На що йшли ченці заради порятунку євреїв; хто був не проти заробити на біді ближнього; як працювала система конспірації, і скільки разів мережа була на межі провалу – про це та багато іншого в інтерв'ю з автором книжки «Покликані», що вийшла у видавництві «Дух і Літера», кандидатом історичних наук Юрієм Скірою.
Про діяльність Андрея Шептицького відомо багато, але постать його брата Климентія залишається в тіні. Знаємо, що митрополит призначив його «головним координатором» з порятунку євреїв. Якою він був людиною?
Почнемо з того, що ченцем Климентій Шептицький став у 42 роки, а сан прийняв у 46. Його світська кар'єра складалася блискуче: навчання в Мюнхені та Сорбонні; ступінь доктора права знаменитого Ягеллонського університету; багато років він був депутатом австрійського парламенту й Галицького сейму, здійснював адвокатську практику. Однак 1911 р. Климентій Шептицький іде в монастир і відтоді провадить аскетичне життя. Його племінник Ян Казимир згадував, що дядько спав сидячи, спираючись на поручні ліжка.
Головною рисою характеру Климентія була готовність жити для інших. Тому не дивно, що митрополит Андрей вибрав для настільки небезпечної місії, як порятунок євреїв, найближчу людину, якій нескінченно довіряв. Зрозуміло, Шептицькі мали на кого покластися: після репресій 1939–1941 рр. у монастирях залишилися найстійкіші ченці, глибоко віддані своєму покликанню. Перша радянська окупація Галичини навчила їх протистоянню тоталітарній системі. Звиклі до загрози арешту, вони не вагаючись відгукнулися на заклик митрополита сховати переслідуваних євреїв.
Головним притулком став собор Святого Юра?
Радше координаційним центром і першим пересідним пунктом для тих, кому шукали надійний сховок. Роль притулку собор виконував не вперше – за епохи пацифікації митрополит розпорядився переобладнати частину приміщень під госпіталь для поранених польською поліцією українців, яким державні лікарні не надавали допомоги. Після приходу Рад тут два місяці ховалися родичі Шептицьких, та й під час німецької окупації в палаці митрополита давали притулок багатьом, хоча євреї були в пріоритеті.
Декому пощастило сховатися в сусідів або знайомих, але це вимагало величезних витрат.
Безкорисливість ченців добре ілюструє історія Марка Вайнтрауба, який кілька тижнів переховувався в підвалах собору, тоді як його сім'я залишалася в гетто. Не годен витримати розлуки, чоловік ухвалив важке рішення – повернутися до рідних. Ченці вагалися: опинившись у руках німців, Вайнтрауб під тортурами міг видати притулок, що прирекло б на смерть як урятованих, так і рятівників. І все ж Климентій Шептицький сказав: «Ти вільний залишатися тут, скільки буде потрібно, але, якщо хочеш, можеш іти». Того ж вечора молодий священник вивів Марка без зірки Давида на одязі з палацу митрополита й провів у гетто. Із цього моменту починається історія поневірянь Вайнтраубів, що показує, наскільки ризиковано сподіватися на людей, для яких порятунок чужого життя – не головна мета.
Маркова мати знайшла бідну жінку – прибиральницю спортклубу «Сокіл», якусь Гординську, і за двадцять п'ять тисяч злотих на місяць – приблизно чверть кілограма золота! – вона прихистила сім'ю. Перші три місяці все було чудово, але гроші звели Гординську з розуму – вона почала влаштовувати вдома вечірки, організовувати прийоми в саду, замовляла на вечерю половину теляти – і це тоді, коли місто майже голодувало. Поповзли чутки, що ця пані ховає євреїв. Тричі Вайнтраубів затримували, і щоразу вони відкуповувалися. Потім ними почали торгувати: дві вчительки за гроші погодилися прийняти євреїв на місяць, відтак «повернули» їх Гординській, а та прилаштувала людей на горищі будинку товариства «Сокіл», де працювала прибиральницею і де розміщувалося відділення СС. Шантажисти здогадувалися про місце перебування Вайнтраубів, але боялися наближатися до будівлі. Там сім’я прожила дев'ятнадцять місяців. Коли закінчилися гроші, Гординська привела адвоката, і Якуб Вайнтрауб переписав на неї два будинки у Львові. Зрештою сім’ї вдалося врятуватися, але тільки завдяки практично необмеженим матеріальним можливостям.
Хто, крім Климентія Шептицького, був ключовою ланкою мережі з порятунку євреїв?
Секретарі митрополита – о. Іван Котів, о. Володимир Грицай. Грицай був наближеною особою, якому довіряли розв’язувати екстрені ситуації. Одного разу на подвір'я собору Святого Юра ввірвалася група євреїв, які втекли від облави. Митрополит викликав Грицая й попросив заховати нещасних у своїй квартирі. Той замкнув у себе втікачів, але незабаром з обшуком прийшли гестапівці. Шептицький доручив о. Володимирові показувати «гостям» кімнату за кімнатою, і, коли німці підійшли до кімнати секретаря, гестапівець запитав, хто тут живе. Заспокоєний, що це келія самого «екскурсовода», нацист проїхав далі. Годі й казати, що чекало Грицая в разі виявлення євреїв.
Особистим турботам о. Володимира доручили рабина Давида Кагане (згодом головний рабин ВПС Ізраїлю), який згадував, що Грицай «дуже тепло ставився до євреїв і щиро їм співчував». Відомо, що священник часто сам виявляв ініціативу і рятував євреїв на вулицях Львова.
Другий секретар, о. Іван Котов, працював з духівництвом Львівської єпархії, розміщував єврейських дітей у надійних будинках і монастирях. Обидва секретарі підтримували контакти з жителями львівського гетто, вишукуючи можливості порятунку сімей. Після ліквідації УГКЦ 1946 р. їх заарештували й на довгі роки запроторили до тюрми.
Крайня потреба суворої конспірації в справі порятунку євреїв іноді ставала причиною неприємних ситуацій. Так, у соборі Святого Юра ховалася сім'я аптекаря Юзефа Подошіна, який приятелював з ченцями-студитами ще з довоєнних часів. Заради порятунку її довелося розділити. Сином аптекаря, семирічним Людвіком, опікувався молодий священник о. Онуфрій Іванюк, який віддав хлопчика своїм родичам у рідне село. Там з радістю прийняли дитину, уважаючи позашлюбним сином Онуфрія. Чутки дійшли до сільського священника, той поскаржився єпископові, й Онуфрій постав перед дисциплінарним судом та був суворо покараний. Однак він не намагався захищатися – думав про безпеку Людвіка. Тільки після війни священник розповів правду й був реабілітований.
Праведник народів світу монах-Студит Даниїл Тимчина і єврейські діти, яких переховували у Свято-Успенській Унівській Лаврі Студійського Уставу в Уневі біля Львова. У першому ряді: Нестор, Нестор, Тарас. У другому ряді: монах Даниїл (Тимчина), Павло, Іван, Данило (Адам Ротфельд), Дорко і Андрій. У третьому ряду: Іван, Мирослав, Левко (Натан Левін) і Мирон. У четвертому ряді: Іван, Іван, Дмитро. Фото 1942-го р.
Де ще, крім палат самого митрополита, студити ховали євреїв?
У монастирі Святого священномученика Йосафата і Свято-Іванівській лаврі. Там переховували переважно єврейських дітей. Так, до чернечого життя (підйом о 03:30, піст тричі на тиждень і т. ін.) 16-річний син реформістського рабина Курт Левін, водночас він не приймав святого причастя. Зазвичай застосовували іншу схему: підопічного повністю ізолювали від зовнішнього світу, зводячи до мінімуму ризик доносу, але зовнішність Левіна дозволяла «легалізувати» його. Юнака постійно переводили з одного студитського монастиря в інший, щоби в ньому не розпізнали єврея.
Ієромонах Тит навчав Курта української та церковнослов'янської мов, звичаїв і особливостей життя в монастирі, на дозвіллі хлопець багато читав українською. Його прийняли в чернечому колі, але не всі... Ієромонах Рафаїл (Роман Хомин) здогадався про походження Левіна й зажадав вигнати його з монастиря, уважаючи, що знищення євреїв – воля Божа, якій не можна перечити. Курта швидко перевели в інше місце, подалі від завзятого Рафаїла. Чи був Хомин антисемітом? Імовірно, хоча цей же чоловік урятував двох єврейських дітей з львівського гетто, видав їм метрики про хрещення, улаштував у притулок і відвідував там.
Мешканці монастиря Йосафата й раніше мали справи з євреями: до війни закуповували борошно і промислові товари в їхніх крамницях. Звісно, вони усвідомлювали, чим загрожує перебування серед них таких «гостей». Коли 1943 р. в монастирі переховувалися Курт Левін і Давид Кагане, настоятель, ієромонах Никанор, зібрав студитів і попросив, щоби в разі виявлення євреїв хтось один узяв на себе відповідальність, зберігши життя решті. Прикметно, що всі висловили готовність пожертвувати собою.
За монастирем стежили. Кагане згадує, що з його появою в обителі почалися обшуки. У розмові з ним брат Севастян припустив, що хтось доніс, оскільки один з обшуків у середині вересня 1943 р. був особливо ретельним, а впродовж зими студити пережили шість таких.
Було страшно як монахам, так і євреям. «Перебуваючи переважно в монастирі, за винятком щоденних походів у собор Святого Юра, я втратив упевненість в собі, – згадував Курт Левін. – Новоприбулий ієромонах Герман, трохи поспостерігавши за мною, сказав у трапезній, що я маю вигляд єврея і поводжуся, як єврей. Хтось може відчути мій страх – його треба позбутися. Наступної неділі мене попросили супроводжувати о. Германа. Ми почали щотижня ходити через усе місто в парафії на околиці Львова. Отець Герман відправляв літургію, я прислуговував йому як дяк, співав антифони, прокимен, читав Апостола. Ці недільні екскурсії додали мені хоробрості, і ми з о. Германом стали добрими друзями».
До речі, припущення про стеження справдилося: у справі № 1697 від 1964 р., яку КДБ відкрило проти ієромонаха Германа (Будзінського), є свідчення, що люди знали про те, що в монастирі ховають євреїв.
Рабин Кальман Хамейдес із дружиною Гертрудою. Їхніх двох синів Леона і Цві Барнеа під час Голокосту врятують брати Шептицкі
Рабин Давід Кахане із дружиною Нехамою та дочками Рут Кагане-Геєр та Яель. Це була одна із чотирьох повноцінних єврейських сімей, яка врятувалася у Львові в часи Шоа завдяки старанням братів Шептицьких
Хто давав кошти на утримування євреїв?
Це окрема проблема, розв’язати яку повинен був о. Герман. Він мав реалізовувати німецькі продуктові картки, але цього було недостатньо, тому гроші на їжу для євреїв, які переховувалися в монастирі Святого Йосафата, надавали митрополит Андрей Шептицький і колишній професор Львівської богословської академії о. Степан Рудь. Частину продуктів о. Герман купував на власні гроші, зокрема для родичів Левіна, які переховувалися в сирітському притулку сестер-студиток на вул. Таборовій, 55. «Багато сімей, що живуть в Ізраїлі, саме Будзінському зобов'язані своїм порятунком, – згадував Кагане. – Він допомагав їм вийти з гетто, знаходив притулки... передавав продовольство».
Характерний штрих. Коли мати Моніка з монастиря Пресвятої Трійці в селі Підмихайлівці, де переховували єврейських дітей, одного разу написала Шептицькому, що в малюків немає молока, митрополит доручив студитам відвезти їм свою найкращу корову. Один з ченців, які взялися за цю справу, мав бороду, і його чотири рази зупиняла українська поліція як потенційного єврея, але, побачивши супровідного листа від Климентія Шептицького, відпускали.
Кілька слів про груповий порятунок євреїв у підвалах взуттєвої фабрики «Солід», що належала студитам
Це була складна операція, яка чимось нагадує історію Emailwarenfabrik Оскара Шиндлера в Кракові. Центральну роль у ній зіграв ієромонах Іван (Петерс) – уродженець Німеччини і, що важливо, громадянин Рейху. Свого часу він приєднався до УГКЦ, а влітку 1941 р. переїхав до Львова. Із цього моменту й аж до арешту гестапо він провадив подвійне життя: для німецької влади був підприємцем, а в насправді – ченцем студійського уставу. Курт Левін згадував, що будучи для конспірації Петерс носив дорогого костюма.
Як громадянин Рейху, о. Іван отримав дозвіл узяти під контроль взуттєву фабрику «Солід», де працювали і ченці-студити, і миряни. Окрему групу становили євреї зі створеного в кінці 1941 р. гетто. Це були висококваліфіковані фахівці. Якщо звичайні шевці з одного шматка шкіри могли зробити сім пар чобіт, умільці з гетто примудрялися виготовити вісім, а то й дев'ять. Залишки студити виносили під плащами в монастир Святого Йосафата. «Шкіра допомагала розв’язати багато питань, – згадував Курт Левін. – Обрізки можна було обміняти на їжу, паливо і ліки. Взуттєва фабрика допомагала собору Святого Юра і монастирям... шкіра давала студитам можливість підтримувати братів, що голодували». Для євреїв же робота на німецькій фабриці означала саме життя, була охоронною грамотою під час нацистських «акцій».
Усе змінилося в серпні 1942 р., коли німці почали приготування до ліквідації гетто. Оцінивши ситуацію, студити вирішили сховати своїх працівників із сім'ями в підвалах Deutsche Schuhfabrik Solid. Так урятувалося 16 осіб, семеро з яких привіз автомобілем особистий водій митрополита Андрея Шептицького Іван Гірний. За його словами, о. Петерсу вдалося видати декількох євреїв за працівників митрополичої друкарні «Студіон», забезпечивши їх надійними документами.
Трьох осіб урятував український поліцай Володимир Карчмарський, який поєднував службу в поліції з роботою на взуттєвій фабриці. Добре знаючи одну єврейську сім'ю з довоєнних часів, він перевіз її главу, Авраама, у будівлю фабрики, а дружину й дочку відправив у греко-католицький монастир, де всі розуміли, хто вони насправді.
Чи допомагали ченцям миряни?
Досить часто. Наприклад, ченці Свято-Іванівської лаври тримали одяг удома в сім'ї Канич, що жила поруч з монастирем, – на випадок, якщо доведеться непомітно вибиратися. Професор, доктор медичних наук Олександр Кіцера розповідає, що його мати Юлія належала до групи жінок, які готували їжу для євреїв. Вони по черзі зустрічалася з ченцями в заздалегідь обумовленому місці й передавали страви. Юлію добре знав митрополит Шептицький. Цікаво, що мати жінки рятувала кишинівських євреїв від погромів: випікала паски, які ті ставили на підвіконнях. Натовп не вривався в такі будинки.
Дивно, що навіть арешт Петерса гестапо восени 1942 р. не провалив мережу
Так, його заарештували за друк антинімецьких листівок у друкарні «Студіон», якою він володів, і відразу конфіскували та опечатали взуттєву фабрику, яка теж формально належала Петерсові. Повернути підприємство у власність церкви вдалося за хабар 30 000 марок. Це врятувало і 16 євреїв, що там переховувалися, і безліч студитів, які дбали про їхню безпеку. Усі євреї, які ховалися в будівлі «Соліда», пережили окупацію. З огляду на те, що йшлося про будинок за кілька кроків від площі Ринок, у самому центрі міста, який постійно перебував під наглядом нацистів, це схоже на диво.
Чи був порятунок євреїв у сільській місцевості менш складним завданням?
І так, і ні. Характерний приклад у цьому сенсі – діяльність студитів у селі Унів, де розташована Свято-Успенська лавра. З одного боку, атмосфера тут панувала несприятлива: завжди вистачало людей, готових донести на ченців, що ховають євреїв. Та й прихід Рад 1939 р. у багатьох зірвав дах. Націоналізація церковного майна перетворилася на відкритий грабіж і набула гротескних форм: одна селянка варила своїй корові вареники з монастирського борошна, пшеницю, вивезену з лаври, розсипали по дорозі, позначаючи таким чином шлях. Сусіди почали доносити одне на одного, намагаючись відібрати землю або майно, продовжували робити це й за німців, сподіваючись на винагороду, якщо впіймають єврея. З другого боку, після окупації вермахтом Польщі в Галичину потягнулися колони єврейських біженців, і багатьох з них поселили в конфіскованих приміщеннях Унівської лаври. Ієромонах Гедеон згадує, що євреї жили в чернечих келіях. Це не було чимось винятковим – у Львівській семінарії Святого Духа теж жили єврейські біженці, а коли місто зайняли німці, за розпорядженням ректора Йосипа Сліпого цих людей ще якийсь час ховали в підвалах будівлі.
Так чи інакше, а ченці жили й працювали поруч з єврейськими сім'ями, яких поселили в Унівському монастирі. Брат Лаврентій (Кузик) згадував про один випадок, який розтопив кригу між вимушеними сусідами. Одного разу приїхали чиновники зі Львова, пронумерували всі книжки в лаврі, зокрема ті, що належали ігуменові, й опломбували в окремому приміщенні. Уночі ченці зірвали пломбу й переховали найдорожчі для них видання. За кілька днів у монастир завітали гості з НКВС, і від арешту, за словами Кузика, ченців урятував єврей, що вигадав історію про сильну бурю, яка вибила вікно в його кімнаті й зірвала пломбу з дверей імпровізованої бібліотеки. Брат Лаврентій також згадував, що саме євреї наполягли, щоби в монастир привезли борошно, та й першим, хто провідав ченців після початку радянської окупації, був місцевий єврей. Він приніс молоко до воріт лаври, і люди побачили, що це не заборонено.
Дуже ідилічна картина вимальовується
Можливо, але навіть ці заходи не стримали насильства щодо євреїв у липні 1941 р. Тоді кілька селян убило мельника із сім'єю й пограбувало їхній будинок. Реакція студитів була миттєвою. Настоятель монастиря, уже згаданий ієромонах Герман (Будзінський), прийшов на сільські збори, попросив слова й закликав не піднімати руки на євреїв.
Незабаром почалася депортація єврейського населення із сільської місцевості у створені в містах гетто. Тим, кому вдалося втекти в ліси, студити носили їжу. Для розуміння ситуації: навесні 1942-го в Уневі почався справжній голод, щоб не вмерти, місцеві жителі мусили полювати на горобців. Пізніше монастир став притулком для євреїв, яких студити переправляли зі Львова.
У сусідньому Якторові ситуація була аналогічною: хтось вистежував євреїв, видавав їх або вбивав і грабував, а хтось переховував, ризикуючи життям. Наприклад, сім'я Анни Баран упродовж декількох місяців ховала на горищі свого будинку єврейську дівчинку, поки її не забрав родич. У всіх чотирьох лісництвах, створених німцями на угіддях Львівської митрополії УГКЦ, переховували євреїв. У ці операції були залучені всі лісники: один возив продукти, інший попереджав євреїв про небезпеку тощо. У лісі ховалося дев'ятнадцятеро євреїв із села Лагодова. Дарія Соколик згадує, що її батько в Перемишлянах переховував сім'ю Пізем, а коли сусіди щось запідозрили, перевів їх у село Чемеринці, де вони приєдналися до інших євреїв, яким допомагали лісники.
Лісник Володимир Стефарук надавав притулок у своєму будинку Кларі Кац – дочці Лейби Каца, корчмаря з Якторова. Кілька груп євреїв жило в криївках, про які було відомо місцевим пастухам і лісникам, – нікого не видали.
Учитель з Унева Микола Дюк упродовж п'ятнадцяти місяців – із січня 1943 р. до липня 1944 р. – переховував п'ятьох євреїв на горищі шкільної прибудови. Узимку вони сиділи в підвалі. У цьому ж будинку жила сім'я Дюка і німецький офіцер, що, очевидно, урятувало сім'ю від доносів. Між учителем і офіцером склалися дружні стосунки, німець, мабуть, здогадувався про єврейських «сусідів», але мовчав. Так урятували майбутнього лауреата Нобелівської премії з хімії Роалда Хоффмана з рідними.
Про ідилію, звичайно, складно говорити – після війни декількох євреїв, які вижили й повернулися до Унева, убили місцеві. В першому випадку мотивом стало пограбування: жінка з трьома дочками хотіли викопати заховані заощадження й стали жертвами бандитів. У другому – дочок заможного єврея Штерцера вбив член УПА за те, що вони подякували радянському офіцерові за звільнення.
Зазвичай священники не намагалися схилити євреїв до хрещення, але відомий випадок, коли врятована єврейська дівчина навіть стала черницею студійського уставу.
Ідеться про уродженку Перемишлян Фаїну Ляхер – дівчину з єврейської релігійної родини. У дитинстві вона дружила з дітьми о. Омеляна Ковча, згодом замордованого нацистами в Майданеку за хрещення євреїв, а під час навчання в гімназії закохалася в члена ОУН Володимира Заплатинського. З початком німецької окупації Заплатинський намагався відіслати дівчину на роботу в Австрію за чужими документами, але Фаїна не хотіла залишати сім'ю. У квітні 1943 р., дізнавшись про швидку ліквідацію гетто, Володимир – заступник директора біржі праці – почав діяти рішуче. Видавши звільнення від виїзду в Німеччину жителеві Унева Павлові Чабану, Заплатинський попросив його натомість заховати в себе Фаїну Ляхер. Той дотримав слова, але Фаїна хотіла повернутися до батьків, розуміючи, що вони приречені. Щоб цього не допустити, Чабан привіз у схованку і їх.
За півроку сусіди почали здогадуватися, що Чабани ховають євреїв, і Фаїну перевезли в жіночий монастир студійського уставу в Уневі. 1944 р. вона сама стала черницею. Це не було спонтанним рішенням. Сестри попередили дівчину про труднощі життя в монастирі, про можливості, які відкриються перед нею після війни, але вона була непохитна.
Коли 1946 р. Климентій Шептицький приїхав у Святопокровський монастир, то поставив Фаїні (а тоді вже сестрі Анні) одне запитання: чи молиться вона за свій єврейський народ? «Ні», – відповіла черниця. «А повинні завжди за нього молитися – це ваш кровний обов'язок», – сказав архімандрит.
Історія Фаїни Ляхер – єдиний випадок, коли під час Голокосту єврейська дівчина стала греко-католицькою черницею. Після «самоліквідації» УГКЦ та об'єднання з РПЦ с. Анна розділила її долю. Була настоятелькою. Померла 2005 р. Випадок цей, зрозуміло, нетиповий, як і історія Курта Левіна – єдиного з урятованих євреїв, якого видавали за ченця.
Окремим питанням є порятунок студитами єврейських дітей як у митрополичих палатах у Львові, так і у віддалених монастирях.
Так, це відбувалося за особистим розпорядженням митрополита, деталі операції знало вкрай вузьке коло осіб. У кінці серпня 1942 р. водій Шептицького Іван Гірний привіз перших дітей зі Львова в Унівський монастир.
Залишилися цікаві свідчення Адама Ротфельда, Леона Хамайдеса й Одеда Амаранта, які ховалися в монастирі до кінця окупації. Леон був сином рабина з Катовіце, його спочатку переховували в соборі Святого Юра. Там же прихистили Одеда Амаранта, уродженця Тель-Авіва, який дуже невчасно приїхав з мамою відвідати родичів і з початком війни застряг у Львові. Завдяки дідусеві з містечка Одед непогано говорив українською. Отримав ім'я Дорко Боровецький і був переданий під опіку ченців. Упродовж декількох місяців жив у селі в місцевого священника, вивчав молитви й місцеві звичаї, поки не перестав відрізнятися від українських хлопчиків. Згодом його перевели в монастирський притулок в Уневі.
Леонові Хамайдесу було важче: української він не знав і на запитання сторонніх повинен був відповідати, що вдома його сім'я розмовляла польською. Мова була головною проблемою для єврейських дітей, які опинилися в оточенні українських однолітків. Курт Левін запевняв своїх сусідів по притулку у Свято-Іванівській лаврі, що походить з лемків, потім натякав на контакти з ОУН, через які змушений ховатися від німців, та дітей не обдуриш – вони запідозрили в ньому єврея, тому за три дні Курта перевели.
Брата Леона Хамайдеса – Герберта – у цьому притулку теж відразу ідентифікували як єврея через погане знання української і невміння правильно перехреститися. Після цього дитину відразу скерували в келію брата Сильвестра, який учив його хреститися й молитися, давав основи катехизму й ставив відповідну вимову. У келії іншого ієромонаха, Юрія (Макара), переховували семирічного хлопчика на ім'я Мойше, який ніяк не хотів запам'ятати своє нове ім'я – Михайло й наполегливо повторював, що він Мойше.
Одного разу лікар-студит, оглядаючи мешканців притулку, виявив, що кілька його пацієнтів обрізані. Того ж вечора єврейських дітей перевели на одну ніч у василіянський монастир, відтак, плутаючи сліди, – у монастир Святого священномученика Йосафата у Львові, звідки розподілили по різних притулках. Будь-які переміщення були небезпечні. Супровід Леона Хамайдеса забезпечував ієромонах Марк (Стек). Одного разу в трамваї навпроти них сів офіцер СС і привітно заговорив. Марк благав Бога, щоб Леон, який, на відміну від українських дітей, добре володів німецькою мовою, не відповів. Дитина стрималася, що зберегло життя обом.
Чи правда, що іноді єврейських хлопчиків для конспірації доводилося переодягати в дівчаток?
Іноді це треба було робити. Особливо часто доводилося переодягати своїх «клієнтів» ієромонаху Юрієві, який, на жаль, сам був схожий на єврея – одного разу його навіть затримало гестапо й перевірило, чи не обрізаний він. Коли Юрій передав чергову переодягнену дитину до притулку в Брюховичах, сестри вирішили скупати «дівчинку» й виявили те, що повинні були виявити. Вони прийшли до Юрія й почули: «Сестри повинні скромно ховати погляд і не оглядати, що там». Черниці все зрозуміли й прийняли це як належне.
Так чи інакше, система конспірації жодного разу не дала збій. Якось німецька делегація приїхала в монастир, і студити відрекомендували їм своїх вихованців, серед яких був Адам Ротфельд, сім'я якого загинула взимку 1942 р. в Перемишлянах. Німці гладили чотирирічного Адама по голівці й вручили йому подарунок, як і іншим дітям.
Зрозуміло, самі хлопці теж мусили пильнувати. Їм заборонили ходити в туалет, коли поруч були інші діти, а лазню вони відвідували парами або з опікуном. Їм суворо наказали не говорити про свої родини й традиції та запам'ятати нові імена. Так, Леон Хамайдес став Левком Хамінським, Одед Амарант – Дорком Боровецьким, а Адам Ротфельд – Данилом Червінським. Між собою студити називали єврейських дітей «наші батьки».
Після того як до Львова ввійшла Червона армія, митрополит Андрей Шептицький передав єврейських дітей зі студитських монастирів Єврейському комітету, який очолив урятований ним рабин Давид Кагане. За підрахунками бр. Лаврентія (Кузика), завдяки студитам врятувалося близько 200 дітей, причому митрополит продовжував надсилати Єврейському комітетові їжу й одяг, поки всіх дітей не вивезли зі Львова або не всиновили.
Один з колишніх підопічних через багато років повернеться в зовсім іншій ролі. 20 серпня 2005 р. в Унівській Свято-Успенській лаврі зупинився кортеж, в одному з автомобілів якого був міністр закордонних справ Польщі Адам Даніель Ротфельд. Восени 1942 р. його привіз сюди на возі чернець студійського уставу, а 63 роки потому він відкрив меморіальну дошку братам Шептицьким. Після війни доля не раз зводила рятівників з урятованими: євреї свідчили на процесах на користь ченців, яких переслідувала радянська влада, надсилали гроші, завдяки яким люди, що повернулися із заслання й не мали нічого, могли вижити.
Останній студит, що брав участь у порятунку євреїв, великосхимник Павло (Сироїд), помер 2004 р. Земний шлях Климентія Шептицького обірвався набагато раніше: у червні 1947 р. МДБ заарештувало його на вечірній молитві, а 1 травня 1951 р. він помер від серцевого нападу у Володимирському централі. Могилу його відшукати не вдалося. 1996 р. архімандрит був удостоєний звання Праведника народів світу, а його брат – митрополит Андрей – чекає цієї честі досі.
Джерело: hadashot.kiev.ua
ФОТО З АРХІВУ THE GHETTO
FIGHTERS’ HOUSE MUSEUM, ІЗРАЇЛЬ
