ІСТОРІЯ. ФРАГМЕНТИ   

 У кінці XIX – на початку ХХ ст. у Галичині, що перебувала в складі Австро-Угорської імперії, на видавничу арену виходить греко-католицький чернечий чин Василія Великого. До нього належали високоосвічені священники, вишколенню яких наприкінці ХІХ ст. посприяв орден єзуїтів (Добромильська реформа Василіянського чину). Місійне завдання, тобто проповідування Євангелія серед галицьких українців, поєдналося в духовних провідників ЧСВВ з апостолятом друкованого слова. Воно давало змогу посіяти християнську віру там, де її найбільше потребували.

     Василіяни були знані в народі як «місіонарі». Місія була пріоритетною в їхній діяльності. Про це дізнаємося з Василіянського статуту: «Уже від давніх часів питомою працею чину стали місії та духовні вправи, побудовані на основі василіянських традицій...».

     Окрім харитативної й духовної праці, чин приділяв значну увагу становленню та розвиткові видавничої й просвітницької справи. Василіяни засновували видавництва, друкарні, релігійні часописи. З їхніми типографіями співпрацювали такі визначні постаті минулого, як митрополит Іван Огієнко, історик Іван Крип’якевич та інші діячі науки, мистецтва, політики. Особливо активною й плідною була їхня діяльність, коли ігуменом василіянського монастиря у Львові був о. Андрей Шептицький, майбутній митрополит УГКЦ.

     Отже, василіяни – це насамперед проповідники, просвітники. Вони несли людям слово Боже, промовляли до них, зцілювали їхні душі, і це мало великий уплив на вірян. Та згодом стало очевидно: виголошене слово хоч і сильне, але має нетривалий ефект, до того ж його не могли почути всюди, сотні, тисячі людей залишалися без духовної поживи, якої так потребували. Такої підтримки особливо чекали українці Східної Галичини, що перебували під політичним, економічний, культурним гнітом. Вони вкотре змушені були боротися за свою національну ідентичність, право на віру, рідну мову, історію, звичаї, традиції.

     Греко-католицька церква ніколи не стояла осторонь цих проблем. Навпаки, культивувала й ширила все національно-духовне. Отець Андрей Шептицький уважав, що «...замало голосити слово Боже тільки з проповідальниці, потрібно видавати народний релігійний часопис, призначений для широких мас вірних, так як ним можна буде і місію приготовити, і місію голосити, і, що найважливіше, плоди місії підтримувати». Ініціативу молодих душпастирів о. Андрея Шептицького й о. Платоніда Філяса високо оцінив та благословив тодішній глава УГКЦ Сильвестр Сембратович.

     Отож василіяни почали писати листи до народу, а часописові, у якому публікували їх, дали назву «Місіонар». Головним редактором обрали о. Платоніда Філяса. Сильний у місійних науках, талановитий проповідник, майстер друкованого слова, він мав усі потрібні якості, щоб очолити василіянський часопис. Отець Платонід за одну ніч підготував перше число «Місіонара». Популярність видання – саме його заслуга. Народ радо прийняв викладені в «Місіонарі» листи, які о. Платонід писав серцем і розумом.

     29 квітня 1897 р. о. Андрей Шептицький привіз до василіянської друкарні, що в Жовкві, рукопис першого числа «Місіонара», а вийшло воно 1 травня 1897 р.

     Журнал відкриває вступна стаття «Місіонаръ – що то є?» о. Платоніда Філяса. У ній він у доступній формі розтлумачив значення слова «місіонар» – «посланець», але не всякий, а тільки такий, що його Господь посилає до людей на якесь Боже діло. Усі наступні статті є, по суті, продовженням редакційної й становлять єдність з нею. Так, у матеріалі «Хто бувъ місіонаремъ?» о. Платонід Філяс аргументовано доводить, що «...Син Божий – то був найперший і найбільший місіонер – Божий посланець». У подальших публікаціях («Яки ще були місіонарі», «Єще за инших місіонарівъ», «Що тепер чувати за місіонарівъ», «Що місіонер буде нам въ листахъ писати») о. Платонід ознайомлював читачів з історією місіонерства на наших землях, розповідав про те, що «Місіонарами були святі апостоли та їх учні... 1000 років тому послав Бог місіонерів у ту землю, де ми жиємо, до наших предків русинів». У цих же статтях було викладено зміст і завдання часопису, задекларовано плани редакції: «Ми, посланці-місіонери Ісуса Христа, несемо людям Боже слово, Божу правду, Боже милосердіє, для старого й малого, для ученого і неученого, для всіх, що хотять нас приймати і Богові служити... Перший такий наш лист, сердечний, щирий, а що написали ми його, місіонери, то і назвали його “Місіонарем”. Нехай він іде до всіх вас, любі браття, а ви його читайте».

     Також на сторінках журналу вміщені: пісня на спомин місії «Кресту Твоєму, Владико», біблійно-богословські статті («Слово Боже», «Благовіщення»), оповідь «Свята Тайда», християнський календар на травень та намір «Апостольства молитви» на місяць. Перше число «Місіонара» розіслали по парафіях, там його розповсюджували серед вірян безкоштовно. Мета такого заходу була одна – аби християнський часопис «прийнявся» в народі. Надалі його можна було купувати чи передплачувати, але порівняно з іншими тогочасними виданнями ціна була невисока й доступна навіть для найбідніших. Щоб якнайбільше людей могло читати «Місіонар», його видавці просили тільки 2 крейцери за примірник або 24 крейцери за річну передплату.

     Розповсюдженням першого числа «Місіонара» керував о. Софроній Соколовський, ЧСВВ. Поштові тарифи за пересилання всіх примірників того й наступних накладів часопису були значно меншими від установлених для інших видань. У цьому була велика заслуга о. Андрея Шептицького, який своїм авторитетом серед упливових людей цісарської крайової адміністрації домігся суттєвих пільг.

     Перше число видання мало аркуш друку – шістнадцять сторінок щирих та повних любові місіонерських листів до народу. Правопис часопису від початку до 1906 р. – етимологічний, надалі – фонетичний. Цитати зі Святого Письма в першому й наступних випусках у 1897–1899 рр. подавали церковнослов’янською мовою.

     Назва часопису від часу до часу змінювалася: «Місіонарь» (1897–1899), «Місионар» (1906; 1916–1918), «Місіонар» (1920–1921; 1940–1944), «“Місіонар” Пресвятого Серця Ісусового» (1922–1938), «“Місіонар” Ісусового Серця» (1939); «Місіонар» (1992–2014), «“Місіонар” Пресвятого Серця Ісусового» (з 2015 р.).

     Спочатку редакція журналу розміщувалася у Львівському монастирі Cвятого Онуфрія, а друкували його в Жовкві. Окреме функціонування редакції, яка сама дбала про пересилання, і типографії виявилося непрактичним, тому з 1 травня 1898 р. редакцію часопису перенесено до Жовкви.

     Перше число «Місіонара» дуже швидко розійшлося поміж вірними. Так, на місії в Крехівському монастирі роздано 1146 примірників, у Стрию – аж 1500, у селі Дахнові – 1000, усього краєм тоді розійшлося 20 000 екземлярів.

     Друге число «Місіонара» також вийшло накладом 20 000 примірників. У ньому о. Платонід Філяс писав: «Милі браття! Перший лист місіонарський розбігся по ваших селах так скоро, як іскра по сухому листю. То нас дуже втішило, що ви його так скоро і так радо розхопили між собою».

     Загалом 1897 р. читачі отримали 11 номерів «Місіонара». Спочатку він виходив двічі на місяць, а згодом – один раз.

     Велике визнання чекало «Місіонара» і з боку церковної влади. Зокрема, кардинал Сильвестр Сембратович у листі від 29 травня 1897 р. писав, що «на днях появилося у Львові письмо під заголовком “Місіонар”. Багатий зміст того письма, дух і бесіда якого незвичайно приступна, заслуговують на повне визнання, і надається воно якнайліпше до читання й навчання як шкільної молоді, так і старших за віком, тому повинно находитися в кожнім домі, тим більше в кожній читальні».

     Преосвященний Костянтин Чехович, єпископ Перемиський, 12 липня 1897 р. писав до вірних: «Віддавна давався чути недостаток такого письма, котре б підтверджувало в народі Духа Христового й остерігало його перед ворогом. Недостаткові тому може зарадити “Місіонар”, бо він якраз є найвідповіднішим до потреб нинішнього часу... Він повинен находитися в кожному домі».

     Чому «Місіонар» став таким популярним та бажаним у народі? Насамеперед тому, що ясно й доступно викладав Божу науку, жив з народом, співчував його смуткові, оберігав від шкідливого впливу, показував дорогу до кращого християнського життя. Усе це – безсумнівна заслуга редакторів.

     Одним з них був о. Лазар Березовський, ЧСВВ (став до виконання обов’язків 1898 р.). За його перебування на посаді часопис досить успішно боровся проти впливу радикалізму. Тоді ж у «Місіонарі» започатковано (на далеку мету) ушанування Найсвятішого Серця Христового. Старанням о. Лазаря Березовського починає виходити додаток до журналу – «Малий Місіонарчик», орієнтований переважно на дитячу аудиторію. У ньому розміщували фольклорно-етнографічні, народознавчі матеріали. За тематикою їх можна поділити на релігійні, морально-етичні, соціально-побутові, педагогічні (адресовані батькам як настанови для виховання дітей). Тут також публікували дитячі листи. «Малий Місіонарчик» виходив періодично: 1903–1914 рр., 1920 і 1939 рр. Цей проєкт був вельми вдалим з погляду духовного виховання дітей.

     Також за редакторства о. Лазаря Березовського з’явився друком перший «Календар “Місіонаря”» (на 1901 р.), виданий «фонетикою». Використання в релігійних українських часописах – «Місіонарі», «Календарі “Місіонаря”», «Малому Місіонарчику» – фонетичного правопису, замість етимологічного, було новаторством, революційним кроком.

     1908 р. редактором «Місіонара» став о. Епіфаній Теодорович, ЧСВВ. Він продовжував розпочату попередниками працю. Обдарований проповідник і публіцист, о. Епіфаній Теодорович до поширюваного в «Місіонарі» набоженства до Пресвятішого Серця Христового додав ушанування Пресвятої Євхаристії та науки про Церкву.