У нашій історіографії виразне місце займає унія з Апостольською Столицею за часів Данила Романовича. Ця унія була ефективною і відзначалась коронацією Данила. Але тут не вдасться оминути слушного спостереження, що першим королем України, коронованим у самому Римі, був Ярополк-Петро, син Ізяслава. Якщо подивитися на відносини з Римом після схизми Керулярія, то видно декілька періодів, різних між собою. По-перше, дуже плідними були відносини Ізяслава Ярославовича з Папою Григорієм VII (1073-1085), які довели до коронації Ярополка. По-друге, існували дуже приязні церковні відносини між українською єрархією та Римом, відколи введено в нас свято перенесення мощей св. Миколая Чудотворця з Мир Ликійських до міста Барі, що в Пульї.
А по-третє, це участь українського Архиєпископа Петра в першому ліонському соборі 1245 р. Наш Архиєпископ склав правовірне визнання віри перед Папою та отцями Собору, промовляв на Соборі та співслужив з Папою Божественну Літургію. Тоді був Папа Інокентій IV, який коронував Данила Романовича. На жаль, усі ці три події не тривали довго, а переривались і переходили в забуття. Наші літописи мовчать про Данилівську унію, вістки про це доходять з католицьких джерел – релації «Пляно де Карпіні» і папських листів до Данила.
Не випадково Данило звернувся до Риму відразу після свого повернення від татар, бо йому йшлося про політичну допомогу Заходу в боротьбі з татарами. Папа мав на увазі унію, і так сталося пізніше, 1439 р. в Флоренції. Політичні спонуки мало спричинились до єдності поділеного та розсвареного християнства. Вже в часі перебування Данила в Кракові папські посли принесли королівську корону й хотіли бачити князя Данила, а він їм відповів: «Не годиться мені бачитись з вами на чужій землі». Коли Данило був у себе, Папа прислав шановних послів, які принесли вінець, скиптр і корону, кажучи: «Сину, прийми від нас вінець королівства». Данило корони не прийняв і вдруге відповів послам: «Ворог татарин зле живе з нами, то як я можу прийняти вінець без помочі?» Тоді прийшов посол Опізо й обіцяв допомогу від Папи. Мати намовляла князя, щоби прийняв вінець, а з ним лядські бояри. Так він прийняв вінець від Бога, від Церкви св. апостолів і від св. Петра, від Отця свого Папи Інокентія та від усіх своїх єпископів. Інокентій виклинав тих, що зневажали грецьку віру, та хотів скликати Собор у справі правовір’я і з’єднання Церков. Данило прийняв вінець у місті Дорогичині, коли пішов на війну з сином Львом і зі Сомовитом, лядським князем.
Зі сказаного можна припустити, що Данило сумнівався і без ентузіазму погодився прийняти корону. Це підтверджує булла Папи Олександра II, наслідника Папи Інокентія з 1257 р. В буллі Папа закидає Данилові відступництво від Католицької Церкви та невдячність за отримані духовні та матеріальні добродійства. Насправді Данило не хотів підкоритися Апостольській Столиці в церковних справах. Він пішов за прикладом світських володарів, яким не подобалася перевага Церкви в ділянці інвеститури. Вони ж змагали до опанування Церкви для своїх політичних досягнень.
Данило не хотів підкоритися Церкві, а бажав керувати в себе, як раніше і як воно існує в православ’ї. Тому й характер Данилової унії не є тривким – ця унія тривала всього 10 р., була укладена лише з політичних мотивів і не могла встоятись.
Подібне, як за Данила Романовича, сталось у час Флорентійської унії. Початок Собору в Флоренції був надійним, а на Собор прибув сам цісар Палеолог, всі патріарші Церкви Сходу були заступлені в спільних змаганнях за мир і єдність. Як візантійці, так і латинники знаходять повне порозуміння, підписують декрети та спільні рішення Собору. Патріарх Йосиф кладе свій підпис на смертному ложі. Царгород займають турки, а єрархи, клір і весь Божий люд поділені. Церковний провід відкидає постанови Собору, грекам йдеться про військову поміч Заходу проти турків. 6 липня 1439 р. в церкві Santa Maria del Fiore декрет єдності читають, підписують і проголошують світові. Декрет підписали Отці Собору, як західні, так і східні, за винятком Марка Ефезького, який покинув Собор. Отже, тепер Церква є об’єднаною. Дещо пізніше до єдності приступлять вірмени і монофізити з Сирії та Ефіопії, але небагато з них залишаться вірними Римові. Питання про унію вирішувала релігійна та політична еліта без підготовки народу. Після двох століть напастей на Рим, після хрестоносних походів латинян (переважно нещасливих), як можна було говорити про братерство, про відданість Папі, про приязні відносини греків до латинян? А навіть коли прийняли унію, то як ставитися до приватних питань? Тепер греки й латиняни можуть входити до церков без різниці на обряд – та чи можуть приймати Пресвяту Євхаристію? Чи у випадку зміни обряду потрібне повторення тайни Хрещення? Чи священик латинського обряду, коли переходить на східний обряд, може заключити подружжя? До того всього долучилась постава ефеського єпископа Марка, сповнена ненавистю до зрадників православ’я. А греки, які очікували хрестоносного походу проти турків, його не дочекались.
До цього приєдналася ворожа постава великого московського князя Василія II. Московський синод зриває молитовну єдність із Царгородом і проголошує себе сторожем і речником православ’я. Постає новий розбрат християнського Сходу зі сумними та тривалими наслідками…
Далі буде…
(«На камені віри і Церкви основі», архиєп. Мирослав Марусин)