Слава Ісусу Христу! Мене звати Оля, я з дитинства знаю про журнал «Місіонар», читаю його зараз і навіть маю вдома декілька старих номерів, виданих ще в 30-х роках минулого століття. Пишу вам щоб засвідчити Божу допомогу – дала таку обіцянку, коли молилася.
Два місяці я хворіла. Пила знеболювальні й хвилювалася про те, що буде далі. Уява малювала найстрашніше... Саме тоді мені пощастило побувати в Меджугор’ї, а по поверненню звідти випала нагода побувати на реколекціях отців василіян із Погоні, які приїхали в наше село й привезли копію ікони Погінської Богородиці та мощі святого Йосафата. Натхненна їхньою наукою, відмовила дев’ятницю до святого Йосафата – і мені стало легше.
Із Міжгір’я я привезла на подарунки знайомим камінці зі святої гори із зображенням Богородиці. Одного віддала колезі, а вона сказала, що в неї вже є такий, і розповіла, як одного разу, коли раптово занедужала, прикладала того камінця до хворого місця, молилася – і біль минув... Раніше мені й на думку не спадало, що можна так зробити, а після розмови вирішила спробувати. І то було дивовижно. Я помолилась до Богородиці й приклала камінця, як ниточку, що пов’язувала б мене з Нею ще й фізично, – і повністю одужала. Водночас якось не до кінця повірила, що це сталося лише завдяки молитві, тому із написанням цього листа зволікала.
Через якийсь час у мене на яснах з’явилася кіста. Я була дуже розчарована й стривожена, адже це трапилося не вперше, а отже довге лікування не допомогло, не позбавило мене повністю цієї проблеми. Почувалася вкрай пригнічено. Та якось мій погляд упав на камінець із Міжгір’я. Я прикладала його до хворого місця, знову просила Богородицю про допомогу, і через кілька днів усе минуло саме, без лікування!
А незабаром ми з моїм дев’ятирічним сином отримали ще одне диво. Він дуже хотів вступити до «Пласту». Ми зареєстрували його ще два роки тому, але все ніяк не вдавалося туди потрапити через брак виховників. Коли в липні були в Міжгір’ї, він вибирав собі вервицю, а в результаті вибрав аж три: одну велику жовто-блакитну, одну маленьку на руку, теж жовто-блакитну, і ще одну маленьку, у формі браслетика на руку, кольору хакі. «Нехай вона буде мені, коли я в “Пласт» піду», – сказав син. Я тоді ще подумала, що так із тим «Пластом» тепер важко, невідомо, чи взагалі вдасться туди потрапити. І так якось мені його було шкода, що він настільки сильно чекає, боялася його розчарування, якщо нічого не вийде. Але цього тижня зовсім несподівано нам надійшла новина: є виховник, який може взяти ще одного хлопця! Щастю дитини не було меж, я теж раділа, як дитина. Ми обоє вирішили, що це сталося завдяки нашій молитві – Богородиця винагородила сина за бажання мати вервицю для «Пласту» й подарувала йому таку можливість.
Насправді, якщо подумати, можу описати дуже багато таких, більших і менших, див із життя, але нехай зараз буде про ці, найближчі...
Бажаю вам доброго здоров’я, натхнення до творчості, щоб «Місіонар» був завжди цікавим і щоб ваше видавництво процвітало.
