«Коли людина щойно прокинулася, їй, зазвичай, вдається правильно потрапити ногою тільки в один капець. Якщо маму вночі викликали, вона, власне кажучи, часто в одному капці й вибігала», — пригадує син Станіслави Лещинської, Броніслав. «Вона молилася до Матері Божої так: “Надягни хоча б один черевичок, але прийди з допомогою!”. Мама казала, що ніколи не була розчарована», — веде далі він.
Документи в баночці з-під зубного порошку
Станіслава Лещинська народилася 1896 року в Лодзі. Коли їй було 12 років, батьки вирішили перебратися до Ріо-де-Жанейро. Там дівчинка вивчила німецьку і португальську мови; через багато років це врятувало їй життя. У 1916 році Станіслава вийшла заміж за Броніслава Лещинського, друкаря з Лодзі. Через чотири роки подружжя переїхало до Варшави, де Станіслава почала навчання у школі акушерства. Разом вони виховали четверо дітей: Сильвію, Броніслава, Станіслава, Генрика.
Коли почалася Друга світова війна, подружжя взялося допомагати євреям, через що гестапо заарештувало всю родину. Двоє синів потрапили до табору Маутхаузен-Ґузн, Станіславу з дочкою вислали до Аушвіц-Біркенау. Чоловік акушерки загинув під час Варшавського повстання. Станіславі надзвичайно пощастило: в баночці з-під зубного порошку їй вдалося зберегти німецькі документи, що підтверджували її фах. Незважаючи на величезний ризик, вона пішла до доктора Менґеле, про якого ходила жахлива слава (однак про якого Станіслава не сказала ніколи жодного злого слова!), і запропонувала свою допомогу для породіль.
Згодом вона писала в книжці «Рапорт акушерки з Освенціма», що до травня 1943 року дітей, які народилися в таборі, вбивали жахливим способом: їх безжально топили. Щоразу після пологів до породіллі доходили звуки голосного булькотіння і довгих сплесків води. Незабаром матір могла побачити тіло своєї дитини, викинуте з блоку і розшматоване щурами. Станіслава отримала наказ вважати новонароджених мертвими. Вона була невисокого зросту, але зуміла протистояти лікареві. Жінка відповіла: «Ні! Дітей не можна вбивати!» І... прийняла близько трьох тисяч пологів. Жодна дитина не народилася мертвою, а також не померла ні одна породілля. Такою статистикою не могли похвалитися навіть найкращі клініки світу.
Діти з комина
Акушерка приймала пологи у димарі, що простягався вздовж бараку. Замість перев’язувального матеріалу використовувала брудний плед, що аж кишів вошами. Жінки сушили пелюшки на животі й стегнах, адже розвішування їх у бараку каралося смертю. «Загалом у блоці панували інфекції й сморід, усюди було повно різних хробаків, щурів, що обгризали носи, вуха, пальці та п’яти безсилим і хворим жінкам. Розгодовані на трупах пацюки виростали до розмірів великих котів. Вони збігалися на запах тяжко хворих жінок, яких не було чим мити і для яких ми не мали свіжого одягу. Про воду, необхідну для миття породіллі й новонародженого, я мала дбати сама; аби принести відро води, треба було понад 20 хвилин», — згадує Станіслава Лещинська.
У концентраційному таборі всі діти — попри передбачення — народжувалися живими, гарними й пухкенькими. Природа, протиставляючись ненависті, вперто боролася за своє право непоборними резервами життєвості. «Серед цих кошмарних спогадів мене не покидала одна думка: всі діти народилися живими — їхньою метою було жити. Вижило у таборі заледве 30 дітей; кількасот вивезли до міста Накло для денаціоналізації; 1500 немовлят втопили Клара і Пфані [німецькі медсестри], понад 1000 дітей померла від холоду й голоду».
Марія у смугастому вбранні
Ув’язнені називали Станіславу Лещинську «матінкою» й «ангелом доброти», який — як згодом написала у своєму вірші Ельжбета Саломон, одна з «освенцімських мам», — зійшов, аби дати «звістку майбутнім вікам, що там серед смерті, в убогості й бруді, там теж сповила Ісуса — Марія у смугастому вбранні».
Як розповідає Броніслав Лещинський, якось на Вігілію Станіслава отримала від батьків передачу з хлібом. Вона порізала його, розклала на шматку картону і роздала ув’язненим жінкам як оплаток. Раптом до бараку зайшов доктор Менґеле, «ангел смерті». «Мама шукала його погляду, а він опустив очі й сказав, що на короткий момент йому здалося, що він — теж людина. Він це сказав! Кому? Ув’язненій, польці! Він вийшов; покарання не було. Люди бачили, що вона мала над ним перевагу», — переконаний Броніслав.
Кожну дитину акушерка віддразу хрестила «з води». Коли не знала, що робити, — співала: там, де перебувала Станіслава, була музика. Як згадував її син, «вдома … була пісня, спів, жарт, поцілунок, погляд в очі, квіти. Маленькі небеса». Коли вона померла, близькі поклали їй до гробу струну арфи. «Я любила й цінувала свою роботу, адже обожнюю малих діток. У мене було так багато пацієнток, що часто я змушена була працювати по три доби без сну», — згадувала жінка.
Станіслава була дуже побожна: вона молилася рано, ввечері, перед споживанням їжі і перед роботою. Зазвичай зверталася до Матері Божої; завжди робила знак хреста над породіллями та новонародженими. Лещинська прийняла пологи у вільнянки (мешканки Вільнюса. — Ред.), яка була засуджена за допомогу партизанам. «Одразу після пологів жінка отримала номер. Я пішла її боронити, але це не допомогло, лише посилило гнів. Я зрозуміла, що її викликають до крематорію. Жінка огорнула немовля брудним папером і притиснула до грудей. Її вуста беззвучно рухалися, мабуть, хотіла заспівати маленькому пісеньку, як це часто робили матері, мугикаючи різні колискові, якими прагнули хоч якось захистити немовля від холоду, голоду і недолі. Вільнянка не мала сили і не могла спромогтися на голос, лише сльози тиснулися з-під повік, падаючи на голівку маленького засудженого», — згадує Станіслава.
Ця подія трохи ослабила надію, проте жінка ніколи не втратила почуття сенсу своєї роботи. «У ній була величезна моральна сила; вона була делікатна і в той же час міцна. Я ніколи не бачив її безпорадною. За допомогою простих слів вона вміла знайти підхід до кожної людини. Після її смерті одна пані розповіла мені, що мама протягом двох ночей і двох днів допомагала їй народжувати. Ця жінка згадувала, як мама заплітала їй коси, як допомагала їй витримати біль», — розповідає син Станіслави Лещинської.
«Акушерка з Аушвіца» померла 11 березня 1974 року від раку кишківника; 1992 року розпочався процес її беатифікації.
Джерело: CREDO