(Сув’язь сонетів)

ЗАСУД

Я — книжник? Чи юрма, що так гуде?

Такому викриттю не буду рад…

Але спитаюся поважно, де:

Надворі? У преторії Пілат?

 

Я свій, який супроти свого йде,

Чи той чужинець, що шукає правд,

Але вмовкає в натиску людей,

Злякавшись гніву, що впаде, мов град?

 

Суджу я передчасно всіх і все,

І навіть Бога — де ті небеса?..

Змовчу на суд — один-бо не спасе?

 

Можливо, той осуджений — Він сам,

Та тільки я не відаю про це,

Довірившись брехливим голосам…

 

ІСУС БЕРЕ СВІЙ ХРЕСТ

 

Довірившись брехливим голосам,

Цей натовп прирікає Тобі хрест,

Засліплено волає: «Аз воздам»,

А Ти мовчиш — і це вимовний жест.

 

Ти був глухий до всіх людських осанн,

Лиш Божої шукав. І Отчий перст

Тебе провадив відновити храм

Людини, що вросла надміру в персть.

 

І бачу я, немов побіч стою,

Твою окремість у людській пустині,

Де кожен править воленьку свою.

 

Гадає вже, що богом став віднині…

Отець отак печалився в раю

За всіх, хто падав під хрестом гордині.

 

ІСУС ВПЕРШЕ ПАДАЄ ПІД ХРЕСТОМ

За всіх, хто падав під хрестом гордині,

Ти вперше під своїм падеш без сил…

Чи ж я її зрікаюсь хоч однині,

Щоб ти тягар надмірний не носив?

 

Невже ж і досі схожа до рабині,

Що світу служить на такий копил?

Покликана до гідності княгині —

Її Ти Кров’ю власною купив.

 

Ту гідність повернув, немов обнову,

І що Тобі натомість я віддам?

Не знає величання ціну Слову…

 

Мовчання знає — і Твоїм слідам…

За кожну душу дуже гонорову

Стражданням заступаєшся Ти сам.

 

ЗУСТРІЧ З МАТІР’Ю

Стражданням заступаєшся Ти сам

За тих, які спізнали біль страждання.

Ти з Йосифом каміння це тесав…

Тепер і камінь сповнений ридання.

 

Ти знав, де очі Мами, звісно, знав,

І чув Її затаєні зітхання,

Мовчазно поглядом до Себе звав,

За болем бачив віру і чекання.

 

І не було цієї миті ближче,

Аніж Матуся зболена ота —

Ішли ви вдвох на те Череповище.

 

Серця вам не скували гнів і мста.

Знесилені до краю… Натовп свище.

І хоч би хтось поміг нести хреста…

 

СИМОН З КИРИНЕЇ

 

І хоч би хтось поміг нести хреста…

Аж Симон з Киринеї нагодився,

Що шлях із поля по трудах верстав.

Хреста поклали. Взяв, хоч і скривився.

 

Отак і я, бо… хто мене питав?

Стомилася. Чи цей також стомився

Розбійник, бунтівник? Коли б і так…

Замислитись би, чи не помилився.

 

А що, коли утратив вже надію

І серце смутком виснажив ущент,

Що кожен бачить вдачу лиходія

 

І присуд радий прокричати вмент?

Найменшого добра не заподіє —

Не простягне руки у цей момент…

 

ВЕРОНІКА

Не простягне руки у цей момент…

Душа втомилась, очі залив піт.

Вже й милосердя — тільки сентимент.

Глузують гучно. Втратив глузд цей світ.

 

Який важливий випав елемент,

Його опише ще хіба піїт…

Але тепер, у цей короткий мент

Душа людська складає власний звіт.

 

Чи кров’ю й брудом все людське затерте,

Чи є ще на байдужість серця лік?

Чуже страждання — чи воно нестерпне?

 

Чи страх до бездіяльності прирік

І співчуття невинному ледь тепле?

Бракує так відваги Веронік…

 

ІСУС ВДРУГЕ ПАДАЄ ПІД ХРЕСТОМ

Бракує так відваги Веронік…

Мені бракує — достеменно знаю.

Ковтнуло повноводдя людських рік,

Очей жадоба виштовхнула з раю.

 

Ота жадоба схожа до шулік:

Привабливе на вигляд — тож хапаю,

(А в натовпі — чужий товктиму бік).

І тільки Ти не мав у цьому паю.

 

Але упав удруге на каміння,

Я очі долу опустила вслід…

Та ж видиме — дочасне, стане тлінню.

 

Привабу тратить найгарніший плід:

Тому, хто любить, завдаю терпіння...

О, як же від знесилення Ти зблід.

 

ЖІНКИ

О, як же від знесилення Ти зблід.

Жіноче серце ридма так голосить,

Невинний ти, та звідав стільки бід,

Що людям всім їх видасться задосить.

 

Видовище гнітить. Тобі услід

Ридає жінка без кінця, мов просить,

Щоб у мучителів у грудях станув лід,

Та відчуває — смерть безжально скосить.

 

І те безсилля — ним душа обважена:

Та ж Ти їй наче брат, та ж Ти їй — друг.

Вона знетямлена і горем вражена,

 

Немов над мертвим… Забиває дух.

«Ридайте над собою й дітьми вашими»,

Душі своєї зцілюйте недуг…

 

ІСУС ВТРЕТЄ ПАДАЄ ПІД ХРЕСТОМ

Душі своєї зцілюйте недуг

Якшвидше, зволікання-бо не терпить…

Чи стане Вам бажання і натуг,

Щоби не стати в доброму ледь теплим?

 

Зло прослизає — збудешся напруг,

І враз заснеш поборений… Як терпко…

Життя таки, попри падіння, — рух.

Від втоми падав, змучений нестерпно.

 

Їх розважала постать — тінь хитлива.

Утретє впав — зівак був натовп рад.

Ти ж сумував: людина похітлива

 

Горить в вогні й не відчуває — раб…

Вона в омані: думає — щаслива,

Збуваючись умить усіх приваб.

 

ОДЯГ

 

Збуваючись умить усіх приваб,

Немов одежі, зітканої з світла,

Нагий стояв Адам, неначе над

Його єством глумилися при свідках.

 

Отак і я… З недоліків і вад.

Втекти б подалі, та сумління — клітка,

І дух вже тим переступом не рад,

Хоч сам утрапив необачно в сітку.

 

Ось Ти стоїш, позбавлений одеж:

Зірвали силою, щоб кинути в неславу…

Бентеж мене, до глибини бентеж.

 

Ти ж без вини, а заступив лукаву,

Що прагла приховать вину, авжеж…

І дивишся на мене так… ласкаво.

 

ПРИБИТТЯ

І дивишся на мене так… ласкаво —

Немов на нерозважливе дитя.

В моєму серці докором гіркаво

Відлунює стражденне прибиття.

 

Ти на хресті, а натовпу цікаво,

Чи ти зійдеш, втечеш? Коли б знаття,

Що ти Месія, даний їм на славу…

Ти не втікав. Немов казав: «Затям,

 

Якщо у серці відаєш, що син, —

Нема потреб доводити синівство

І буть як бог бажати з усіх сил.

 

Душе, вже не згадаєш про сирітство —

Тебе я в серці власному носив,

Ти донька є, я дав тобі князівство».

 

СМЕРТЬ

«Ти донька є, я дав тобі князівство —

Хай серце радістю виповнюється вщерть».

Мабуть, раділа б цій я вістці, звісно,

Та відчуваю побіч Тебе смерть…

 

Ось голос унизу шепоче злісно,

І співчуття у ньому ні на чверть:

«Нехай Ілля врятує». Плачу слізно…

Шумить довкіл житейська круговерть.

 

Невже покинеш Матір ти одну,

Хіба мене самотньою залишиш?

«Піднесений — усіх я притягну» —

 

Пригадую, занурюючись в тишу,

Хоча уповні те пізніш збагну.

Переді мною тіло, що не дише…

 

ЗНЯТТЯ

Переді мною тіло, що не дише,

Його на руки Матері кладуть…

Збувається пророцтво те, колишнє, —

Меч сьомий прошиває. Не забуть...

 

Марії серце — в ніч: «О, як так вийшло,

Моя вже краще б обірвалась путь!»

Уста німі, німує і Всевишній,

І як цю ніч без світла перебуть…

 

Мені, як Матері, Ти сяйвом заяснів —

Не видно й знаку від надій погаслих…

В скорботі з тими, хто втрачав синів:

 

Спізнала біль, що роздира нещасних.

Як душу він спустошити зумів —

Болючим став і слід подій прекрасних…

 

ПОКЛАДЕННЯ

Болючим став і слід подій прекрасних:

От згадую, як у печері-гроті

Тебе взяла на руки, Сину ясний.

…А нині маю класти Тебе в гробі.

 

Я пам’ятаю захист своєчасний:

Зі мною Йосиф, Ти в моїй утробі,

Злий задум Ірода, розтрощений без шансу…

І образ Божий у Твоїй особі.

 

Це покладання так мені болить,

Що описать словами невспромозі…

Та тільки… «Так» у благовістя мить

 

І в мить гірку, хоч би душа в тривозі.

Бог в силі навіть з мертвих воскресить…

Тож уповання покладаю в Бозі.