Зазвичай репортажі починають з опису місцевості, дороги або перших людей, яких там зустрічаєш. Егоїстично, але почну із себе. Обманювати не буду. Героїв цього матеріалу знаю десять років, можу назвати їх друзями.
Усе почалося в Бучачі. Там при чоловічому монастирі братів василіян є колегіум – школа для хлопців закритого типу. Туди до 8–11 класу відряджали або дуже побожних, або дуже проблемних дітей з різних куточків України. Хтось хотів піти релігійною дорогою, а когось банально не могли виховати батьки.
Живеш на третьому поверсі, на другому – відвідуєш заняття, на першому містяться рефектар (їдальня) і церква. Усе – під наглядом. В іншому крилі – ченці. Купа обов’язків, чіткий розпорядок, церковні справи, навчання і спорт. Це дисциплінувало, зміцнювало й допомагало визначитися з пріоритетами. Тоді як я дивився огляди матчів АПЛ, дехто кипів до іншого – духовного й високого. З тридцяти осіб п’ятеро пішло в монастир, восьмеро – у семінарії. Хтось – зміг, хтось – передумав. Четверо продовжує жити в монастирі. Вони вчилися в спеціальній семінарії для ченців.
Брюховичі – містечко за 7 кілометрів від Львова, підпорядковується обласному центру. Це острівець краси й трушності біля великого міста: озеро, ліс – справжній райський куточок. Також тут розташована тренувальна база «Карпат», а ще є легендарна черебуречна – обов’язково відвідайте. Через дорогу від бази – монастир.
«Колись жив у келії, вікна якої виходили на поле. Сідаєш біля вікна читати й бачиш, як футболісти тренуються. З того, що бачив – виходило добре», – каже брат Тадей. Йому 22. Він – один з найрозумніших студентів семінарії, автор місцевого журналу «Господь і я» і любитель філософії. Проникливий, вдумливий, здатний вислухати. Спекотно, але він – у габіті.
«Я з Дрогобича, там також є монастир василіян. Спершу ходив до церкви так – щоб мама не сварила, а потім мене не могли вигнати звідти. Моя історія – проста: я зразу після школи прийшов сюди. Хоча розповідав однокласникам, що стану істориком.
Старався дивитися на монастир зсередини – на плюси-мінуси. Найбільше хвилювався, як буду прокидатися о шостій ранку. Коли живеш не в монастирі, тобі легко – сам за себе вирішуєш. Коли з’являється момент обов’язку, то свідомість інколи бунтується. Учишся послуху», – каже він.
За хвилю приходить Йосафат. Він – абсолютний спокій, затишок і доброта. «Може, не фотографуй? Якось не пасує – я не в габіті», – бідкається. Але для ченців це не обов’язково, габіт – для церковних служб і офіційних заходів, а ще – створює дистанцію.
Навколо три будівлі: навчально-гостьова, житлова і церква. Йосафат заводить у першу. Тут ченці їдять, навчаються, провадять освітню роботу. Скоро вечеря. Черговий розкладає посуд. Поряд в актовій залі – гурт дітей. «Ми видрізняємося від інших чинів тим, що поєднуємо молитву з просвітницькою діяльністю. Ми відкриті до людей. Проводимо табори, зустрічі, їздимо по навчальних закладах і до військових. А, наприклад, студити – більш закриті, роблять наголос на молитві», – пояснює Йосафат.
Він змалку знав, що хоче бути з Богом: «Я непогано вчився в колегіумі, але не складав ЗНО. Знав, що мені цього не треба – хіба для експерименту. Священником хотів бути з дитинства – подобалося навіть облачення. Надягав накидку, ніби махав кадилом. Відчув потяг і хотів навчатися в закладі, близькому до церкви – так і потрапив до Бучача. Спершу розчарувався. Хлопці дуріють, матюкаються. Але потім звик. І думки не змінив. Згодом вона посилилася – я хотів бути не лише священником, а й ченцем».
Йосафат товаришує з братом Йоаном. Вони однокласники, разом пройшли весь шлях – від віднайдення покликання до його реалізації. Йоан – протилежність Йосафата: розхристаний, швидкий, поривчастий. Хлопці найбільше бояться, щоб він не бовкнув зайвого. Уміє – якщо чимось незадоволений, каже зразу, без огляду на табуйованість теми і субординацію. Справжній революціонер локального рівня. Йоан не хоче бути священником – каже, що не відчуває покликання. Бути простим ченцем – його.
Він – весь мокрий і брудний. Щойно бігав із собакою. Ми йдемо в невеличку гостьову. Великий круглий стіл, диван, стелаж з книжками, ікони. Йоан бере до рук фотоапарата – крутить і цокає. Це його пристрасть. Він любить фотографію, малюнки, спів – усе, що пов’язано з творчістю. Витягує телефона й під’єднує до фотоапарата – світлини перенесено. Знаходить режим – фотографії робляться автоматично.
Йоан не хоче відповідати на запитання серйозно, робить це вибірково, багато жартує й не підпускає близько: «Я тут, бо маю дах над головою, є що їсти. Приходять розумні люди – учать. Живеш собі тут. Тільки проблемно вставати о шостій ранку. Важко сказати тобі про якесь покликання. Ти ж не кажеш: маю покликання журналіста. Такий термін не використовують у світі – тільки тут».
На більшість запитань він відповідає нестандартно, сперечається з Йосафатом і Тадеєм. Питаю про обмеження. «Гордий з того, що я так можу. Можеш – ідеш, не можеш – вертаєшся», – відповідає.
У василіянський монастир можуть потрапити чоловіки віком від 17 до 50 років, достатньо середньої освіти й довідки про успішний медогляд. Якщо особі більше 50, потрібен спеціальний дозвіл, якщо є проблеми зі здоров’ям, вони не повинна бути дуже серйозними, щоб не заважати служінню.
«Ті, хто йде сюди через життєві проблеми або невдалу любов, довго не затримується. Раз прийшов хлопець, якому батько сказав: “Витримаєш 10 місяців – отримаєш 10 тисяч доларів”. Той витримав лише 3 місяці. Якось прийшов чоловік, і невдовзі стало зрозуміло: він психічно нездоровий. Довелося відвезти до батьків.
Спершу ченці їдуть у село Крехів у Львівській області. Там вони служать рік. У монастирі багато роботи: треба пекти хліб, розбирати м’ясо, косити... Цей період називається випробувальним. Далі – сюди. Тут також кожен має свою зону відповідальності: собака, кухня, спів, водіння.
Щороку – обіти (обіцянка послуху, чистоти та вбогості на рік). Через 6 років – довічні обіти. З монастиря можна вийти, але є внутрішня відповідальність і твоє слово – із цим доведеться жити. Керує монастирем ігумен, усіма василіянськими монастирями в Україні – протоігумен, далі – генеральний настоятель Василіянського чину в Римі і Ватикан. Зазвичай гроші беруть в ігумена, але є й допомога від батьків чи звичайних парафіян.
Йосафат активно юзає фейсбук та інстаграм – у нього айфон. Подарували батьки. «Маю комплекс: раніше ніде не був, нічого не бачив. Тепер трішки подорожую. Тому веду соцмережі – хочу похвалитися», – жартома пояснює Йосафат.
«Треба до Львова – бери 14 гривень на дорогу. Нема проблем. У кінці кожного місяця я пишу звіт про свої витрати. Можу збрехати, так – це буде на моїй совісті. Ігумен має бачити, хто ти і на що витрачаєш. Ти маєш бути повністю відкритим», – пояснює Йоан. «У монастирі щомісяця дають 100 гривень на поповнення телефону. Деякі ігумени кажуть у батьків не брати грошей. Монастир має нас забезпечувати. Але раз бувало таке, що одяг, який хочу, монастир не може собі дозволити. Це упокорює», – додає Йосафат.
Раніше Йоана звали Василем, Йосафата – Іваном. Після випробувального терміну можна змінити ім’я, можна залишити попереднє. Але таке не практикують. Йоан зразу ж узяв ім’я Касіян. Кумедно, але його прізвище також Касіян. Через це було багато жартів – вирішив змінити. У паспорті вони й далі Василь та Іван. У житті – ні.
Хлопці розпитують про роботу, зарплату, оренду квартири, проблеми. «Ти знаєш, тут також є проблеми, але в них інша форма. У тебе – матеріально характеру. Монастир розширює світогляд. У буденному житті ти заклопотаний купою справ, а тут думаєш про щось вище», – робить висновок Йоан.
Нереально запитати про секс – переглядаються й сміються. Між ними виникає невеличка суперечка.
Йосафат: «У мене були однокурсники, які мали знайомих дівчат. Ті думали, що з нами буде дуже добре: не матюкаємося, не куримо, не п’ємо, чемні».
Тадей: «“Такі духовні хлопці”, – думають дівчата.
Йоан: «Це перебільшення. Як ти ставишся до черниць? Ніяк. Це з тієї самої опери. Ходить хлопець у 40 градусів у габіті. Що красивого?».
Мусимо перервати розмову – треба йти на вечірню службу в церкву. Йоан і Йосафат біжать у келію перевдягнутися.
Потік людей у чорному не закінчується. Вони непевно реагують на камеру, питають хлопців, що відбувається. Дехто прикриває обличчя. На службі – не тільки ченці. Сюди може потрапити кожен – брама постійно відчинена, немає жодних обмежень на в’їзд чи вхід на територію монастиря. Головний меседж – монастир існує для людей, а не для себе.
Далі – вечеря. Разом з ченцями – діти. Даю фотоапарат Йоану, прошу познімати там, куди не можна зайти, де живуть ченці. Келія, коридори, спортзал – цікаво все. Він сміється: «Кімната як кімната. Ніякої різниці з твоєю».
З вікна видно базу «Карпат». Йоан повертається в цивільному – сонце продовжує пекти. Ідемо туди, де ченці проводять дозвілля. Футбол, волейбол – усе серйозно. Сітка, натягнута між двома соснами, опустилася й упала на землю. Йоан просить Йосафата підняти. Виходить атмосферно. У футбол грають досить часто. Раніше тут було кілька ченців з Аргентини – доводилося угамовувати їхню жагу. Традиція була й залишилася досі. Місцева команда грає на різних турнірах – від монастирських до загальних.
«З дозволу можемо і пива випити, і футбол подивитися. Якщо нема дозволу – покарання», – розповідає Тадей. Усі троє не фанати футболу. Але в монастирі були і є такі. З базою «Карпат» зв’язку мало. Розказують, як на територію монастиря прилітали м’ячі з бази. Ще футболісти часто мотають круги в лісі.
До розмови долучається брат Яків, він колишній головний редактор монастирського щомісячного журналу «Господь і я». У ньому трапляються публікації й спортивної тематики.
«У монастирі є розпорядок: час на молитву, працю, навчання. Але є дві вільні години після вечері. Хтось читає, грає в настільний теніс, у футбол. Коли дивимося якийсь матч, часто беремо насіння – хвилюємося. Якщо настоятель дає дозвіл на пиво, то ми п’ємо. Не робимо з того серйозних проблем. Тут питання міри», – каже він.
У ньому відчувається глибина. Він готовий годинами говорити на філософські теми. Чіпляюся до спорту. Знаю, він це любить – стоїть на воротах.
«Основне чернече заняття – зростати у святості й наближатися до Бога. Для цього є різні допоміжні речі, наприклад праця. Вона впорядковує життя, допомагає не бути лінивим. Праця, як і спорт, – допоміжне. Іван Павло II активно грав у футбол, але не ставив це за самоціль – використовував, щоб розвивати себе. Спорт впливає на духовне життя. Слова “аскет” і “атлет” схожі між собою. Спортсмен мусить чимось жертувати: не вживати алкоголю, стримувати себе від розваг, які можуть дозволити собі інші. Аскет так само. Він не відмовляється заради того, щоб відмовитися. Спорт учить стабільності – у тих же вправах тримати ритм і робити це регулярно.
Футбол формує спільноту: ти спілкуєшся з іншими, співпереживаєш. Людина соціалізується й викорінює егоїзм, коли грає збірна України, то виявляє ще й патріотизм – уболіває за свою країну», – каже брат Яків. Він уже чекає матчів збірної й вірить: будемо на Євро.
Тадей наголошує на тому, що ченці не повинні жити самі в собі: «Дуже важливо, щоб я був відкритим до людей. Міг і хотів допомогти. Якщо ти замикаєшся в собі, то це зле. Існує інше життя – поза монастирем. Його також треба розуміти. Підлітки мене запитують про якісь проблеми. Мушу їх розуміти».
Брати просять не узагальнювати, говорячи про церкву. «Якийсь священик п’є, отже всі п’ють. Якщо хто має «Мерседес», то всі мають. Церков є багато, вони різні», – пояснює Йосафат. Йоан різкіший: «Але ти знаєш багато таких дивних випадків, пов’язаних з УГКЦ? Якщо є до чого докопатися – будь ласка. Якщо нема – нема про що говорити».
Вони говорять про допомогу кожній людині, послух, старання відгородитися від матеріального, глибину пізнання Бога. Через дорогу – зовсім інше життя, із крутими машинами, великими грошима та нічними клубами.
Заходить сонце. Ми вкотре прощаємося. Прошу постановочне фото. Побачили на моїй руці півня, сміються. Запитую, чи взагалі нормально набити тату. Яків пояснює: «Не можна сказати точно, добре це чи погано. Треба дивитися на перспективу. Хлопець може набити тату дівчини, вони розійшлися, а зображення залишилося. Питання, чи шкодуватимеш про це. Якщо ти добре подумав, то окей. У Старому Завіті йшла мова про ідолопоклонство, у Новому – нічого про це не знаходимо. Колись люди навіть набивали тату із символікою хреста».
Пізніше, згадуючи свій день у монастирі, розмови з хлопцями, я думав про те, що знайти своє місце у світі, яким дивним воно б не здавалося навколишнім, – то справді велике щастя.
Андрій Сеньків
