– Усе з Божою поміччю, – с. Вінкентія відчиняє важкі двері монастиря й робить крок усередину. Розгойданий поділ жіночої ряси миготить на сходовому майданчику та веде до кухні. На столі чекають смачний борщ і вареники зі сметаною. 101-й кілометр – недалека дорога зі Львова, проте тут не можуть зустріти інакше.
Гошівський монастир сестер Пресвятої родини ще з 1911 року є місцем теплого прийому багатьох гостей і нужденних, а віднедавна він став ще й центром соціального підприємництва. Камера для вирощування печериць, макаронний цех, сонячні колектори – це лиш незначна частина того, що вдалося зробити кільком місцевим черницям.
– Ми думали, що можемо зробити для самозабезпечення, розвитку монастиря та реалізації благочинних проєктів, – розповідає с. Вінкентія. – Адже, як і багато інших монастирів, наш живе з пожертв. Грошей вистачає на проживання в Гошеві, але, щоб провадити добродійність, організовувати табори, треба більше. Якщо це літні табори для дітей, то батьки або парафіяни можуть поділитися продуктами, але є безліч побічних витрат.
Сестра Вінкентія довго роздумувала: «Як утілити свої задуми? Це ж такі складні розрахунки!». Тиждень молилася – й однієї миті відчула: «Напевно, на те Божа воля».
Маркетинг довіри
Ми ще сиділи на кухні, коли до нас забігла вродлива висока дівчина. Її звуть Наталя, їй чотирнадцять. Прийшла в справі: для іконописної школи, яка діє при монастирі, потрібно кілька яєчних жовтків, якими розводять пігмент, щоб отримати певний колір. Колись Наталя відпочивала в літніх таборах, а тепер допомагає сестрам з молодшими дітками.
Двотижневий табір організовують для сиріт, дітей з багатодітних та малозабезпечених сімей. Деякі батьки не мають можливості повезти кудись своїх дітей на літо, тому з корисним і цікавим проведенням часу допомагають сестри. Учасники табору ходять у гори, займаються спортом, навчаються чогось нового, зрештою, просто відпочивають. Біля монастиря є футбольне поле, волейбольна сітка, протікає річка – варіантів для корисного дозвілля безліч.
Щоб проводити такі школи, сестрам потрібен певний фінансовий ресурс. Гошівський жіночий монастир – один з дев’яти домів Згромадження сестер Пресвятої родини, також є вони в Києві, Тернополі, Івано-Франківську та інших містах. Це одна структура, але кожен монастир незалежний і функціонує самостійно. У Гошеві проживає лише десять сестер, допомагати їм приходить кілька чоловіків і жінок.
Коли з’явилася ідея вирощувати печериці, с. Вінкентія скористалася нагодою й, щоб розвивати справу, наважилася вчитися в Інституті лідерства та управління УКУ. До монастиря вона пішла у 28 років, тож мала певний багаж досвіду за плечима. Народилася у Львові, закінчила педагогічний коледж, вісім років працювала вихователькою в дитячому садочку, вивчала українську філологію в університеті. Проте здобуття нової освіти виявилося для неї непростим завданням.
– О, це був виклик! – згадує с. Вінкентія. – Спочатку я геть нічого не розуміла. Прийшла в Інститут лідерства та управління, а мені почали розповідати про ґаджети, маркетинг та фінансовий аналіз. Я думала: «Що вони говорять?».
Провчившись кілька днів, с. Вінкентія прийшла до настоятельки й сказала: «Нічого не розумію. Я маю вищу освіту, але не знаю, що людина хоче мені донести. У якому словнику такі слова знайти? Після цього в неї першої з’явився інтернет – на мобільній флешці. Нині у всьому монастирі є доступ до wi-fi.
– Люди добрі, я могла написати концепцію та навіть бізнес-план. Але ж якою незрозумілою була для мене фінансова частина! Що викладачі хотіли нам сказати? Там був один цікавий мужчина, який приносив різні таблички. І я взагалі не уявляла, що треба зробити. У результаті розрахунки мої були правильні. Мене всі запитували, як то мені вдалося, адже я не вміла користуватися програмою Excel.
Найбільше черниці, яка знову стала студенткою, запам’ятались лекції про стратегічне планування:
– Воно мені допомогло побачити основну ціль нашого згромадження. Ми також повинні знати, чого хочемо й куди йдемо, які наші сильні сторони, а які – слабкі? Я зробила SWOT-аналіз. Одна з наших слабких сторін – це те, що ми мало спілкуємося зі світом, мало знаємо його потреби.
Особливо важко мені дався маркетинг. Шампіньйони – то наш перший стартап. Спершу я думала: як ми будемо продавати гриби нашим сусідам, якщо мені хочеться віддати їх просто так? Але люди самі приходили по них, і ніяких проблем зі збутом не виникло. Навіть навпаки: вирощеного часом бракує для всіх охочих. Коли мене запитували про маркетинг, я відповідала, що він у нас побудований на довірі. Ось і все.
Грибнокошт
Сестра Вінкентія стоїть серед просторої камери. Довкола – полиці, на яких ростуть гриби. Сюди в сезон завозять десять тонн торфу та компосту, у якому вже є міцелій гриба. Щодва місяці черниці збирають урожай. Камера стерильна, і до неї не можна заходити без відповідного взуття й маски. Якщо нехтувати правилами, то всередину може потрапити інфекція і це може зіпсувати урожай.
– Наші розрахунки були правильні, – каже с. Вінкентія. – Попри те, що ми – найменше грибне підприємство в Україні, маємо найкращі результати. Якщо в Україні в середньому мають 23 % збору гриба, то ми – 40–42 %. Подейкують, що ми, черниці, не вміємо рахувати, або що гриби намолені, але результати говорять самі за себе. Це пов’язано з тим, що працюємо індивідуально й дуже добре ті гриби доглядаємо. На великих підприємствах може не бути таких умов.
Сестра Вінкентія їздила на школу грибників і має технолога-консультанта. За рік у монастирі можуть зібрати шість урожаїв, але все-таки закладають у процес п’ять.
– Ми робимо перерву. Чому? Тому що ми зайняті в іншій сфері й не можемо займатися тільки грибами. У нас є діти, табори, інші активності. Але, справді, те, що ми – черниці, зіграло велику роль. Я знала одного парафіянина, який вирощував печериці. Наш священник запитав, чи він не міг би нам розказати, як це робити, і той погодився. Зробили заміри, у нас було приміщення, де колись жили корови, – так почали.
– На жаль, ми не можемо пропонувати всю продукцію на постійній основі, – каже с. Вінкентія. – Але до нас приїжджають з різних міст і сіл і беруть те, що є. Бо знають, що то екологічно чисте.
Ми не зупиняємося на досягнутому, стараємося рухатись уперед. В Інституті лідерства та управління УКУ було стільки ідей… Мені так приємно, що багато людей в Україні готові працювати! Кажуть: «Ніхто не хоче». Неправда. У нас навіть одна сесія відбувалася тут, у монастирі. У групі навчався один атеїст, питав, чи може приїхати. Я кажу: «Звісно, що можна!». У нас немає такого, що хтось щось мусить. Це навчання зблизило всіх, та й мої одногрупники побачили інший бік чернецтва.
Часом черницям доводиться ламати стереотипи. Сестра Вінкентія пояснює:
– Люди думають, що черниця тільки молиться й не усміхається. Чому я так усміхаюсь, чому така щаслива? Бог мене покликав, я знайшла в собі силу відповісти, то чому маю бути нещасною? Чи я роблю щось, чого не хочу або не люблю? Монастир – це стиль життя, існування спільноти. Це не означає, що хтось когось до чогось змушує і що ми цілий день сидимо вервечку перебираємо. Ми живемо вільно, щасливо, радісно.
Що роблять наші люди, коли приходять додому? Одразу за пульт і в телевізор. Людина боїться залишатися наодинці, боїться задуматися над тим, що вона робить і куди йде. Ми – не боїмося. Спершу це все важко залишити, але потрібно, щоб зрозуміти своє покликання. Віднедавна я також живу в сиротинці в Бібрці, де маю дев’ятеро підопічних, але й тут усього не полишаю.
Справу грибництва перейняла с. Домініка, проте с. Вінкентія регулярно приїжджає до Гошева й залишається в курсі справ.
– Я вважаю так: якщо Бог дає книжку іноземною мовою, а ви не можете її прочитати, потрібно ту мову вивчити, ба більше – треба вміти її передати. І так з будь-якою справою. Я-от вивчила грибництво, дуже добре вивчила. І маю тверду віру, що Бог відкриває нові перспективи.
Олеся Яремчук, фото Ірини Середи
Джерело: reporters.media
