суть моралізаторської поезії зводиться до таких тез. Життя перших людей у раю було найщасливіше, проте вони порушили Божу заповідь не їсти забороненого плоду (її означено як «малу», очевидно, порівняно з Декалогом, хоча насправді це була фундаментальна заборона, порушення якої відкрило шлях пізнання добра і зла), унаслідок чого втратили можливість перебувати в раю, утішатися його благами. Алюзія до гріха Адама і Єви слугує Франкові ілюстрацією морально-християнської ідеї: виконання Божої волі не повинно залежати від суспільного становища, сімейного стану й соціального походження особи, її місця перебування, роду занять тощо, бо й на щонайкращому місці можна згрішити, а на найнесприятливішому – чинити праведно. Вірш повчає повсюди виконувати Божі заповіді, відповідні християнські обов’язки – моральні та церковно-обрядові. Що в цій імовірній переробці запозичено від першоджерела, а що – Франкове, ще треба з’ясувати, виявивши передтекст, але можна з певністю сказати, що ідея абсолютного дотримання моральних засад християнства (як і громадських, національних обов’язків, бо й так – ширше – можна розуміти цей вірш) була близька Франкові як поетові.

     Варто зацитувати також Франкову «Притчу про немилосердя», яка зазвичай не потрапляє в поле зору дослідників, оскільки її подано в «Зібранні творів» не серед поетичних творів, а в тексті релігійно-філософської праці «Молитва за ворогів», у яку її вмістив автор (в окремому львівському виданні 1913 р.) після першодруку в газеті «Діло» (1913. № 5. 6.І/24.ХІІ.1912). У цій поезії, датованій 1 січня 1913 р. [т. 39, с. 169], Франко досконало обробив Ісусову притчу за Євангелієм від Матвія (8:23–35):

Сказав Ісус нам всім на знак:

«У Царстві Божім буде так,

Як у того царя, що хтів

Справдить діла своїх рабів» [т. 39, с. 167].

     Цар змилостивився над неплатоспроможним слугою – «І не велів саджать його в тюрму, / Ще й довг весь дарував йому» [т. 39, с. 168]. Проте коли той слуга засадив свого «довжника в тюрму», розгніваний цар змінив попереднє рішення:

«Слуго лукавий, у отсій добі

Великий довг я дарував тобі,

А ти товариша свойого не простив,

За довг малий його занапастив.

 

Оттак же й я з тобою поступлю,

Довгу твого тобі не потерплю», –

І в гніві своїм у катівські руки

Немилосердного слугу віддав на муки.

 

«Оттак небесний мій Отець, –

Додав Ісус їм наконець, –

Поступить також з всіми вами,

Котрі не змилуються над братами» [т. 39, с. 168].

 

А вже від себе Франко в останній строфі повчально зазначив:

 

Усі ми в Бога нашого раби.

Ся річ не тільки до жидівської юрби,

Тямуйте також ви, безмилосні народи,

Й жахайтеся поганої пригоди [т. 39, с. 169].

     А в прозовому коментарі до Ісусової притчі письменник додав свій проникливий висновок про євангельську мораль: «Ідея прощення провини зовсім не суперечить ідеї боротьби зі злом і являється тільки її доповненням» [т. 39, с. 169].

     Суть і прикметна особливість цих релігійно-повчальних обробок у тому, що, на відміну від раніших поетичних звернень Франка до юдейсько-християнської спадщини, які мають виразно вільнодумний характер (вірш «Христос і хрест», 1880; поеми «Святий Валентій», 1885; «Іван Вишенський», 1900; «Страшний суд», 1906), ці вірші лежать у руслі канонічного християнського трактування норм людської поведінки, не виходять за межі моралі, яку проповідує церква. Нині вони заслуговують на особливу увагу й поширення серед нашого народу. 

Євген Нахлік, український літературознавець,

доктор філологічних наук, професор,

член-кореспондент НАН України,

директор Інституту Івана Франка НАН України