Моя Україно — матусенько мила,
Що разом з Ісусом Голгофту зносИла,
Тебе розпинали кати.
Але терпеливо ти муки терпіла,
Бо віра в твоє Воскресіння жевріла,
Тож встань із колін уже ти.
Доволі тобі вже конати в неволі,
Господь твої рани загоїть поволі.
Отож, помаленьку іди.
Ще діти безсилі твої, дуже кволі,
Та вже не в ярмі — без кайданів, на волі.
Кривавлять ще їхні сліди...
Кріпись, Україно, борись до загину.
Хоч діти твої ще терплять без упину, —
Терпінням підходить кінець.
Звільнилась з залізних оков, Україно,
А Бог допоможе піднятись з руїни, —
Готує тобі Він вінець.
Хай висохнуть сльози, минули вже грози,
Лиш в ранах твоїх ворогів всі погрози.
Хай кат уже плаче, не ти.
Єднайсь, Україно, молись безупинно,
В любові хай буде народ твій єдино,
Дійшла ти уже до мети.
Я вірю в майбутнє твоє, Україно!
Воскресне твій нарід навік воєдино,
Весною розквітнуть сади.
Впаде ворог клятий у ту домовину,
Що вік готував він тобі, Україно,
Навік його зникнуть сліди.
Розквітнеш ти, мила, дасть Бог тобі крила,
Загояться рани, повернеться сила, —
Злетиш до Небесних Висот.
Поглянь же, кохана, була ти незнана,
Та в Бога дитина єдина, жадАна,
Прославить Господь свій народ.
Любов ДІВЧУР (Семчук).
