Саме тоді, коли Ви очолювали видавництво «Місіонер», вийшли українською мовою книги Папи Бенедикта ХVI. Чия це була ініціатива?
Я очолював видавництво дванадцять років (2005–2017). Уже від самого початку мого служіння в цій царині визначив пріоритетним завданням видання світової класики богословсько-філософського спрямування. Щоб розпочати видавати літературу високого богословського канону, одразу було налагоджено тісну співпрацю із закордонними видавництвами, зокрема в Італії, Німеччині та Польщі. За ті роки вийшли твори всесвітньо відомих богословів сучасности, серед яких виняткове місце посідають твори Йозефа Ратцінґера – Папи Бенедикта ХVІ – видатного богослова, надзвичайно обдарованої особистости, непохитної у справах віри. Без перебільшення можна сказати, що вони становлять золотий фонд сучасної богословської думки у світі. Тож видання творів Йозефа Ратцінґера було моєю ініціативою.
Скільки загалом існує книг авторства Папи Бенедикта ХVІ (кардинала Ратцінґера)?
Мені складно точно відповісти на це запитання, тому що Й. Ратцінґер, як знаємо, до кінця свого життя не випускав з рук пера. Написаних книг є насправді багато, їх десятки. У підрахунках слід розрізняти документи, особливо ті, коли він був префектом Конгрегації у справах віри, – його виступи, проповіді, катехези тощо. Гадаю, далеко не все видано, бо дослідники його творів ще вивчають спадщину. Та вже озвучена приблизна цифра – автори подають понад 65 книг. Знаю, що деякі з його праць уже ввійшли до opera omnia, тобто науковці поступово тематично їх систематизують.
Скільки книг видано українською мовою?
Українською видано одинадцять. Мабуть, доречно буде їх тут назвати. Це «Вступ до християнства», «Бог і світ», «Сіль землі», «Світло світу», «Цінності в часи перемін», «Божа революція», «Нова пісня Господеві», «Бог є любов», «Спасенні надією». Надзвичайно цінним є тритомник «Ісус з Назарету». Ці та інші твори Папи Бенедикта ХVI заповнюють прикру прогалину в царині богослов’я для українського читача, який упродовж десятків років не мав багато нагод для ознайомлення із працями сучасних католицьких богословів, екзегетів ХХ ст., що поповнюють скарбницю світової богословської думки.
Свого часу я звернув увагу, що в Україні не було видано жодних творів Йозефа Ратцінґера – Папи Бенедикта ХVІ, і, на жаль, мої наступники у видавництві теж не розглядали можливости продовжити видання його творів. Скажу більше: інші українські видавництва також не видавали творів понтифіка з огляду на те, що така нішева література не має великих шансів стати комерційно вигідним проєктом, принаймні в Україні. Та, відкинувши думки про комерцію, собівартість і таке інше, я подумав, що українські християни нарешті мають право глибше пізнати Папу й збагатитися плодами його таланту. Тому й не приховую радости, що нам тоді вдалося це зробити.
Який був відгук? Це книги для широкого кола читачів?
Звісно, в Україні не було такого великого резонансу після виходу перекладених творів Йозефа Ратцінґера, як в інших європейських країнах, приміром в Італії чи Іспанії. Якщо, до прикладу, взяти трилогію «Ісус з Назарету», то там, як подавали закордонні ЗМІ, за п’ять годин розійшлося приблизно 50 тис. примірників. А весь наклад ‒ мільйон! А що в нас? У нас наклад – 2 тисячі. Щоправда, через декілька років ще якусь тисячу додруковували. Але це крапля в морі на всю нашу країну чи в порівнянні з іншими країнами з давньою християнською історією і багатими традиціями та культурою. Отож, у світі відгук на ці книги дуже великий, бо це топ-новина, але не в нас.
Коли в угоді з видавництвом «Гердер» на дозвіл і права видання творів українською мовою в одному з положень ми зазначили, що просимо дозвіл на 2 тисячі, то там здивувалися, чому такий малий наклад. Доводилося пояснювати, що це пов’язано з багатьма факторами, особливо з тим, що ми, по-перше, на конфесійному ґрунті дуже поділені, а по-друге – маємо великі виробничі витрати, які збільшують собівартість книги та спонукають робити ставку на невеликі наклади.
Однак саме про цю книгу Бенедикта ХVІ – «Ісус з Назарету» – читачі довідалися швидко, бо, на щастя, її було відзначено на Львівському міжнародному форумі видавців у 2009 році. Оскільки інформація про лауреатів поширилася по різних ЗМІ, то українське суспільство мало змогу довідатися про цей твір, який вийшов із-під пера римського понтифіка.
Я мав за честь особисто подарувати на Львівському форумі видавців цю книгу з підписом тодішньому Президентові України Вікторові Ющенку від імені василіянського видавництва «Місіонер». Це було, окрім ознайомлення з творчістю видатного сучасного богослова, також своєрідним просвітництвом щодо діяльности Чину в царині книгодрукування. Натомість інші книги Й. Ратцінгера не мали аж такого великого суспільного резонансу. Однак і вони поступово реалізуються, їх читають.
З якої книги Ви радили б почати ознайомлення з працями Папи Бенедикта?
Усе залежить від читача, тобто від рівня його інтелекту, обдарувань, духовности, освічености тощо. І тут, на мій погляд, треба підходити індивідуально, а не від якихось надуманих критеріїв. Тих, які б хотіли за один вечір чи навіть за декілька днів прочитати якусь його книгу, мушу розчарувати – не вийде. Треба читати повільно, вдумливо, а не поспіхом – звісно, якщо бажаємо почерпнути щось важливе для себе.
Можна почати читати книги, що мають легкий, розповідний стиль, як-от книжки-інтерв’ю «Сіль землі» чи «Світло світу». І, звісно, раджу згодом прочитати всі інші. А духовенству пропоную обов’язково читати тритомник «Ісус з Назарету», бо це лектура на перспективу духовного зростання для всіх.
Насправді навіть книгу «Вступ до християнства» пересічній людині читати нелегко. Мені видається, що потрібне певне знання історії філософії та релігієзнавства, щоб її розуміти. Чи наше дехристиянізоване в інтелектуальному сенсі суспільство готове до книг Папи Бенедикта ХVI?
Безсумнівно, тут потрібні певні знання з тих ділянок, які Ви назвали. Якщо хтось не має глибоких знань, то йому, звісно, важко буде її читати, бо це не роман чи солодка поезія. «Вступ до християнства» ‒ це збірка лекцій автора ще з 60-х рр. ХХ ст., в якій він пояснює головним чином «Символ віри». Вона й відкрила світові Йозефа Ратцінґера як видатного науковця в царині богослов’я.
Доводилося спостерігати, як реагують на його книги українські (а чи українські?) читачі в зросійщених регіонах. 2010 року видавництво «Місіонер» брало участь у Харківському книжковому форумі, який відбувався у фоє Харківського оперного театру. Ми проїхали тисячу кілометрів в один кінець і продали лише одну книгу понтифіка! І то її придбали колеги з Тернопільського видавництва, з якими ми багато років співпрацювали. Були й провокації. Підходили якісь типи, обурювалися: «Зачем ви продайоте єво кнігі? Ведь он убівал наш город!», натякаючи на німецьке походження Папи. Можливо, ці самі люди тепер наводять російські ракети на те саме місто, бо вони вже тоді палали люттю до всього національного й духовного.
Та ми бачимо, з яким захопленням сприймають твори Йозефа Ратцінґера українські книголюби, інтелектуали, богослови. Духовенство, духовні інституції, зокрема семінарії, купують книги, аби майбутні священники мали з чого черпати зерна Божої науки. Часто запитують: коли буде наступна книга Йозефа Ратцінґера? як буде називатися? Оце і є відповідь на запитання про готовність суспільства – авжеж, воно готове, особливо суспільство, що зазнає таких жорстоких випробувань війною і щораз частіше згадує ймення Боже.
У чому найсильніша сторона праць Папи Бенедикта?
Правду кажучи, у його книгах усі, так би мовити сторони, сильні. Адже в них – глибина думки, ширина поглядів найбільшого богослова ХХ століття, що тримав у полі зору все життя людини. Зміст його творів чіткий та зрозумілий – і водночас науково обґрунтований. Слід ще раз підкреслити його стійкість і непоступливість у питаннях віри і традиції, що дає читачеві оту легкість довіри, коли йдеться про істинне.
Чудове поєднання природних дарів – як-от увага, уява, мислення, феноменальна пам’ять, врешті, письменницький хист – із систематичною науковою працею дало свої неоціненні плоди: у людські серця западало правдиве, повчальне й виховне слово, що показує дорогу до спасіння, просвічує моральні та соціальні проблеми суспільства. Словом, така література, що повсякчас нагадує людству про Христа і вічні цінності буття, тим і є сильна. Влучною є характеристика німецького письменника Зеевальда, дослідника життя і творчости Папи Бенедикта ХVІ, що «він, безсумнівно, великий поет богословсько-філософської думки» [1].
Чи поділяєте Ви думку, що Папа Бенедикт заслуговує на титул Учителя Церкви і є Августином нашого часу? Якщо так, то чому?
Важко не погодитися з таким переконанням сучасників Папи, до того ж, коли це стверджують авторитетні, відомі на весь світ люди, які радо признаються, що були його учнями, і творять коло учнів Ратцінґера. Саме вони найкраще знають і розуміють, наскільки його спадок багатий і що він означає для Церкви і світу. Як ілюстрацію до цього хочу процитувати слова людини, яка найкраще знала Папу, створивши з ним низку блискучих інтерв’ю, – письменника й журналіста Зеевальда, що, власне, вважає Йозефа Ратцінґера «другим Августином»: «Я переконаний, що як думка св. Августина позначила історію богослов’я та філософії, починаючи із Середньовіччя й донині, так і спадщиною Ратцінґера ми будемо жити протягом наступних століть». Це підтвердив кардинал Відня, коли сказав, що твори Бенедикта ХVІ ввійдуть у літургію і його місце поряд зі св. Августином. Додам від себе: внесок у богослов’я св. Томи Аквінського у Середньовіччі і внесок Ратцінґера, який він зробив у ХХ ст., – рівноцінні.
Читаючи книги Папи Бенедикта, іноді ловиш себе на думці, що сьогодні в Католицькій Церкві беруть гору ідеї «лівого» католицизму, втихомиренню яких кардинал Ратцінґер свого часу присвятив чимало зусиль. Я маю на увазі ту ж саму «теологію визволення», яка мала успіх в тому числі і в Аргентині, звідки походить нинішній Папа Франциск.
Справді, цьому рухові Й.Ратцінґер приділяв чимало часу у своєму служінні. Завданням «теології визволення», як і марксизму, є боротьба за справедливість. Їх зближує переконання, що визволення людини починається з розвитку економічної інфраструктури, створення нових робочих місць, досягнення соціальної стабільности.
Я б не хотів занадто зосереджуватися на цьому питанні, тому що воно більше стосується країн Латинської Америки, а не України. Хоча «теологія визволення» сьогодні шукає шляхів втілення своїх ідей і в інших країнах світу.
Але Ви кажете про сьогодення, і тут якраз варто звернутися до досвіду Папи Бенедикта ХVІ, який у полеміці з прихильниками «теології визволення» здобув перемогу. Це приклад сучасним богословам, що всяка дискусія з ідеями «лівого» католицизму має ґрунтуватися на міцних богословських засадах.
Як сьогодні Церкві подолати «земне тяжіння», коли видається, що на порядку денному стоять винятково питання про порятунок довкілля, політичний мир, мігрантів, соціальну справедливість тощо? Загалом здебільшого говорять про «права людини» без урахування Божественного права. Навпаки, Божі заповіді трактують як посягання на свободу людини, а релігію – як джерело неспокою та гальмування прогресу. І здається, що Церква все більше йде за течією, щоб здаватися сучасною та «своєю» для секуляризованого суспільства в цьому мейнстримі.
Усі зусилля Церкви та богослов’я якраз спрямовані на подолання цього «земного тяжіння». Цілком очевидно, що проблеми людства не можуть бути вирішені без урахування Божого права, адже в їхній основі лежить посягання на заповідь любови й гідність людини.
Звісно, для невіруючих, атеїстів Божі заповіді є обмеженням. Але істинна свобода полягає у вибиранні шляху спасіння. Релігія як джерело неспокою? Хіба для тих, кого мучить сумління за злі вчинки. А це вже доволі не безнадійно. Гальмування прогресу? Найкраще про це поговорити з тими, хто підійшов до межі тогочасного. Чомусь ніхто не жалкує про загальмований прогрес – ба більше, саме розуміння прогресу розчарує апологетів свободи без обов’язків.
Іти на повідку секуляризованого суспільства й відчувати потребу у зміні підходів та методів – дві різні речі. Церква не пристосовується, але має бути чутливою до потреб та скорбот світу, тому вона – вічно молода. І незмінним в ній є Христос і Його вчення.
Чи можна вважати книги Папи Бенедикта ХVІ певною протиотрутою супроти ідеології релятивізму в наш час? У чому загалом небезпека релятивізму?
Звісно, так. Префект Конгрегації у справах віри, що отримав назву «залізний кардинал» за свою виняткову стійкість в обороні віри і традицій, – хіба це не рятівник з протиотрутою від руйнівних ідеологій, нелюдських систем – комуністичної і нацистської, які поневолили людство, проти нових викликів? Через це його не всі любили, але він на те не зважав.
Ця протиотрута сильна глибоким аналізом, великою інтелектуальною потугою, умінням провадити діалоги. Кожна його книга – знаряддя неперервної боротьби за істину. Адже сучасній людині видається недемократичним і нехристиянським твердження, що ми володіємо правдою, а все інше є неправдою або лише частиною правди.
Папа покинув цей світ і пішов по нагороду до свого Отця Небесного, та не покинув когорти борців за Церкву і християнський світ – без релятивізму та інших -ізмів. Він говорить Божою мовою. Його твори, промови, виступи відкривають перед читачами незглибимі скарби віри, нові обрії, в них відчувається свобода. З них можна дуже багато почерпнути як для душі, так і для розуму, який завжди запитує.
Чи можемо ми, українці, щось почерпнути для формування національної ідеї та бачення будівництва держави з книг Папи Бенедикта ХVІ?
Насамперед треба сказати, що Україна має понад тисячолітню історію, багату духовну спадщину християнської віри, самобутню національну культуру, давню багату мову, це колиска християнства і батьківщина героїв. Але до проголошення Української незалежности – це історія бездержавности, пригноблення загарбницькими режимами, безнастанна боротьба народу за волю і свою державу.
Народ, що вистраждав свою соборність і незалежність, особливо чутливий до слова, що походить від авторитетних особистостей, зокрема церковних діячів. Якщо дивитися на будівництво держави через оптику віровчення, то починається воно зі служіння людині, із пошанування її гідности і прав. Громадяни, що дотримуються декалогу, є ідеальними громадянами кожної держави: чи це будівничі, чи захисники, чи творці знаменитих мистецьких набутків. Віра будує нації, робить їх великими й сильними. Виховання майбутніх поколінь християн є великою відповідальністю та обов’язком. Усе це непрямо випливає з книг Папи Бенедикта, надихає і підтримує у хвилини сумнівів. Окрім іншого, вони служать важливому завданню ‒ вчать націю мислити, а це – запорука успішного державотворення.
Не менш промовистим для кожного народу є приклад життя видатних особистостей, до яких належав Папа Бенедикт, німець із походження. Ця його цілковита відданість покликанню, бездоганне служіння, де б його не призначили, педантичність, відповідальність, вірність справі – ось приклад для українських державників! А ще надзвичайна скромність, доброта, любов до людей.
Народ, який відкидає своє минуле, не здатний розуміти свою теперішність і погано підготовлений до зустрічі зі своїм майбутнім. Нам потрібне постійне оновлення в Христі, в Якому ми закорінені.
Відомо, що Папа Бенедикт, будучи важко хворим, вболівав і молився за Україну, чітко розрізняв ката і жертву. І тим увійде в нашу переможну історію – як батько, як мислитель, як молільник і оборонець – тепер уже небесний.
Чим для Церкви є трилогія Папи Бенедикта «Ісус з Назарету»?
Книжка, що вийшла з-під пера понтифіка, не є одним із документів його учительського уряду, а плодом багаторічних духовних роздумів. Вона складається з глибокого аналізу текстів інших дослідників, богословських тез, наукових розвідок, які вміщають здобутки екзегези, що розвивалася протягом багатьох століть й охоплює знання джерел, методів, різні форми тлумачення Біблії впродовж історії. Та все ж головне, чим вирізняється ця праця, – це її христологічність і христоцентричність. Вона адресована не лише для віруючих, аби ті поглибили свою віру на основі наукового бачення, а й для невіруючих, щоб ті віднайшли віру.
Йозеф Ратцінґер почав писати її, коли був ще кардиналом, а завершив, коли став Папою. Цю книгу вважають його духовним й інтелектуальним заповітом. «Тепер настав час, ‒ казав він, ‒ щоб я завершив, бо хто знає, як довго вистачить мені сил». І сил вистачило, бо написав ще другий і третій томи. Ці книги виявляють його ідентичність як священника, єпископа, кардинала і Папи, а також підсумовують його богословські й духовні дослідження. Вони написані в легкій формі й водночас на найвищому академічному рівні. Через ті формули хотів відкрити двері до віри, утвердити в ній та вести християн до спасіння. Особливо цінним для вірних є його особисте свідчення.
Перечитуючи томи, ловлю себе на думці, що вони не описують Ісуса з минулого, навіть коли це стосується минулого, а говорять про теперішність: Христос жив, але й тепер постійно живе. Читання допомагає у взаєминах із Христом. Те, що сталося тоді, має значення для особистого духовного життя того, хто читає тут і тепер. І це стрижневий момент. Перший том я читав декілька разів і стверджую, що це правдива духовна пожива.
Яку книгу Папи Бенедикта, на Вашу думку, ще було б варто обов’язково видати українською?
В ідеалі – всі, бо так роблять країни, які дбають про свій розвиток у повному розумінні цього слова, зокрема високорозвинені європейські країни, які фактично всі класичні твори перекладають своєю рідною мовою. І це було б великим нашим досягненням.
Українське пострадянське суспільство, яке десятиліттями було оповите темрявою атеїзму та відірване від релігійного життя, має велику потребу в книгах Ратцінґера, бо вони наближають людство до його істинної мети і поглиблюють віру.
Нинішня українська дійсність рясніє протиріччями: з одного боку, вистраждана свобода віросповідання, з іншого – заполітизована поліконфесійність, безперешкодне розповсюдження сект тощо. І саме таке християнство спрагле авторитетного слова, що скеровує життя до Бога, просвічує проблеми суспільства, якому потрібен правдивий християнський гуманізм, що визнає і шанує гідність кожної людини.
Ви зустрічалися з Папою Бенедиктом? Якщо так, розкажіть, за яких обставин і які Ваші враження?
Я, на жаль, не мав можливости зустрітися з Папою Бенедиктом так, як із його попередником Іваном Павлом ІІ, коли він під час авдієнції подав руку, і ми привіталися. Однак я мав нагоду слухати безпосередньо його виступи в Папському Григоріянському університеті, щоправда, коли він ще не був Папою. І вкотре переконався, що він не лише гарно пише, а й чудово говорить, демонструючи естетику висловлення глибоких постулатів.
Але є дещо, чим хочу поділитися, – це така своєрідна «зустріч» із Папою для всіх нас. Отець Павло Когут, родом із селища Козова на Тернопільщині, що душпастирював у селі Маквіллер біля Страсбурга й заснував там Українську оселю, розповідав, що навчався в семінарії з Йозефом Ратцінґером і навіть жив з ним в одній кімнаті. Одного разу дістав із дому невтішну звістку – мама обморозила руки. Відтоді минуло 20 років. І коли колишнім семінаристам довелося зустрітися, то першим запитанням Йозефа було: «Як мамині руки?». Отець Павло був невимовно зворушений тим, що Ратцінґер не лише пам’ятав про нього, а й про маму, таку деталь з його життя. Коли о. Павло про це говорив, то в нього на очах бриніли сльози, не стримувалися й ми, що були тоді його гостями й слухачами. І ще мені подумалося: завдяки великій творчій спадщині ми щоразу матимемо змогу «зустрічатися» з автором – видатним богословським мислителем і водночас надзвичайно смиренним, люб’язним, простим з усіма слугою Божим.
Спілкувався Андрій ТОЛСТОЙ
