Найпрогресивніший священник Львова та наймолодший католицький єпископ світу 38-річний владика Степан Сус розповів про капеланство, активність у соцмережах та враження від серіалу «Молодий Папа», про те, чи можна молитися в храмах інших конфесій і чому жінкам заборонено бути священниками.

 

Ви заснували Центр військового капеланства Львівської архиєпархії УГКЦ ще 2006 року, задовго до початку війни. Вас зацікавила незаповнена в церкві ніша?

 

Так, мене завжди цікавили потрібні, але незаповнені ділянки життя церкви. Ще навчаючись у семінарії, я не прагнув бути просто парафіяльним священником, та на початку роботи центру не знав, що говорити курсантам, солдатам та офіцерам, щоб вони прийшли до церкви.

 

Це був виклик?

 

Однозначно. Спочатку не знав, що маю робити. Але згодом побачив, що перший етап такого служіння – служіння присутністю. Краще бути, ніж не бути. Ти просто присутній поруч. Бігаєш з ними, ходиш у спортзал, береш участь у марафонах, говориш про певні речі, життєві ситуації. Адже в кожного виникають обставини й запитання, відповідь на які не знайдеш у вікіпедії. Хтось посварився, розійшовся з дівчиною й почав думати про любов, стосунки, відповідальність. Комусь просто хочеться розповісти про проблему, бо цигарками, дискотеками чи спортзалом порожнечу в серці не заповниш. Військовики почали розуміти, що священник – це не особа «не від світу цього», а такий самий чоловік. Він усе розуміє, але знаходить час для молитви. Такі моменти зближують. До речі, мене запитували, навіщо в церкві на літургії стільки разів повторюємо: «Господи, помилуй». А я тоді запитував, навіщо в спортзалі по кілька підходів зі штангою робити? Відповідь зрозуміла: починають рости м’язи, стаєш сильнішим. З молитвою так само. Десятки разів повторюєш у церкві: «Господи, помилуй», щоб мати духовну міць у складних життєвих обставинах. Я завжди кажу воякам, що церква – це духовний спортзал. У спортзалі ми тренуємо тіло, а в церкві – душу.

 

Чи стикалися зі скептицизмом військових щодо свого служіння на початку роботи Центру військового капеланства?

 

Мене навіть матюками посилали та двері перед носом зачиняли. Прийшли до одного командира на полігоні з ідеєю організувати для його бійців зі Сходу (уже війна почалася) екскурсію до Львова, зводити їх на каву та погуляти. Навіть спонсора знайшли, щоб оплатити автобус. Постукали, двері відчинилися, і нас прямим текстом послали... Ми були в однострої, тому командир не зрозумів, хто перед ним. Але я завжди керувався принципом: якщо перед тобою зачиняють двері, не бійся постукати вдруге. Так і зробили. Командир відчинив з подивом, бо солдати після його слів просто пішли б геть. Цього разу ми вже назвалися, розповіли про свою ідею. Звісно, він перепрошував, згадав про таїнство покаяння.

Ми з ним досі добрі друзі. Якби я мислив суто церковними категоріями, мовляв, матюки є злом і не можна з такою людиною спілкуватися, нашого капеланства не було б. Інколи душпастирське служіння починаєш саме зі складних моментів несприйняття. І головне – залишатися самим собою й бажати добра – військовики це побачать. Ми ніколи нікому не бажали зла, навіть якщо людина обирала шлях, який вів до занепаду. Навпаки, намагалися бути ближчими до цих людей, хоч їхні вчинки могли й нас заплямувати.

 

Можете навести приклад?

 

Наркотики, алкоголь, гральні автомати – це світова проблема сьогодні, і в армії вона також є. Були випадки, коли військові намагалися зробити щось із собою через борги. І тоді ми контактували з колекторами, повертали борг, блокували доступи до позик, контролювали людину, щоб витягнути. Тут основна проблема в тому, що люди не ділилися проблемою навіть із сім’єю, самотужки ухвалювали рішення брати кредити, потрапляли в боргові залежності. Іноді кредити брали через безвихідь: зарплата мала, а дружина, мати чи дитина важко захворіла. І це наче не наша проблема, бо немає духовної сфери та релігійної складової, але відчували своїм обов’язком витягнути. Насправді сімдесят відсотків капеланського служіння – це соціальна робота. Молитва важлива, але, крім неї, ти робиш багато звичайних речей. Просто щоб підтримати.

 

Колишніх капеланів не буває?

 

Не буває. Залишається слід у глибині серця. Зважаючи на сьогодення нашої країни, війну, я завжди старався бути максимально близьким до людей. Навіть виходили статті про єпископа, який п’є каву з друзями й пиво з військовими.

 

Як ставитеся до таких матеріалів?

 

Не хочу себе ідеалізувати, бо каву я п’ю і пиво також. Загалом немає нічого злого в пиві, якщо пам’ятати про міру.

 

Яке пиво любите?

 

Переважно добре світле.

 

У Львові із цим проблем не мало бути.

 

Ні, ні, у нас навіть ченці колись пиво варили.

 

Чи кожен священник може стати капеланом?

 

Бути капеланом – це особливе покликання. Звичайний священник покликаний бути душпастирем, настоятелем храму, служити людям. А капеланство – це служіння серед людей у певних життєвих обставинах, коли вони не можуть просто піти до храму. Тому церква старається йти назустріч. Ми говоримо про капеланство серед військових, студентської молоді, дітей-сиріт, людей з інвалідністю, серед в’язнів. Існує також капеланство в шпиталях, де перебувають хворі чи поранені, люди після аварій.

Якщо говорити саме про військове капеланство, то тут треба знати, як поводитися з військовиками: ти повинен бути собою, не тримати дистанції, не надягати маски. Тому девізом військових капеланів Української греко-католицької церкви ми обрали слова «Завжди поруч». Ми поруч з вірними та атеїстами, тими, хто приймає Бога, і тими, хто Його відкидає. Настане час – і вони знайдуть, до кого звернутися. А ті, хто дозволяє собі заявляти: «Я священник, тож майже святий, а інші – грішники», – узагалі не до кінця розуміють, що означає бути священником.

 

Наразі формально Ви вже не є військовим капеланом. Коли востаннє були на фронті?

 

Навесні минулого року і перед тим кілька разів. Я був керівником військового капеланства Львівської архиєпархії, і моє служіння мало певну специфіку. Практично всі наші священники, двадцять два військові капелани, перебували на Сході по місяцю чи два, передавали нам інформацію про потреби військових. А моїм завданням було шукати ресурси для допомоги. Якщо хтось просить генератор – треба його за щось купити. Хтось просить замінити шини – треба їх за щось купити. Якщо потрібна форма або інші речі, їх також треба шукати та привозити. Перебуваючи на Сході, я не міг ефективно виконувати поставлені завдання й розумів це. Тому присвячував більше часу пошуку ресурсів, щоб цілеспрямовано допомагати військовим підрозділам. За ці роки в гарнізонному храмі Святих верховних апостолів Петра і Павла у Львові ми зібрали для військових приблизно сорок мільйонів гривень.

 

Суто з пожертв людей?

 

Так, у скриньку при вході до храму накидали сорок мільйонів. Це пожертви людей, знаних і незнаних, які просто переживають за армію. І я вам скажу, що там були гривні і євро, російські рублі і польські злоті.

 

Ви активно спілкуєтеся з українською діаспорою. Складається враження, що в плані допомоги військовим вона нині активніша, ніж жителі України. Чому?

 

Я думаю, так сталося історично. Сама діаспора виникла, бо свідомі та активні українці втікали від складних обставин. Метою їхньої міграції було збереження своїх традицій, культури, мови. Усе, що на батьківщині забороняла й нищила радянська система, вони плекали за кордоном. Саме тому наші діаспоряни так переймаються долею України, намагаються допомогти їй. Між іншим, вони трішки закидають сучасним мігрантам, що ті нібито мають тільки грошовий інтерес, виїжджають, аби виїхати. Крім того, діаспора живе в більш стабільних економічних умовах. Її приклад повинен заохочувати нас мобілізували зусилля для підтримки військових, бути милосерднішими.

Також інколи на відстані все має інший вигляд. Українське суспільство інформаційно змучене. Після шести років похмурих новин ми вже почали отримувати якусь дивну насолоду від негативного контенту, і коли мова заходить про позитивне, лунає щось на кшталт: «У країні війна, а ви тішитеся». Не бувши безпосередньою учасницею подій, українська діаспора, можливо, простіше до чогось ставиться, але водночас залишається активною та залученою.

 

Ви сказали, що церква – спортзал для душі. Чи з будь-яким питанням військовик може прийти до священника?

 

Це питання довіри. Американські військовики часто найперше йдуть до капелана. І, почувши від нього пораду звернутися до психолога (коли мова йде про психологічну проблему), кажуть: «Отче, я вам вірю й обов’язково піду». Це мені американський військовий капелан розповідав. В українському контексті відбувається щось схоже, адже наші люди довіряють церкві. Часто під час кризи чи депресії перший крок роблять саме до неї. Звичайно, якщо йтиметься про проблему, яка потребує медикаментозного втручання, я не скажу: «Ходіть до сповіді та причастя, і все мине». Власне мені багато разів доводилося рекомендувати лікування.

 

У Львові Ви провадили різносторонню роботу щодо допомоги військовим та їхнім родинам. Що буде тепер, після вашого переїзду до Києва?

 

Коли ми розпочали у Львові діяльність військового капеланства, я нічого не зав’язував на собі, натомість завжди намагався вчити тих, хто був поруч. Навіть на зустрічі з гостями та меценатами завжди брав із собою когось. Тепер мені приємно бачити, що роботу продовжують. Думаю, священники та військові капелани у Львові реалізують ще багато нових ініціатив, водночас вони впевнено тримають курс наших традицій.

Наприклад, кожної останньої суботи місяця ми зустрічаємося на кладовищі з родинами військових, які загинули в зоні проведення АТО та ООС. Ця група взаємної підтримки дуже важлива, бо хтось прийняв горе швидше, а хтось ще переживає. Усіх цих людей об’єднує втрата, і вони допомагають одне одному. Наші молитви і зустрічі дають свої результати: одна сім’я після загибелі на війні єдиного сина зважилася всиновити дитину. У кризових обставинах їй дав силу Бог і люди, які просто були поруч.

Щонеділі служимо літургії, сповідаємо людей у храмі, підтримуємо поранених воїнів. Намагаємося щодня виділяти кошти для бійців, які лікуються чи проходять реабілітацію, допомагати сім’ям військовиків, що опинилися в скруті. Наприклад, ситуація: чоловік – учасник бойових дій, дружина померла від раку, залишився сам із двома дітьми… Війна має різні спектри, і люди по-різному її переживають, ми ж стараємося їх підтримувати.

 

Поговоримо більше про Вас. Уже звикли до звернення: «Владико»?

 

Досі незвично. На владик ніхто не вчиться в семінарії. Там учаться на священників, а владиками стають у процесі, якщо Бог так хоче. Чесно кажучи, не до кінця розумію, чому в мої тридцять вісім мене обирали владикою. Але на все Божа воля. Треба звикати.

 

Перед нашою розмовою прочитала у Вас у фейсбуці про іншого молодого священника, проголошеного єпископом. Виходить, Ви тепер не «наймолодший». Відчули полегшення?

 

Цього священника тільки проголосили єпископом, але він ще не висвячений. Тому певний час ще побуду наймолодшим з висвячених. Я вам скажу, що бути наймолодшим – завжди складно. Це ніби «наймолодший брат». Усі приділяють увагу, покладають на тебе сподівання й відповідальність, бо ти ж наймолодший, мусиш учитися. Та яким би я не був: наймолодшим чи найстаршим – перш за все намагатимусь залишатися людиною та говорити про прості речі. Не хочу ускладнювати життя ні собі, ні тим, хто шукає стежки до Бога. Служитиму Господу і людям.

 

Про які тренди в церкві загалом свідчать призначення єпископами молодих чоловіків?

 

Думаю, це реакція церкви на виклики сьогодення. Є певні стандарти єпископського служіння. Усі звикли, що раніше слово «єпископ» говорило саме за себе. Але зміна священницького облачення на єпископське не змінює моєї суті. Я й надалі намагатимуся допомогти людям, бути поруч. Робитиму все, що робив. Нині думаю, у який спортзал записатися в Києві, ходжу містом, п’ю каву. Уже зрозумів, що куточок Львова в столиці – це Поділ. Я присутній на різних заходах, з усіма спілкуюся, намагаюся бути доступним у соцмережах, щоб люди могли звернутися. Багато хто спочатку пише мені про свої проблеми, а потім уже запитує, де зустрітися, прийти до сповіді чи на літургію.

 

Чи стикаєтеся з осудом більш консервативних колег через свою активність у соцмережах?

 

Можливо, хтось собі щось думає, але особисто мені не говорили. Під час посту бувають заклики, мовляв, не можна користуватися фейсбуком, бо це зло, яке краде час. Але колись так само радіо називали злом. Час біжить, ми сьогодні скайпом майже не користуємося, вайбер відходить, фейсбук став менш актуальним, а більше – інстаграм. Усе змінюється, але ці зміни показують нам життя.

 

У Вас є інстаграм?

 

Так, є. Бог не забороняє нам користуватися цими речами. Ми навіть не знаємо, можливо, Ісус Христос теж використовував би сучасні засоби комунікації для духовних настанов. Принаймні ми робимо це для того, щоб говорити Його словами до людей.

 

Про власний ютуб-канал не думали?

 

Це для мене ще складно – потрібен час. Хоча з пресслужбою УГКЦ ми розробили ідею раз на місяць записувати моє коротеньке звернення й викладати його в ютубі. Але, щоб фахово це зробити, потрібна справді гарна команда.

 

А що Ви самі дивитися в ютубі?

 

Стараюся почерпнути щось корисне. Новини ТСН, цікаві відео про традиції та культуру різних країн, слухаю класичну музику.

 

Як Вам серіал «Молодий Папа», якщо дивилися?

 

Думаю, певною мірою цей серіал показує людський бік церкви тим, хто будував собі ілюзії щодо неї. Бо ми часто думаємо, що церква – це святі. Але святі живуть у небі, а на землі всі грішні, усі мають плюси і мінуси, свої немочі. Церква – це люди. І Папа Римський теж людина, а не ангел, який спустився на землю. Однак цей фактор, навпаки, певною мірою зближує людину з церквою. Церква помиляється й визнає це. Підкреслю, що мати вади й не боятися визнати правду про себе – різні речі. Попри те, що в серіалі багато декоративного й надуманого, він не повністю світський. Цей молодий Папа говорить про важливість молитви й пошуку Бога в житті. У серіалі лунає думка про те, що людина повинна бути з Господом, іти до церкви передовсім на зустріч з Усевишнім, а не зі священником.

 

У серіалі є сцена, де священник сповідається. Чи всі священники сповідуються? Як часто Ви це робите?

 

Священники сповідаються в інших священників, єпископи і Папа Римський також це роблять. Бо сповідь – це момент нашого примирення з Богом, визнання та усвідомлення своїх немочей та гріхів, десь постанова змінитися. Узагалі головне в сповіді – не страх покарання за купу гріхів, а усвідомлення, що Бог любить мене таким, яким я є. Бо Господня любов абсолютна. Це люди вигадали умови, за що можна й не можна любити. А в Бога немає умов – Він любить просто так, і ця любов покликана приводити нас до сповіді та покаяння. Я сповідаюся раз на тиждень. Адже навіть коли в хаті все прибрано, через тиждень на меблях з’являються порохи. Навіть якщо ви в кімнаті були кілька разів і старались бути акуратним, пил усе одно падає, і треба його прибрати. Бо мине ще тиждень, рік, два роки… Навіть якщо в кімнаті взагалі ніхто не мешкав, життя припорошує важливі речі.

 

Чому немає жінок-священників?

 

Покликання жінки особливе – народжувати дітей. Дати життя та опікуватися ним – найбільше покликання, яке жінка може пережити. Чоловік не здатний народити. Тому Господь так усе побудував, що чоловік має своє служіння, а жінка – своє.

 

Можливо, згодом канон стане гнучкішим і жінки-священники все-таки з’являться? Хоча б з огляду на те, що сучасна жінка може не хотіти мати дітей, бути child free?

 

Не думаю. Ісус Христос не обрав жінок до кола дванадцяти апостолів, але вони завжди були поруч з Ним. Думаю, маємо говорити про покликання жінки бути жінкою, з яким вона не повинна розминутися. Є епізоди в історії, коли жінки хотіли бути машиністами в поїздах або сантехніками, тому що йшлося про рівність прав і обов’язків. Усе ніби добре, але навіщо цього бажати, якщо існує безліч сфер, у яких можна себе сповна реалізувати? Сучасний світ деконструктивізму та постструктуралізму небезпечний відсутністю сталих форм. Якщо жінка не хоче народжувати дітей або бути собою – це питання кризи жіночності.

З іншого боку, жінки в житті церкви відіграють вельми значущу роль і провадять доволі активну діяльність. Є багато чернечих орденів, які допомагають у вихованні дітей, служінні людям з особливими потребами, опікуються геріатричними закладами тощо. Якщо прикуту до ліжка людину жінка огорне добротою та увагою, подарує любов умирущому в останні місяці життя, щоб він відійшов у вічність з гідністю, то здійснить справді велику службу.

 

Чи можна молитися неправильно?

 

Неправильно – це коли людина не до кінця розуміє, чого хоче. Коли думає, що молитва – це магія: «Тричі почитаю молитву – і прямо зараз воно має бути». Це хибне уявлення, бо молитва – це наша розмова з Богом. Звичайно, Бог каже: «Просіть – і дасться вам, стукайте – і відчинять вам». Тобто Він не забороняє просити про те, що нас турбує. Також цілком нормально говорити з Богом про те, що на душі, про робочі чи сімейні хвилювання – часто така молитва справді щира. Але якщо починаємо використовувати молитву за принципом «тричі помолюся – і мені повинні це дати» – то це неправильно. Розчарування в такому разі не уникнути, адже відразу нічого не стається.

 

Чи можна зайти помолитися до храму іншої конфесії?

 

Немає нічого злого в тому, щоб зайти в храм іншої конфесії й помолитися, якщо ми говоримо про християнський храм. Ми ж бо звертаємося до Господа Бога, а власне храм – це лише реалізація людської потреби. Храми почали будувати аж у четвертому столітті, коли християнство стало офіційною релігією Римської імперії (313 рік, Міланський едикт імператора Костянтина Великого). Вони стали відповіддю на потребу людей зі світського життя ввійти в інший світ. І справді, у храмі панує особлива, небуденна, атмосфера. Звичайно, якщо людина піде в храми інших релігій і почне поклонятися їхнім божкам, це буде виявом ідолопоклонства та зрадою Бога.

 

Чи припустимо не хрестити немовля, а чекати, поки дитина виросте й сама визначиться з релігією?

 

Це те саме, що сказати: «Не буду виховувати дитину – виросте, і я запитаю, як її виховувати». Релігійне виховання невіддільне від світського. Ми, охрещені християни, маємо святий обов’язок виховати дитину в цінностях своєї віри, які допомагають виростити синів і дочок чесними і чемними. Про це часто забувають. А ті, хто каже: «Діти виростуть і самі вирішать», – нехай стережуться, щоб, бува, не вийшло так: діти виросли й вирішили, що тато і мама не є їхніми батьками.

 

Що церква думає про вінчання після десятків років спільного життя?

 

Знаєте, я порівнюю такі вінчання зі спорудженням будинку. Ось ми поставили стіни, накрили дах, уставили вікна, але фундаменту не заклали. Будинок ніби стоїть, ніхто нам не заборонить у ньому жити, але бракує чогось важливого. Хоча його не видно, воно в землі. Про фундамент згадуємо аж тоді, коли в будинку з’являються тріщини. Багато пар приходить до усвідомлення потреби взяти шлюб, коли в стосунках починаються проблеми, – думають так упоратися з ними, і це теж неправильно. Сьогодні світ загалом й Україна зокрема переживає серйозну кризу подружжя. Сім’ї розпадаються. І причини можуть бути банальні: перевели любов на рівень звички, через відсутність відповідальності почали шукати на стороні те, чого не змогли знайти вдома.

Доводиться чути запитання, мовляв, візьмемо ми шлюб, і що зміниться? Та ніби нічого, бо в кінцевому результаті головне – любов. Можна пройти багато церемоній, але без любові та відповідальності обряди – це просто декорації. Спитаєте тоді, чому церква взагалі говорить про шлюб? Бо церква під шлюбом має на увазі серйозні стосунки з усвідомленням наслідків, спільну відповідальність, любов. Про те, що не можна дати триста доларів дівчині зі словами: «Іди розв’язуй свої проблеми – нам не час мати дітей». Небезпека полягає саме в тому, що люди забувають про фундамент. А фундамент – це цінності, взаємна довіра, бажання йти поруч, розуміння, що гладко ніколи не буде, але любов допомагає перетворювати мінуси на плюси.

 

То чи варто вінчатися після багатьох років спільного життя?

 

Вінчання – це декларація стосунків перед Богом про те, що ми будемо жити разом, любити одне одного всі дні свого життя. Церква не засуджує в прямому значенні пари, які не зуміли взяти шлюб раніше. Наприклад, жінка побожна, а чоловік атеїст, але вони дійсно чесно та в любові живуть разом. Напевно, їхні життя Бог зараховує як подружжя. Бо подружжя – це коли двоє люблять одне одного і є чесними перед собою. Немає чогось злого в тому, що люди прожили тридцять-п’ятдесят років, мають дітей, виховали онуків, але не мали змоги вінчатися (не було заведено або боялися, як, наприклад, за радянських часів). Якщо тільки вони плекали любов та подружні цінності. Але церква все одно запрошує їх прийти та задекларували стосунки перед Господом Богом, отримати благословення. У будь-якому разі добре, що люди вінчаються навіть після багатьох років спільного життя. Є ще таке поняття, як вінчання бажанням. Коли, наприклад, хтось з подружжя помер, а другий знав про його бажання вінчатися. Якщо чоловік не вірить у Бога, а жінка – християнка, але вони живуть у любові, – то це теж сім’я. Для таких випадків церква має окремий обряд. Жінка може прийти та сама скласти присягу на Євангелії, що буде вірна своєму чоловіку. До речі, часто такий учинок жінки спонукає чоловіка-атеїста до вінчання.

 

Ірина Шевченко («УНІАН»)