У мальовничих, зелених Брюховичах розташований монастир Святого Йосифа Чину Святого Василія Великого, а поряд з ним – Василіянський інститут філософсько-богословських студій ім. Йосифа Велямина Рутського. Тут мешкають і навчаються понад 50 ченців, більшість з яких – семінаристи. Окрім василіян, семінарію відвідують члени інших згромаджень.

     Це місце знає і любить багато людей, вони приходять сюди відпочити душею, подумати, очистити серце, віднайти радість і надію. А з початком повномасштабного вторгнення росії в Україну монастир став прихистком для тих, хто мусив покинути домівку й тікати від війни.

Про життя в нових реаліях розповів о. Пантелеймон Трофімов, ЧСВВ, ігумен монастиря Святого Йосифа, ректор Василіянського інституту філософсько-богословських студій ім. Йосифа Велямина Рутського.

Виклики перших днів

     Отець Пантелеймон пригадує перші дні повномасштабної війни: ситуація була невизначена, тривога, напруга буквально відчувалися в повітрі. Він зібрав братів для взаємопідтримки й обговорення подальших дій. На нього, як на ігумена і ректора, лягла ще більша відповідальність: окрім основних обов’язків, він проводив більше часу з братами, щоб розділити їхнє хвилювання, і готувався прийняти внутрішньо переміщених осіб.

     «Уже на другий день до нас масово заїжджали люди», – розповідає о. Пантелеймон. Перші були з Київщини та Харківщини. Після відступу російських військ з Київщини жителі цієї області почали повертатися додому, а на їхнє місце прибули донбасці – земляки о. Пантелеймона.

     У найнапруженіший період в обителі мешкало 170 внутрішньо переміщених осіб, нині – 130, понад 30 з них – парафіяни василіянського монастиря у Званівці Донецької області, тож вони відразу включилися в душпастирську діяльність на новому місці.

     Усім вимушеним переселенцям у монастирі пропонують безплатне проживання, харчування, прання постільної білизни; їх забезпечують засобами особистої гігієни, медикаментами. Ченці пропонують їм долучатися до облаштування побуту, укладають графіки чергування.

     Отець Пантелеймон зізнався, що перші два тижні сумнівався, упорається монастир з такою кількістю людей, адже тоді василіяни могли розраховувати лише на власні ресурси: допомоги від держави не було жодної, а від закордонних благодійників, зокрема від Єпископської конференції США й асоціації L'Œuvre d'Orient («Справа Сходу»), надійшла пізніше.

     «Ми хочемо, щоб перебування в нашому монастирі стало для вимушених переселенців нагодою наблизитися до Бога», – каже ігумен. Деякі з них православні, дехто має упередження стосовно католиків, є й такі, що не вірять у Бога. Отець Пантелеймон пояснює, що ченці не хочуть нічого нав’язувати, вони дають людям можливість дізнатися щось про Бога, пізнати життя Церкви. Для цього організовують тематичні зустрічі, курси, а на початку липня Комісія УГКЦ у справах монашества створила на базі монастиря духовну порадню, де священники і психологи надають безплатну допомогу всім, хто її потребує.

     Отець Пантелеймон наголошує: гостинність гарантовано всім, без огляду на конфесійну приналежність чи мову спілкування, головне – поважати монастир, членів спільноти й одне одного.

Не через нав'язування

     Частина життя о. Пантелеймона минула в Донецьку, і це допомагає йому краще розуміти жителів цього регіону, зокрема в питаннях мови, віри, Церкви. Ігумен розповідає, що на Заході України іноді доводиться стикатися з несприйняттям певних світоглядних, культурних, ментальних особливостей донбасців: дехто радить спонукати їх відразу пристосовуватися до тутешніх звичаїв. На ці закиди священник відповідає, що людей, які втратили все: роботу, домівку, близьких – і не знають, що на них чекає, не можна ще більше обтяжувати й ранити. Він також переконаний, що ідея примусової євангелізації від початку провальна: нікого не можна наблизити до Бога насильно. Натомість потрібно виявляти християнське ставлення до ближніх, створювати умови, щоб люди змогли побачити своє життя й життя інших під новим кутом, почали замислюватися над глибокими темами.

     Розмірковування породжують запитання, і з ними люди йдуть до душпастирів. Отець Пантелеймон каже, що досить часто чує одне: «Де Бог? Чому Він допускає страждання сотень тисяч невинних людей?». Він зізнається, що сам намагався знайти відповідь на ці запитання, щоб мати її і для себе, і для інших. Утім, каже священник, відповіді на питання «Чому?» насправді не існує. Можна спробувати пояснити, для чого Бог допускає ці страждання і якою повинна бути наша позиція.

     Усе, що трапляється зараз, може стати шляхом спасіння, якщо дивитися на події очима віри. Якщо не зневірюватися, не закриватися від Бога, не звинувачувати Його, відповіді надійдуть. Вони будуть індивідуальними для конкретної ситуації й людини. Але головне послання таке: правильне сприйняття й спроби почути відповідь від Бога є нагодою для освячення.

Світлана ДУХОВИЧ,

Ватикан