(Продовження)
Петро ШКРАБ’ЮК, "Історії, прожиті тричі«(Розділи з книги)
Батько Анісії Володимир Шевчук. Його доля теж незвичайна й повчальна. Він народився в Аргентині 4 серпня 1894 року. Але як народився? Щойно його мати зійшла в Буенос-Айресі з корабля, як тут же, в порту, в неї почалися пологи — і на світ появився Володимир.
В Аргентині батьки Володимира, Теодор Шевчук та Юлія (з дому Хома), опинились фактично випадково. Родом вони із села Могильниця Теребовельського повіту. І метою їхньої подорожі була Канада. Спершу вони й пливли до країни кленового листка, але з півночі дорогу перегородив айсберг, і корабель подався до Бразилії. У Ріо-де-Жанейро частина людей зійшла, а Шевчуки вирушили далі — до Аргентини.
З Буенос-Айреса (де в порту народився Володимир) Теодора та Юлію з дітьми переселили до провінції Санта-Фе, де вони пробули чотири роки. Маленький Володимир запам’ятав широченні лани пшениці, яку вирощували тато і старші брати, а також плавбу до Місіонес. Шевчуків-старших владно манило до своїх людей. Почувши, що багато краян освоюють провінцію Місіонес, вони запалились перебратися туди. Тут якраз плив пароплав до Парагваю, — а ця країна на другому боці ріки Парана. Зайвих грошей на дорогу не було. І капітан прийняв Шевчуків з умовою, що почистять судно і будуть варити їжу.
До Місіонес пливли тиждень. Причалили в порту Посадас, а звідти ще сто кілометрів добиралися на возі до Апостолес. Старші діти, Йосиф та Іван, залишилися у Санта-Фе (потім Іван виїхав у провінцію Сан-Хуан), а решта дітей, — всього їх у Шевчуків було семеро, в тому числі й Володимир, — осіли в Апостолес. Тут Володимир закінчив школу. Відтак одружився з Марією Семчук. І заходився господарювати.
На початках Шевчуки провадили молочарню, бо тримали близько триста штук худоби, а потім вирощували аргентинський зелений чай «джерба-мати» — і з того жили. Землі родина мала два шакри (шакр: 500×500 м.), що їх розділяла річка Кунямано (в перекладі з індіанської мови — втопилась жінка). Частина одного шакру належала Теодорові, а частина другого — Володимирові. Пізніше він докупив ще один шакр, на якому вирощував чай. На шакрах також випасали худобу, відтак їх цілком перетворили в чайні плантації, які збереглись дотепер. Їх доглядав старший брат Анісії Йосиф, що був одружений з українкою Делією Данилюк (4 січня 2012 року упокоївся). І зараз на цих шакрах господарюють їхні доньки — Ґрацієла, Клавдія, Розана.
Другий брат Анісії — Маріан. Мав наречену українку, яка любила за гроші, бо той був бізнесменом. Відтак у зв’язку з перронізмом Маріана звільнили з праці — і українка його покинула. Через три місяці він поновився, позаяк перронізм упав, але із землячкою вже не бажав зустрічатися. Оженився з аргентинкою Марією Санчес, напівсиротою. Виховали сина Маріо. (Маріан упокоївся 2 квітня 2009 року).
Старша сестра, Рожа (василіянка Діонісія), закінчила народну школу (шість класів), а вже в монастирі — гімназію. Вчителювала. Здобула також фах діловода — секретарки, бібліотекаря. Дві каденції була головною настоятелькою Провінції Христа-Царя в Аргентині, тепер служить у василіянському монастирі в місті Алем.
Друга сестра-василіянка Анісія, хресне ім’я — Вероніка. Веронікою її назвали не випадково, адже саме жінка з таким йменням обтерла хусткою скривавлене обличчя Ісуса Христа, який двигав хреста на Голготу. Вероніка — символ милосердя, співчуття, благородства. Такою, без перебільшення, є і сестра Вероніка-Анісія.
«Ще з маленьких літ я мала потяг до монашого життя, — зізнавалась вона, — і цей внутрішній потяг важко передати словами. Чи в школі, чи на забаві, чи деінде — мене тягнуло до сестер. Я казала: буду вчителькою, але монашкою. Василіянки провадили в Апостолес при церкві Пресвятої Трійці різні заходи: катехизацію, концерти, гагілки, коляди — і ми завжди брали участь з ними.
Пригадую, приїхали римо-католицькі сестри-канозіянки і шукали покликань до свого згромадження. Я мала чотири-п’ять років і пішла до них із настоятелькою василіянок Софронією. А ті сестри питають: „Котрий габіт ти любиш?“ (Вони мали коричневий, наші — чорний). Я кинула оком на габіт матері Софронії і кажу: „Цей подобається!“ — „О, то не будеш наша!“ — визнали канозіянки. Так і сталось».
Анісія закінчила народну школу і в п’ятнадцять літ вступила до монастиря. Там продовжила навчання (у старших класах гімназії), а в Католицькому інституті в Ла-Плата здобула вищу освіту. Опісля була маґістром у місті Беріссо в провінції Буенос-Айрес, а перед тим — учителькою і директором народної школи Сестер у Беріссо. 1967 р. виїхала на місії до Австралії і там залишилась. Там через сім літ, 23 березня 1974-го, її спіткала вість про смерть батька...
«Ми мали святкувати 50-річчя подружжя батьків у серпні, і про це домовлялися телефонічно з братом в Аргентині Йосифом. Тато почув і сказав: „Прошу нічого не приготовляти, бо мене не буде“. Ми думали, що він кудись виїде чи інші плани мав. А він у березні помер — тобто за чотири місяці до ювілею. Наперед приготував собі для похорону вбрання, вервечку... Це немало здивувало маму, бо він мав свою шафу, куди вона не заглядала, а заглянула — і побачила все готове».
А ще через тринадцять літ спокійно відійшла і мама.
«Я мала їхати на Різдво вісімдесят восьмого року до Аргентини. А мама подзвонила від мого брата Йосифа, щоби я приїхала на Різдво ще цього року. Я відповіла, що не готова, бо маю працю в друкарні (я була спочатку лінотипісткою, пізніше на комп’ютері набирала текст газети «Церква і життя». Отак двадцять чотири роки, і весь час у Мельбурні; три роки жила в Сіднеї (1967-1969), а з сімдесятого знов у Мельбурні — настоятелькою монастиря), — а мама відповіла братові: «Скажи їй: як хоче бачити мене живою — хай тепер приїжджає».
Я приїхала в час Різдва на два тижні, а вона двадцять восьмого серпня того ж року (1987-го) померла — через вісім місяців після моїх відвідин. Мала вісімдесят літ. Коли перед тим замітала подвір’я, сусіди хвалили: «Яка ти, Маріє, сильна!» А вона: «Ще сьогодні, завтра, потім празник (державне свято визволителя Аргентини — святого Мартина) — і мене нема». Через тиждень її справді не стало.
Так, Марія Шевчук, живучи з Богом, завчасу знала про свій останній земний день. Брат Анісії Йосиф був головою Народного Дому в Апостолес. Прямував на засідання, а мама й дорікнула: «Ідеш — і не поцілуєш на прощання?» Йосиф: «Не один раз, а два». Поцілував, а вона зробила йому знак святого хреста на чолі і побажала: «Хай тебе Бог благословить і береже!» А до братової Делії того самого вечора мовила: «Що має статися — станеться, не бійся...»
То були її останні слова. Вранці впала на підлогу, зашнуровуючи черевики. Інфаркт! Всі казали, що в кімнаті, де стояла домовина, розносився легкий аромат квітів. Отож не плачте, бо вона була свята. Належала до Марійської дружини, була ревнителькою Апостольства Молитви. Себто провадила воістину побожне життя. Та й своїх дочок — Рожу і Вероніку — офірувала на служіння Богові.
І це ще не кінець: два брати Родчини взяли заміж двох сестер — Анну та Ольгу, себто дочок Параскеви Семчук. Дівчата цих сестер теж обрали Василіянський чин. Донька Анни стала монашкою під іменем Марієла, а донька Ольги — під іменем Вероніка. Марієла — педагог: закінчила учительську семінарію, була директором школи Сестер у Беріссо, дорадницею Ґенеральної настоятельки сестер-василіянок у Римі, Головною настоятелькою Провінції Христа-Царя в Аргентині. Сьогодні вона — дорадниця та економка Ґенеральної настоятельки в Римі.
Вероніка так само навчалась в учительській семінарії, була директором школи Сестер у Беріссо, професором історії і ректором гімназії Сестер у Посадас — Місіонес. Понад десять літ працювала в Бразилії, провадила новіціят Сестер, гуртки Апостольства молитви та катехизації. Упокоїлась у Бозі в Апостолес — Місіонес 3 червня 2014 року.
Онук Ольги Семчук-Родчин (син її дочки Маргарети), правнук Параскеви Гіллєрмо Андрухович і собі вступив до Чину Отців Василіян. 1999 р. його висвятили на диякона, потім — на священика. Душпастирював в Обері, нині служить в Апостолес, «має, — наголошує сестра Анісія, — дуже добрий підхід до молоді».
Факти більш ніж промовисті. Всього рід Параскеви та Михайла Семчуків тепер репрезентують 150 внуків і 80 правнуків.
Далі буде...