Продовження. Початок у №5 (2022 р.)

ПРОБЛЕМИ ВИДАННЯ У ВОЄННИЙ ПЕРІОД (1939–1944). СПРОБИ ЛІКВІДАЦІЇ ЦЕРКВИ У 1939–1941 РР.

Російська імперія систематично здійснювала спроби ліквідації Берестейської унії ще за часів поділу Речі Посполитої у XIX ст. Радянська влада, не приховуючи своїх намірів, поновила ці спроби після окупації у вересні 1939 р. західноукраїнських земель, що до цього входили до складу Польщі.

Пропагандистський наступ супроти Греко-Католицької Церкви роз- почав журнал «Комуніст», який 9 жовтня 1939 р. звинуватив її структури у співпраці з «польською буржуазією» та в антирадянській агітації. Водночас час було закрито 20 греко-католицьких видань і розпочато вилучення релігійної літератури з бібліотек і книгарень. Заборонено семінарію і монастирські новіціати. 22 жовтня 1939 р. обрані на псевдодемократичних виборах Народні збори України проголосували за декрет про націоналізацію всіх греко-католицьких будов, включно з церквами і монастирями. Функціонування греко-католицьких організацій було заборонено, а священників проголошено «суспільно непридатними» й обкладено високими податками – до 15 тисяч рублів щорічно. Митрополит Андрей особисто зустрічався з Микитою Хрущовим з приводу цих обтяжень й домігся невеликого їх послаблення.

Редактори «Місіонаря». Сидять (зліва): о. Макарій Каровець, ЧСВВ (1934–1935), о. Лазар Березовський, ЧСВВ (1900–1908, 1916–1917),

о. Модест Пелех, ЧСВВ (1918, 1920). Стоять (зліва): о. Рафаїл Криницький, ЧСВВ (1911–1918 – у Бразилії і 1933–1934 –в Україні),

о. Маркіян Марисюк, ЧСВВ (1926–1932) і о. Пахомій Борис, ЧСВВ (1935–1939).

Митрополит Андрей Шептицький 9 жовтня 1939 р. видав пастирський лист, у якому підкреслив трудність нової ситуації для Церкви й потребу виховання дітей та молоді в дусі греко-католицької віри. Через кілька місяців він звернувся до священників, щоб вони не виступали відкрито на боці жодної з політичних сил, аби уникнути подальших репресій. Шептицький дозволив також відправляти Служби Божі в приватних будинках і пом’якшив обмеження для ченців щодо перебування поза монастирем. Проте насправді темп атеїзації суспільства не відповідав сподіванням сталінської влади, що й схилило її до підвищення видатків на антирелігійну кампанію, яку провадили через пресу, комсомол і Спілку войовничих безвірників. Збільшено й тиск на школи з вимогою ввести до програми атеїстичні предмети, а також проголошено традиційні релігійні свята робочими днями.

Паралельно з атеїстичною кампанією почалося посилення впливу в Галичині Російської Православної Церкви. 17 жовтня 1939 р. Пантелеймона Рожновського було призначено єпископом гродненським із дорученням проводити місіонерську діяльність в Західній Білорусі та Західній Україні. У середині наступного року Микола Ярушевич став екзархом волинським. 28 жовтня 1940 р., незважаючи на опозицію навіть православних ієрархів, що застерігали перед труднощами акції релігійного навертання, московський патріархат виразно задекларував бажання ліквідувати греко-католицизм.

Експансія Російської Православної Церкви та атеїзація краю була перервана подіями Другої світової війни 22 червня 1941 р.

ЛЬВІВ, 1941 р.

ОТЕЦЬ ПАХОМІЙ ПЕТРО БОРИС, ЧСВВ (*14.02.1903 – +28.11.1973), ПРОТОІГУМЕН ГАЛИЦЬКОЇ ПРОВІНЦІЇ 1961–1973 рр.

Отець Пахомій Петро Борис народився 14 лютого 1903 р. в селі Колоденцях Кам’янко-Бузького району Львівської області. Після п’яти років гімназії 9 жовтня 1920 р. вступив до Крехова на новіціят, а 28 травня 1922 р. склав перші обіти. Після закінчення студій гуманістики (1922–1924) в Крехові та Лаврові пройшов курс філософії в Кристинопільському монастирі (1924–1926). 29 вересня 1925 р. брат Пахомій склав професію. Після однорічної перерви для порятунку здоров’я в Підгірцях відбув перший рік богослов’я у Львові в 1927/28 рр., а два дальші – в Кристинополі (1928–1930). Саме тут, у Кристинополі, Преосвященний Йосафат Коциловський висвятив його на священника 1 грудня 1929 р. Після року навчання на лаврівській гуманістиці (1930–1931) о. Пахомій був ігуменом у Краснопущі – від серпня 1931 р. до вересня 1934 р., після чого аж до початку війни 1939 р. редагував жовківський «Місіонар».

Під час більшовицької окупації залишився при обслузі парафії та прилучених церков. Так зване радянське визволення застало о. Бориса на Лемківщині. Переселений на Львівщину, він потрапив до в’язниці і був засуджений на 10 років концтаборів. Звільнений 1954 р. з табору в Комі АСРС. Довший час проживав у рідному селі, долучаючись до відродження Чину. Після повернення з ув’язнення протоігумена Галицької Провінції о. Віталія Градюка о. Пахомій був йому підпорою й опікою на старості літ, виконував обов’язки секретаря о. протоігумена, перебираючи його обов’язки в межах тодішньої дійсности. Великою заслугою о. Пахомія перед Чином святого Василія Великого є те, що старався в ті страшні роки переслідування налагодити зв’язок із розділеними співбратами по Чину, продовжуючи ці намагання майже до останніх років свого життя. Як згадує о. Дам’ян Богун, саме о. Пахомію Борису та о. Єронімові Тимчукові завдячуємо, що наш Чин досі живе, працює, росте. Мешкав здебільшого у Львові, деякий час – у домі відомої художниці Олени Кульчицької. Закінчив своє боговгодне життя 28 листопада 1973 р. Похований у рідних Колоденцях.