Золочів, що у Львівській області, вирізняється з усіх західноукраїнських міст і містечок тим, тут починалося відродження Української греко-католицької церкви. А ще в Золочеві народилася ідея проведення екуменічних заходів, що розійшлася всією Україною.

     11 червня 1989 року в Золочеві, на подвір’ї напівзруйнованого храму Вознесіння Господнього, було відправлено першу службу Божу. Очолили її отці василіяни Володимир Палчинський та Віталій Дудкевич. Минуло тридцять років, й отець Володимир разом з іншими священнослужителями, які душпастирювали також за часів переслідувань і заборони, розпочали цикл заходів з нагоди 30-річчя виходу УГКЦ з підпілля.

     Ми запросили о. Володимира на розмову й розпитали про його становлення як священника, про труднощі служіння в умовах небезпеки викриття, про відродження церкви та багато іншого.

Отче Володимире, золочів’яни знають Вас як відданого, ревного священнослужителя. Цікаво почути, як починалося Ваше пізнання Бога.

     Моя мама була дуже релігійною. Коли нас переселили з Польщі в село Родатичі Городоцького району Львівської області, ми почали ходити до церкви, яку переобладнали з колишнього костелу. У ній не було іконостасу, натомість стояло дві ікони: Серця Христового і Серця Матері Божої, а вгорі – хрест Руси-України. Ще з Польщі ми добре знались зі священником Моравським, який не підписав переходу в православну церкву, він нам і розповів про її символи. Відтоді ми й ще десять сімей перестали ходити в православну церкву. Тодішній священник городоцького храму почав розповідати й навіть на проповідях оголошувати, що в селі з’явилися баптисти. Ми ж у своєму середовищі постановили: не пити, не курити й не говорити поганих слів. А ще разом молились. Згодом почали спілкуватися зі священнослужителями, які повернулися з тюрми.

     Коли 1958 року мене призвали в армію, до нас додому приїхав отець Моравський і відправив службу Божу, далі він провів мене на вокзал і з його благословенням я вирушив на службу. Хлопці, які йшли в армію разом зі мною, питали, що то за дідусь був зі мною. Я мовчав. Думок про священство тоді ще не виникало. Казав: у мене є брат, який дуже хоче присвятити себе Богові, то хай так і буде.

     Прослужив рік під тодішнім Ленінградом, потім – у Тюмені. Повернувшись та закінчивши вечірню школу, хотів вступати в політехнічний інститут на інженера-будівельника, бо відчував, що то моя професія. Але нашу родину вже «знали» в КДБ: коли служив в армії – конфіскували з дому релігійну літературу. Партійники відкрито сказали: якщо не співпрацюватимеш з нами, то забудь про вищу освіту. Я, звичайно, відмовився. Улаштувався на роботу. Це, певно, і спонукало мене обрати дорогу священства. Тепер собі думаю, що нема злого, щоб не вийшло на добре. Парадокс, але саме КДБ мені посприяло в такій справі.

Чи пам’ятаєте день свого свячення, чи не виникало сумнівів, адже ставали на тернисту дорогу?

     У січні цього року минула 47-ма річниця мого висвячення. То було в Івано-Франківську, у квартирі, де проживали сестри василіянки. Тайну священства отримав з рук блаженного священномученика Івана Слезюка, а присутніми були нині покійний владика Софрон Дмитерко та о. Василь Мендрунь. Звичайно, усе було організовано й виконано таємно. Навіть батьки про це довідалися згодом.

     І тоді, і тепер можу сказати, що ні за чим не шкодував, і вже не пошкодую. Але траплялося всяке: були небезпечні ситуації, а були й смішні. Проте завжди й всюди вело Боже провидіння.

     Прикро було, коли звільнили з Львівського музею етнографії, у якому працював реставратором. Щоправда, я передчував це, бо вже мав розмову з парторгом. Він запитував, чому не одружуюсь, чи взяв би за жінку росіянку і чи дав би їй своє прізвище, що робитиму зі своєю дружиною. Пам’ятаю, як відповів: моя жінка – моя справа. Тоді йому аж мову відняло.

     Або в Малехові Жовківського району прийшов до мене перший секретар і каже: «Ви хрестите дітей, то розказуйте: де, кого і коли хрестили». Я йому: «А де я хрестив?». Він: «Ти кажи». Я ж, бувши добре підготовленим, відповів: «Ви ж сказали, що хрещу, то вже скажіть де!». Він і замовк. Цим завдячую науці о. Єроніма Тимчука. Він був професором, здобув освіту в Інсбруку, викладав ще до війни, до всього його двічі судили. Отець підпільно навчав священників філософії й психології. Мова жестів, уміння правильно реагувати й відповідати в певних ситуаціях рятували багатьох. Він часто повторював: «Як ви то схопите, то дасте собі раду скрізь».

     А щодо ризиків, то їх справді не бракувало. Доводилося втікати від міліції, часто нас вивозили польовими дорогами. Якось у селі Жуличі Золочівського району одразу після відправи на святі мене оточили з наміром побити. Схожий випадок трапився в селі Пеняки Бродівського району. Проте свої хлопці майже винесли на руках і вивезли. Але й без допитів не обійшлось. Рідні дуже переживали за мене. Одного разу було дуже багато праці: і хрещення, і шлюб, і ще щось. Повернувся додому через три дні. Мама ходить по подвір’ю й плаче, каже: «Сину, ти мене до гробу заганяєш…».

     Коли говорити про жертовні втрати, то, як засвідчують дослідження вже покійного о. Дам’яна Богуна, 53 василіянські священнослужителі та 19 братів були засуджені й сиділи в тюрмах; у холодних застінках загинуло десятеро отців, четверо братів та один єпископ – Йосафат Конциловський. Його 27 червня 2001 року Святійший отець Іван Павло ІІ проголосив блаженним.

У книжці «Чернеча офіра Христові й Вітчизні» о. Климентія Стасіва (ЧСВВ) ідеться про Вашу активну діяльність з легалізації греко-католицьких церков на Золочівщині. Цікаво довідатися й про інші місця, де доводилося служити, про людей, яких благословляли на подружнє життя та хрестили?

     Крім міста Золочева, у районі василіянські священнослужителі обслуговували ще приблизно тридцять сіл. А ще у Львівській області ченці обслуговували Яворівщину – 13 сіл, Жовківщину – 18 сіл, які маю записаними, а також душпастирювали на Сокальщині й Бродівщині.

     Пригадується, як під милість Божу просили нас приїхати і вірні з Тернопільщини. Тоді о. Іван Майкович, який служив зі мною в Золочеві, поїхав без жодних заперечень.

     Добре пам’ятається й Мукачеве на Закарпатті, де ми допомагали ствердитись у вірі сестрам, проводили з ними реколекції. Ті сестри живуть і нині, усе пам’ятають та не перестають дякувати, що спровадили їх на добру дорогу.

     Василіянських священнослужителів прагнули бачити і в Києві. Особливо захоплювались нашим «Вісником», який також видавали підпільно.

     Щодо кількості шлюбів та хрещень, то за часів підпілля, щоб убезпечти себе й вірних, ми не вели жодних записів і не давали жодних посвідок. Щоправда, я добре пам’ятаю, як уперше давав шлюб. То було в селі Вороняки Золочівського району. Наступний був у Підгородньому.

     Першою ми повернули церкву Вознесіння Господнього в Золочеві. Дуже допомогла в цьому учителька Анна Проць, на жаль уже покійна, вона готувала необхідні документи. Також ми налагодили співпрацю з тодішнім першим секретарем райкому партії Богданом Рудником. Церкву нам віддали буквально за тиждень після звернення. Уповноважений у справах релігій у Львівській області Юрій Решетило, підписуючи документи, наголосив, що все відбулось так швидко, тому що в Золочеві панує міжконфесійна згода. І то була правда.

     У Золочеві я мав змогу працювати з добрими й відданими людьми. Коли відновлювали церкву й будували монастир, кажу, що на завтра, наприклад, треба десять чоловіків, обіцяю заплатити. У відповідь чую: «Будемо! Яка оплата? Ми маємо пенсію». І так завжди: треба, то будемо.

     Якось прийшов до Богдана Рудника з інших питань і принагідно зізнався, що хочу організувати спільну хресну дорогу. Він того ж дня і погодився: «Організовуйте. Я підтримаю й допоможу чим зможу». І перша екуменічна дорога пройшла в Золочеві 1994 року.

     Пригадую і як чи не все місто разом зі священнослужителями вийшло на межу Золочева зустрічати копію ікони Зарваницької Божої Матері. Вірні з різних церков перемовлялися поміж себе: «Якщо священнослужителі годяться, то чому ми маємо сваритись чи щось ділити…».

     Саме завдяки добре налагодженій співпраці та відданості людей у Золочеві, у монастирському будинку, 1994 року запрацювала Василіянська семінарія (Василіянський інститут філософсько-богословських студій). А 1996 року під час ушанування пам’яті мученика Йосафата Кунцевича в Римі Святійший отець Папа Римський Іван Павло ІІ, вітаючи василіян, підійшов до мене, і я розповів йому про нашу працю в семінарії. Люди навколо згодом запитували мене, про що ми так довго з ним розмовляли.

     Говорячи про початок праці в Івано-Франківську, куди мене перевели 1997 року, зазначу, що тут було значно важче. Пригадую, як доводилося сперечатись із представниками двадцятки. Кажу: мені треба накрити монастир, а голова заперечує, не погоджуються і представники громади. То я вибрав стратегію переконування кожного з двадцятки. І справа налагодилася. Сьогодні василіянський монастир Царя Христа та церква відомі й за кордоном. Якось архієпископ і митрополит Львівський УГКЦ Ігор Возьняк побував у нас і, оглянувши все, сказав: «Та у вас все зроблено на вельми високому рівні». Уславлені й наші п’ять хорів, їм аплодували стоячи і в Києві, і в Польщі, і в Словаччині.

Порадьте нашим читачам, як жити, щоб відчувати себе щасливим у будь-якому віці.

     Найперше й найголовніше: завжди, де б ми не були й що не робили б, маємо пам’ятати, що над нами – Бог. І кожен крок – з Його волі. Байдуже, чи ти священник, чи художник, чи простий робітник, маєш бути відданим своїй справі, тоді й отримуватимеш належне, і будеш задоволений, і будеш щасливий. Коли ж не любитимеш обраного, то марно сподіватись на якість праці.

     Для прикладу візьмемо художників: вони, як і всі творчі люди, трохи диваки. Що сильніший митець, то більше виявляється його дивакуватість. Можу сказати, що й священники певною мірою фанати обраного. Різниця лиш у тому, що священник у жодному разі не має бути заробітчанином, він повинен думати, як урятувати і власну душу, і душі своєї пастви.

Галина Мельник