Цього дня 1972 року московська окупаційна влада розпочала чергову хвилю масових арештів людей, які в похмурі часи компартійної диктатури не мирилися з її свавіллям і піднялися на мирну боротьбу за права та свободу нашого народу, за волю і честь України.
Час арештів вибрали не випадково – пік новорічно-Різдвяних свят, до яких українці завжди ставляться шанобливо, люблять їх й урочисто святкують.
Ще з ініціативи В`ячеслава Чорновола, починаючи від 1975 року, кинуті за ґрати правозахисники починали щорічно 12 січня акціями протесту відзначати День українського політв`язня (отож, події виповнюється 50 років).
Цю патріотичну, історико-просвітницьку й протестно-захисну діяльність багатьох сотень свідомих українців згодом назвали «рухом шістдесятників». Єдина зброя – вільне правдиве слово, покликання на конституційне право про відокремлення України від союзу. Траплялися й акції самоспалення – як відчайдушний крок, аби привернути увагу світової спільноти (на ЦК компартії ніхто не розраховував) до проблем поневоленого українського народу.
Комуністи жорстоко покарали більшість із шістдесятників. Одних запроторили до тюрем, інших – до психлікарень. Небагатьох вигнали за кордон (Миколу Руденка, Валентина Мороза), і то не відразу. Була підстава обміняти українського дисидента на «проваленого» агента радянських спецслужб.
Із менш активними діячами «руху опору й непокори» КГБ проводив профілактичну роботу. Погрожуючи репресіями, фізичним знищенням, змушував відійти від патріотичної діяльности. Так сталося з Іваном Дзюбою, який начебто «покаявся» за працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?», але залишився самим собою. Багатьох відрахували з вишів, наприклад Ярослава Кендзьора.
Нині ми з повагою і вдячністю згадуємо співвітчизників, які з політичних та ідеологічних причин зазнали репресій у 1960–1980 роках. Адже на відміну від багатьох представників свого покоління – освічених, але заляканих, підкуплених або одурманених владою, просто байдужих – сильні духом українці не спостерігали мовчки, як окупанти та їхні посіпаки нищать національні цінності. Голос сумління спонукав цих Героїв виступити на захист наших Святинь! (Чи не повторюється це й тепер?! Чи мало в нас байдужих людей і відвертих зрадників?!)
Хоробрими вчинками українські правозахисники довели світові, що кремлівські пропаганда й терор проти інакодумців не позбавили розумних і чесних людей здатности самостійно мислити, критично аналізувати й оцінювати суспільно-політичні, економічні й ідеологічні явища та факти.
Дорогі нам В`ячеслав Чорновіл, Левко Лук`яненко, Василь Стус, Іван Світличний, Алла Горська, Степан Хмара, Іван Гель, представники греко-католицького духовенства й віряни тоді ще «підпільної, катакомбної УГКЦ».
Вони високо підняли планку моральних вимог до себе й до свого оточення. Незважаючи на численні небезпеки, не могли й не хотіли жити в щоденній брехні та лицемірстві. Чисте сумління, національно-патріотичний дух не дозволяли їм брати приклад зі слухняної та мовчазної більшости, ставати пристосуванцями й безхребетними прислужниками ворогів України. У них не можна було перебороти козацько-гайдамцький, опришківський дух свободи, звитягу воїнів УПА. Тому й постала Самостійна Україна.
Особливо прискіпливою була увага КДБ до українських письменників, публіцистів, журналістів, художників (митців, загалом). Зазнали репресій Євген Сверстюк, Зеновій Красівський, Ігор та Ірина Калинці, Михайло Осадчий, Мирослав Маринович... На десятиліття перестали друкувати твори Валерія Шевчука, Євгена Гуцала... Стало небажаним згадувати про Василя Симоненка (уже тоді покійного), наче його й не існувало в українській літературі. Гострій критиці (але цілком безпідставній) піддали романи Олеся Гончара «Собор», Романа Іваничука «Мальви» («Орда»), зазнала цькувань Ліна Костенко. І цей перелік чималий.
Каральна машина в єдиній особі компартії союзу і «компетентних органів» щодо творчої інтелігенції вдавалася не лише до відкритих репресивних заходів (побиття, тюрми, вбивства, які називали «самогубствами»), а й тиснула психологічно: не будеш друкуватися, не знайдеш відповідної роботи за фахом, не будуть виставляти твоїх картин, не будеш знімати кінофільмів чи грати ролі в кіно. У тебе без мене (репресивної машини) залишиться лише глухий кут.
Люди, високі духом і праведною честю, перетерпіли й таке, не зламалися.
А потім зринули на вершину українського політикуму. Це вони в 1991 році з патріотично налаштованими представниками українського суспільства проголосили Незалежність нашої Держави.
На жаль, репресії тривають. Війна, розпочата росією, – це ще один прояв терору. Московити вкотре хочуть перетворити українців на рабів, чергових політв`язнів. Не вдасться! Борімося й поборемо! Бережімо своє!
Тарас ЛЕХМАН
