11 лютого 2019 р. сповнюються 125-ті роковини з відходу до вічності ігумена Мукачівського василіянського монастиря о. Анатолія Кралицького (ЧСВВ). Цей ієромонах водночас був найбільшим істориком і публіцистом Мукачівської греко-католицької єпархії другої половини ХІХ ст. Він залишив по собі сотні історичних, релігійних, фольклорних, географічних і просвітницьких статей, численні літературні твори. Саме о. Анатолій першим в українській літературі опрацював персонаж легендарного (історики досі сперечаються, чи він існував) князя Лаборця, а також у складних умовах асиміляції жителів рідного краю сміливо писав про єдність русинів-українців Закарпаття, Галичини та Великої України. Він же через писане слово доносив до сучасників правду про те, що вірні Мукачівської єпархії – також спадкоємці Володимирового хрещення Руси-України.

     Майбутній василіянин народився 13 лютого 1835 р. у селі Чабини на Пряшівщині і при хрещенні отримав ім’я Олександр. Він був третьою дитиною в батьків, які загалом народили й виховали шістьох доньок і трьох синів. Його батько був сільським дяком. Родина по батьківській лінії походила з околиць міста Стрия, що на Львівщині. Про це українському історику Євгенові Перфецькому розповів 1913 р. племінник о. Анатолія о. Методій Кралицький – також чернець-василіянин. Між іншим, 1884 р. Іван Франко, описуючи мандрівку української молоді тими околицями, зазначив, що в Східниці жив Кралицький – чи не родич?

     Великий вплив на молодого Олександра Кралицького мав будитель Закарпаття о. Олександр Духнович – той самий, який у панегірику на честь митрополита Львівського Григорія Яхимовича написав:

Бо свої то за горами – не чужі:

Русь єдина, мисль одна у всіх в душі.

То і пастир, что для всіх там єсть отцем,

Помнит, что ми, также браття-Русь, жиєм!

     Саме завдяки о. Духновичу, який був великим приятелем василіян і якому чин дав за це титул почесного співбрата, Олександр Кралицький вступив до ЧСВВ. У чернецтві він прийняв ім’я Анатолій.

    25 березня 1858 р. пряшівський греко-католицький єпископ Йосиф Гаганець уділив Анатолію Кралицькому священицькі свячення. Упродовж 1858–1865 рр. молодий чернець сповняв служіння в Маріяповчанському василіянському монастирі, де працював учителем церковного права та історії в монастирській школі. Уже в Марії-Повчі він почав писати й публікувати власні статті. У 1860 р. у львівському виданні «Зоря Галицька як альбом» вийшов перший літературний твір ченця – повість «Пастир в полонинах». У 1862 і 1863 рр. у львівських часописах «Слово» і «Галичанин» з’являються статті о. Анатолія, присвячені відпустам у Маріяповчанському монастирі і його чудотворній іконі Богородиці. Отець Кралицький і пізніше у своїх публікаціях не раз повертався до Марія-Повчі, про яку, наприклад, у 1866 р. писав:

«На широких рівнинах Саболчанської столиці, між корінними кальвіно-мадярськими селами, лежить невеличне містечко Повч, прославлене своїм руським монастирем Чину Святого Василія Великого».

     Загалом він створив описи усіх (!) найважливіших українських історичних монастирів василіянської провінції на Закарпатті: Мукачівського, Малоберезнянського, Маріяповчанського, Краснобрідського, Імстичівського, Боронявського, Буківського, Біксадського, а також зруйнованого ще в XVII ст. Грушівського монастиря. Свої роботи чернець постійно вдосконалював, дописував їх у міру знаходження нових джерел. Такому заняттю сприяв перехід о. Кралицького в 1865 р. на служіння до Мукачівського монастиря з його багатющим історичним архівом та цінною бібліотекою (за радянських часів конфісковані й передані до Держархіву Закарпатської області, бібліотеки Ужгородського університету та обласного музею).

     Спершу в Мукачівському монастирі о. Анатолій був секретарем протоігумена, а 1869 р. вже його самого співбрати обрали для цього відповідального служіння й переобирали впродовж понад двох десятиліть поспіль – ігуменом він був до своєї смерті 11 лютого 1894 р. До того ж у 1885 р. ченці розглядали його як кандидата на посаду протоігумена, але угорська преса розгорнула проти нього кампанію як проти «сепаратиста», «панславіста» і «ворога батьківщини». Як писав український історик Василь Верига, у 1868 р. в Угорському королівстві, складовій Австро-Угорської імперії, схвалили закон, за яким «усі громадяни Угорщини в політичному відношенні становлять одну неподільну угорську націю, рівноправними членами якої є всі громадяни країни, незалежно від того, до якої національности вони належать». Насправді це означало те, що всі мали стати угорцями й розмовляти угорською. Натомість о. Кралицький ще в 1862 р. писав:

     «Так кров наша є руською; ми – сім’ї преславної України і незабутнього Запоріжжя; то по сьому нам не ревнувати про своє? Брати! Навчімося вже раз відрізняти любов до батьківщини від народності нашої. Правда, чудним видасться шановним читачам часопису сього моє твердження, бо як можна відрізняти любов до батьківщини від любові до народу. Та у нас, якщо захочемо на користь народу нашого діяти, інакше бути не може. Дуже добре пам’ятаю слова одного священика нашого на руському Лаборці: “Я русин тільки в церкві, а вийшовши з церкви – мадяр”. З такого помилкового розуміння любові до батьківщини що виходить? Те виходить, що такими принципамидобробут батьківщини не можна осягнути. Любов до батьківщини правдиво є чеснота, бо любити землю, на якій нас колисали, є милою повинністю кожного смертного, та втім більшою від сього є любов до народу; любити свій рід, своїх співбратів – це не лише природний, але й християнський обов’язок. Батьківщина лише тоді щаслива буде, коли всі народи її освіченість свою – як моральний засіб до мети – осягнуть».

     Цих та багатьох інших слів йому не забули й не простили. Унаслідок цькувань, аби не множити проблем і звинувачень з боку влади в політиці там, де її не було, а була тільки щира любов до свого народу, який хотіли асимілювати, мукачівський ігумен відмовився від обрання на протоігумена й далі залишився на старій посаді.

     Ігуменське служіння потребувало великої самопожертви, і чернець виконував його із самовіддачею. Маючи багато талантів від Бога, о. Кралицький уміло ними розпоряджався в дусі біблійної притчі (пор. Мт. 25, 14–30; Лк. 19, 11–28). Зокрема, він реалізував їх у дослідній праці: шукав і видавав джерела, писав і публікував розвідки. Саме о. Анаолій відкрив для науки Мукачівський Псалтир, саме він віднайшов та опублікував фрагменти Мукачівського літопису, оригінальний «Спис монастирів, які існували у Марамороші» тощо. Це він зібрав і написав детальний опис українських земель тодішньої Північно-Західної Угорщини, описав становище рідного народу в другій половині ХІХ ст. Це о. Кралицький писав розвідки не тільки про історію Мукачівської єпархії, але й про греко-католиків Далмації і навіть Близького Сходу. Він є автором біографій численних видатних ченців-василіян, а також одного з основоположників українського чернецтва – преподобного Теодосія Печерського, як і Нестора Літописця. Писав ігумен і про українців-науковців – вихідців із Закарпаття, як-от філософа, письменника, поета, правника і педагога Петра Лодія; історика, мовознавця, етнографа, фольклориста та медика Юрія Гуци-Венеліна. У своїх дослідженнях о. Анатолій доходив до княжих часів, у яких шукав корені християнства українського народу. Ця тема відображена, зокрема, у двох його публікаціях із 1888 р. Обидві вони присвячені 900-літтю хрещення Руси-України, і в них автор, який уже десятиліттями працював в архівах та над вивченням книг, зробив висновок:

     «Предків наших не міг хрестити Єротей, посланий [константинопольським] патріархом Теофілактом940 р., бо він діяв у Семигороді; не могли хрестити і прибулі з [угорською королевою] Гізелою баварські священики, бо вони проповідували християнство за обрядом латинським; також не могли хрестити предків наших і поблизькі чехо-моравські наслідники св. Кирила і Методія через ту просту причину, що предки наші поселилися в Угорщині — вже руськими і вже християнами — пізніше[1]. Звісно, між нами є немала кількість словен (словаків); то хіба тільки вони могли прийняти християнську віру від наступників св. Кирила і Методія, а не ми — руські. Предки угро-русів переселилися в Угорщину то з сусідньої Червоної Русі (Галичини), то з Поділля; а оскільки і Червону Русь, і Поділля просвітив св. рівноапостольний князь Володимир, то й просвітителем угро-русів повинен вважатися св. Володимир».

     Наведені слова опубліковані в ужгородському часописі «Листок» 1888 р. У тій же статті мукачівський ігумен наголошував: «…та обставина, що ми з’єдинені зі св. римським престолом, не перешкоджає нам вшанувати св. Володимира». Символічними є і такі слова о. Кралицького: «А як мало знаємо і згадуємо ми про нашого просвітителя св. Володимира! Численні прослизнуть крізь день 15 липня без того, щоб їм спало на думку, що сього дня твориться пам’ять найбільшого їх благодійника, який відчинив їм доступ у Царство Небесне!».

     Вони особливо знакові тому, що вже кілька років у календарі Мукачівської греко-католицької єпархії з дня пам’яті св. рівноапостольного князя Володимира, хрестителя Руси-України, зняли статус полієлейного – понизили в статусі. Ще на початку ХХ ст. цього домагалися сили, які хотіли асимілювати українців Закарпаття, але Мукачівська єпархія – передусім єпископ Юлій Фірцак і священики – тоді відстояла свою традицію. Залишався полієлейним день св. Володимира і за часів угорської окупації Карпатської України в 1940-х роках, у часи жертовного єпископа Олександра Стойки. Не буде перебільшенням ствердити, що до збереження такої тодішньої тяглості історичної пам’яті серед українців Закарпаття доклався о. Анатолій Кралицький. Утім час затирає сліди глибоких знань і високої культури самосвідомості, якщо про них не дбати. Уже за радянських часів про визначного василіянина Кралицького якщо й згадували, то не писали, що він греко-католицький чернець і священик. В останні десятиліття можна було почути навіть поодинокі голоси, що він – якийсь інший, але не український. Звісно, що голосу самого о. Анатолія шляхом вивчення спадщини цього визначного діяча української історії, який писав: «Кров наша є руською; ми – сім’ї преславної України і незабутнього Запоріжжя» – при цьому не питають. Але спадщина ця продовжує далі існувати й закликає українців до моральної відповідальності за її долю. Феноменально, але завдяки українському педагогу й науковцю з Пряшева Михайлові Кизаку та чеському історикові Франтішеку Тихому зберігся вірш, який о. Кралицький написав власною рукою в успадкованому ним рукописному пісеннику свого батька-дяка. Дві перші строфи цього твору в сучасному правописі звучать так:

Мой отець рускій дяк,

И мамка, мнї милі,

В Вишних Чабинах

Хрестити веліли.

Там бо суть ті чесні люди

Руські-Українці,

Котрі в той чесності мене

На дальше учили.

    Франтішек Тихий припускав, що «Українці» з’явилися в о. Кралицького під впливом його навчання в Галичині. Але тут він помилявся. По-перше, у середині ХІХ ст. галицькі українці самі називали себе русинами, як і українці закарпатські чи буковинські. По-друге, у цій статті ми вже побачили, що мукачівський ігумен свідомо і в інших своїх працях писав про українство – як своє, так і своїх земляків.