Етюд
Вокзал. Очікування. Метушня. Потоки людей. На станцію прибуває поїзд. Коротка зупинка, і він вирушить далі, до наступної станції, а відтак – до іншої і то мчатиме, то зупинятиметься, поки не досягне пункту призначення. Поїзд повторюватиме свій маршрут знову й знову, без упину. Однак на його шляху не завжди все гладко – траплятимуться перепони, виникатимуть надзвичайні ситуації, збої в роботі…
Життя схоже на поїзд. Нас розсадили у вагони й купе – і вперед, усе далі й далі, швидше й швидше. Цікаво, що сідали ми з мінімальним багажем, практично без нього, але з кожною станцією отримуємо щось, накопичуємо, й ось уже так багато всього маємо, що не знаємо, куди те все подіти. А ще від часу до часу поїзд наш хитає і трусить, трапляється йому зіскакувати з колії або екстрено гальмувати, і тоді летимо з полиць сторч головою. Хтось обходиться переляком і ґулею на лобі, хтось розквасить носа, а хтось і кісток не позбирає після падіння. Але поїзду байдуже – він має маршрут і не зупиниться, поки не довезе пасажирів до станції Відхід у Вічність. Рано чи пізно кожному доведеться на ній зійти. Немає значення, де ти подорожував: у першому чи третьому класі, у плацкарті чи люксі – перед Вищим Судом усі рівні, а саме він чекає нас по закінченню поїздки.
Але поки ми ще в дорозі, намагаймося не порушувати правил, щоб ця мандрівка була максимально комфортною і для нас, і для наших попутників. Спілкуймося, ділімось одне з одним тим, що маємо, веселімось, будьмо чесними і чуйними, тому що ніколи не знаємо, коли наш сусід зійде. Чи коли зійдемо ми.
