ПАМ’ЯТІ НЕБЕСНОЇ СОТНІ
– Як починалась дорога до Києва і в чому виражалась місія перебування на Майдані, де вбивали людей, котрі жили Україною і для України?
Виїхали автобусом 19 лютого разом із жителями Долини, які, уже добре знаючи ситуацію, везли із собою саморобні щити, що дали їм міліціонери з їхнього міста. На під’їзді до столиці нас зупинили правоохоронці, які, ретельно все перевіривши, після довгих умовлянь, уже готові були відпустити. Але нагодився якийсь російськомовний чоловік, усе вказувало на те, що працює в СБУ, і примусив усіх вийти з автобуса. Люди добирались до центру пішки сім-вісім кілометрів. Це був якраз початок зачистки Майдану. Повсюди згарище, розкидана бруківка. Знаючи, що є багато жертв, одразу поспішив до сцени запитати, де найбільше потребують священика. Усі дивувались, чому я без каски й бронежилета. Мене спрямували до готелю «Україна». Як виявилось пізніше, тут загинуло чи не найбільше людей.
Лікарі саме розгортали медпункт. Побачивши реальну картину всього, я спочатку був шокований. Усе це просто не вкладалося в голові. Наприклад, медики несуть пораненого на ношах, кричать, щоб давали дорогу, і буквально за тридцять секунд пульс зупиняється, людина поповнює число загиблих. Тих, кого вдалось урятувати, карети швидкої допомоги відразу везли в київські лікарні. Далі, як і решта священиків, виконував свою місію, до якої ми покликані. Комусь довелося буквально в останні миті життя вділяти останню тайну – розгрішення, а комусь – тайну єлеопомазання, благословляючи на подальше життя. Уважаю, що ми не здійснювали ніяких героїчних вчинків, а лише те, що повинні були робити. Скажімо, медики рятували людей фізично, а ми – духовно.
– Усі, хто побував на Майдані, особливо ті, що бачили, як прицільними пострілами вбивали беззбройних людей, повернулись додому зовсім іншими. Що найбільше запам’яталось чи вразило Вас із днів кривавих протистоянь?
Дуже багато речей починаю розуміти лише зараз, аналізуючи болючий досвід, який отримав у Києві. Наприклад, коли вперше в житті побачив одразу дванадцятьох загиблих, тіла яких занесли в окремо відведене місце в холі готелю «Україна». На кожному був напис, хто і звідки, а на грудях виклали їхні мобільні телефони, які просто розривались від дзвінків, бо родичі, близькі та друзі вже довідались про їхню смерть із новин. І ми з отцем Іваном із Старосамбірщини заледве знаходили потрібні слова, щоб відповісти, наважитись сказати, що людини вже немає живої.
Пригадую, що серед десятків поранених людей, які просили про покаяння й відпущення гріхів, багато було зі Східної України, з Донецька і Харкова. Більшість медиків, які рятували майданівців, – це молодь, їм було ледь за двадцять. Біжучи з ношами, вони зверталися: «Отче, благословіть. Нам дуже потрібна ваша підтримка, маємо забирати людей з лінії фронту». Познайомився з медиками Харкова, Києва, Тернопільщини, Львівщини. Усі розуміли, що в цей складний час священик і лікар повинні бути разом. Один медик із Тернополя сказав: «Священик і лікар мають бути на передовій народу, щоб йому служити».
Пам’ятається, коли принесли важкопораненого в живіт, він заледве міг говорити. Зрадів, коли почув, що поряд є священик. Він сказав: «Сожалею, батюшка, я очень грешен». Думаю, що він відчув прощення гріхів. Розповів, що приїхав з Донецька, попросив передати вітання його дочці, яка навчається в одному з університетів Києва, і сказати, що батько її дуже любить. Назвався Анатолієм. Тоді його зразу забрала швидка. Невідомо, де той чоловік, дав би Бог, щоб він зараз жив.
Траплялося, що приносили одразу кількох поранених, потрібно було встигнути підійти до кожного. Усюди лилась кров, і ми, щоб наблизитись до людини, ішли по ній. Було дуже боляче. Пізніше, коли ситуація стала спокійнішою, пішов у приміщення Київської міської адміністрації довідатись, чи не потрібна допомога. Тут не вели бойових дій, але один чоловік, також лікар, попросив піти з ним у підвал, де лежало двоє померлих, і сказав: «Отче, відправмо їх із християнською гідністю до Бога». Загалом кожен робив те, що міг. У мене навіть виникала така думка, що нікому не потрібні були слова, які лунали зі сцени. Усі знали свою справу, яку виконували.
– Знаю, що Ви були свідком зустрічі Володимира Голоднюка зі своїм дев’ятнадцятирічним сином Устимом, якого він приїхав змінити на барикадах. На жаль, застав його вже мертвим – куля влучила в голову, пройшовши крізь каску. Що Ви сказали тоді батькові?
Батько одразу зомлів. Не все можу пригадати в деталях, бо, можливо, і сам був у шоковому стані. Але пам’ятаю, що він просив закрити Устимові очі, я вже наважився, але лікар мене випередив. Коли піднімав каску, з голови випав чи згусток крові, чи частина мозку. Батько запитував, чи його син буде в небі, чи буде він з Богом. Утішаючи чоловіка, переконував, що його син уже святий, що він є мучеником. Згодом батько телефонував своїм рідним і знайомим і найперше казав: «Устима вже немає». Хотів зателефонувати і його дівчині, а я намагався його відмовити, бо невідомо, як би вона відреагувала, почувши такі слова. Він так і не зробив цього. Найбільше чоловік хотів, щоб сина визнали Героєм України, адже він поліг за неї. Говорив: «Я звідси не піду, допоки не приїде судмедексперт і напише правдиву причину смерті, бо я, як колишній військовий, знаю, що можуть написати й інше, можуть написати, що впав із барикади головою вниз. А син загинув від кулі снайпера».
– А як почувались Ви, бачачи водночас стільки жертв, звідки брали сили, чим надихались для порятунку інших? Зрештою, у Вас також є батьки, як вони поставились до Вашої поїздки на Майдан?
Здавалось, що там, у Києві, усе виходило якось спонтанно. Бо до того про таку велику кількість жертв у мирній країні навіть важко було подумати. Як казав отець Іван, що був разом зі мною, він з перестраху попервах навіть забув формулу розгрішення. До нас часто підходили лікарі й просили випити заспокійливе, але, дякувати Богу, ми обходились без нього. Упевнений, що змогли все знести, тому що священство є печаттю Святого Духа. Інакше людина би зламалась, не розуміючи тих численних смертей. То була Божа опіка, а також підтримка батьків.
Мама відчувала, що можу поїхати, нічого не сказавши. Перед поїздкою кілька разів перепитувала, де я є. У телевізійних новинах побачили мене на Майдані. Тато подзвонив мені після страшної ночі 20 лютого й тільки спитав із тремтінням у голосі: «Сину, скільком ти закрив очі?». Він усе розумів, бо сам є медиком і не раз бачив смерть людей, яких неможливо було врятувати. Знаю, що батьки молились за мене.
Принагідно хочу подякувати молоді з Марійської дружини. Вони молились за Україну, за мир і спокій, за героїв Небесної сотні. Переконаний, що щирі молитви отих чистих сердець допомогли і мені, і тим, хто відійшов у вічність.
– Отче Романе, що Ви сьогодні хотіли б сказати тим людям, які в мирний час утратили своїх рідних і близьких?
– Ми відправляли панахиду, коли Україна проводжала у вічність своїх славних лицарів. Я зі сцени бачив батька Устима Голоднюка. Бачив його невимовний біль, але водночас була відчутна гордість, що ці люди загинули як герої. Хочу побажати всім упевненості в тому, що українські звитяжці, віддавши своє життя, зробили дуже багато для незалежності неньки України. Завжди пам’ятайте про це. Будьте мужніми, віддаючи все в руки милосердю Божому. Тільки Бог знає, для чого все це потрібно. Усі, хто загинув, є новими мучениками нашого століття. За них моляться в кожній церкві по всій Україні, їх щораз згадуватимуть у святих літургіях. Люди, які загинули, є святими, бо пішли на барикади не з ненависті до влади, а з любові до свого народу, до України, для того, щоб зробити її кращою. Слава героям!
Розмовляв о. Йоаким Ковальчук, ЧСВВ, 2014 р. Б.
