Минущі всі: жінки, чоловіки…

Лиш пам’ять їх спроможна воскресити.

Та ні, вони живі – як ті зірки,

Яких нікому вже не погасити.

ОТЕЦЬ АНДРІЙ БАНДЕРА В СПОГАДАХ СУЧАСНИКІВ

І знову кетяги цвітуть

Незломної калини.

Вони пліч-о-пліч, разом йдуть

Щодня і щохвилини.

     Вони – це провідник ОУН Степан Бандера та його батько о. Андрій Михайлович. Про останнього згадує василіянин Марко Дирда. У квітні 1940 р. він вів духовні вправи в церкві Різдва Пресвятої Богородиці містечка Долини.

     Своє перше враження про о. Андрія Бандеру о. Марко описує так: «У четвер уже з полудня в Долину прибували запрошені священники із сусідніх парафій, щоб допомогти у великодній сповіді вірних. Поміж них – й о. Андрій Бандера, парох поблизького села Тростянця. Він був середнього росту, віком старший, сивоголовий і з маленькою борідкою. Вдача його була жвава й весела. У розмові з ним щезли сум, журба й тривога на обличчях присутніх».

     Священники – їх було вісім – сповідали вірян, але на ніч вертатися додому не наважились – лягли на застелену підлогу у двох кімнатах пароха. Та заснути було годі, бо за стіною поселились військові, які співали, грали на гармоніях. Отці ж ділились між собою новинами й переживаннями.

     «На ті оповідання, – зазначає о. Марко Дирда, – о. Бандера мав одну відповідь: “Усе в Божих руках! У них доля й нашого народу! Ми, священники, душпастирі, не будьмо слабкодухими в очах наших парафіян!”. Тоді я спитав о. А. Бандеру: “Що ви діятимете із собою та й на що рішаєтеся, коли комуністична Москва почне ув’язнювати загал священників? Таж ви, отче, будете перші між ними! Про вашого сина, Стефана, докладно знає большевицький режим. Я певен, що большевицькі агенти вже підглядають: хто приходить до вас, з ким ви зустрічаєтеся, про що говорите з людьми. Вони слухають ваші проповіді”. На ці мої зауваження о. А. Бандера спокійно відповідав: “Із приходом совєтського режиму донька Мирослава[1] на моє доручення вже придбала мені валянки, теплі сорочки й штани, а цього хутра, якщо його не заберуть, вистачить до моєї смерти. Я сьогодні готовий на все! Щось гірше від Соловків, чи сибірської Воркути, або Колими не може мене зустріти! Насильна ж смерть від большевицької кулі або від катувань у в’язницях НКВД пришвидшить мою зустріч зі Споконвічним Богом”».

     Отець Андрій додав, що на залізничній станції в Долині стоїть довгий ряд вантажних вагонів – вочевидь, приготовлені для в’язнів. А о. Дирда, повертаючись 14 квітня підводою до Гошева, зустрів автоколону, у якій   «кіннотники були косоокі азіяти; уся валка погналася до залізничної станції в Долині, до згаданих вантажних вагонів».

     Сорокового року, влітку і восени, Андрій Бандера кілька разів приводив своїх парафіян на прощу в Гошів. Востаннє відвідав Ясну Гору на Різдво 1941 р.

     Тоді вже ходили розмови про те, що насувається війна. Отець Марко Дирда згадує: «Під час перекуски у вітальні я дізнався, що гітлерівська Німеччина пришвидшеним темпом готується до війни з Москвою. Ту вістку о. А. Бандера закінчив словами: “Так, отці, нам усім тепер треба всього сподіватися від більшовицького наїзника”». Отець Андрій знав, що за кожним кроком його стежать. Він мав змогу врятуватися, та «не хотів користуватися допомогою своїх дітей». На прощання сказав Дирді: «Моїх парафіян я добровільно не залишу! Розлучити мене з ними можуть тільки наказ моєї церковної влади або насильство влади, остаточно – смерть!».

х х х

     Справді, у серпні 1940 р. до Тростянця прибув зв’язковий від Степана Бандери, щоб переправити о. Андрія за кордон. Однак отець відмовився. Він залишився зі своєю паствою. 22 травня 1941-го його заарештували. Допровадили до Станіславова, звідти – до Києва, у внутрішню тюрму НКВС. Там він безстрашно заявив: «Я своїм дітям дав належне виховання, прививаючи їм любов до України, світогляди моїх синів і доньок однакові».

     Діти гідно несли свій хрест: доньки упродовж багатьох літ каралися в ГУЛАГу; сини – Олександр та Василь – були замордовані в Освенцімі; наймолодший, Богдан, як уважають, загинув у похідній групі на півдні України; найстарший, Степан, упав від отрути більшовицького убивці. Але найпершим у цьому мартиролозі був їхній безкомпромісний батько – о. Андрій. 10 липня 1941-го його розстріляли…

Вони – отут, із нами, днесь,

Де світ горить в двобої:

               Один в молитві славний весь,

               А другий – в сяйві зброї.

Вслухаємось до їх сердець,

Минаєм вир омани.

               Один – душпастир наш, отець,

               А другий – наш керманич.

В обох любові мужній дар,

Їх жар гуртує лави.

               В обох один яркий вівтар

               І Бога, і Держави.

Вони – в дорогу напуття:

Нести свій хрест стоїчно.

               І стяг жертовного життя

               Вручають нам довічно.

Петро Шкраб’юк