(Розділи книги)
Петро ШКРАБ᾽ЮК
2015 рік для дописувача «Місіонаря», історика Василіянського Чину Петра Шкраб’юка був щедрий на книги. Це своєрідна поетична візитівка для Крехівського монастиря п. н. «Крехів у вінку сонетів: історична хроніка» (Жовква: Місіонер, 2015. — 56 с.), збірка нових поезій «Усе на світі таїна» (Львів: Українські технології, 2015. — 220 с.); у цьому ж видавництві світ побачила ґрунтовна книга «Історії, прожиті тричі: події, документи, спогади» (444 с.). Пропонуємо розділи з цієї надзвичайно місткої і цікавої книжки, тим паче, що він стосується нашого Чину.
Сестра Анісія про незвичайні колізії в сім’ї
...Відгомін моєї молодості — ніщо з тим відлунням, яке прилетіло з більш як столітньої далини, і я почув у телефоні жіночий голос:
— Це пан Петро? Вам дзвонить сестра Анісія з Австралії...
— З Австралії? Сестра?
— Так...Але зараз я у Львові, ми можемо зустрітися?
І ось переді мною постала невисока, зграбна, на декілька літ старша од мене черниця Чину святого Василія Великого сестра Анісія, а для мене — сестра кревна: її баба (Параска) і моя баба (Анна) були рідними сестрами.
У початкових розділах цієї книги я розповідав про виїзд Анни Надачковської та її трьох сестер (з батьками) до Арґентини. Через три роки вони повернулися до Пужник, а сестра Параскева з чоловіком залишилася в Апостолес. І народила там дванадцятеро дітей. Першим появився на світ Божий Василь, другим Іван (або Теодор), третьою Марія — мати Анісії, яка у серпні 1925-го дев’ятнадцятилітньою вийшла заміж.
А через три місяці сталася трагедія: Параска померла. Вона вже мала десятеро дітей, у листопаді народила близнят. Після пологів спливала кров’ю; та на це не звернули уваги, бо гадали: так має бути, адже двоє немовлят зразу, — і через кілька днів жінки не стало. Вона мала сорок літ. Сиротами зостались дванадцятеро дітей. Щоправда, з близнят один хлопчик невдовзі помер, а другий, Омелян, вижив.
І тут постала проблема: хто опікуватиметься дітьми? Священик попросив заміжню Марію на три місяці посісти місце мами, а за той час її батько, вдівець Михайло, має знайти собі нову дружину. Михайло бажав дотримати жалобу, та задля дітей погодився.
Марія повернулася в родину, аби доглядати менших братів і сестер. Спала з ними у великій кімнаті — і щоразу, протягом сорока днів, до них навідувалась покійна мама (Параска). Вночі Марія чула, як двері в сінях відчинялися, і небіжчиця вступала до спальні (виглядала як жива), підходила до кожної дитини, накривала й виходила. Виходила через вікно. В цей момент було чути ангельський спів...(В сім’ї думали, що серед ангелів є і покійне близнятко).
То було вночі. А вдень Параска неодноразово появлялась на подвір’ї, де бавились діти. Вони її бачили, бігли назустріч, але вона застережно виставляла наперед руки долонями вперед: мовляв, не можна — і діти розгублено зупинялися...Параска проминала їх, прямувала до криниці, пила воду і, поклавши руку на груди, казала: «О, яка добра вода!» Затим зникала в саді...І так було продовж сорока днів.
Поступово діти усвідомили, що їх мами між живими нема — і почали боятися. Дійшло до того, що не хотіли йти спати. І тоді їхній батько, Михайло, який не йняв віри про з’яву покійної дружини, сам пішов ночувати до дітей. І пересвідчився, що то не вигадка. Коли ж двері відчинилися, і він угледів Параску, то не перелякався, а запитав:
— Усе, що живе, нехай хвалить Господа!
І почув:
— І я хвалю Господа!
Переконавшись, що з’ява не від лукавого, Михайло запитав:
— Чого душа бажає?
— Дай на одну Службу Божу, і я не буду вам більше докучати.
Якраз сповнювалося сорок днів. Михайло виконав бажання небіжчиці, і вона вже більше не приходила.
Для сухого раціоналіста такі неймовірні випадки — фантазія, галюцинації. І все ж я навів їх у такому вигляді, як мені оповіла сестра Анісія, до того ж монашка, людина особливо побожна, а їй розповіла безпосередній свідок цих містичних подій — мама Марія. Були й інші незвичайні (як також трансцендентні) випадки.
Так-от. До трьох місяців Михайло Семчук таки напитав дівчину, яка погодилась стати його жінкою і матір’ю осиротілих дітей. Він поїхав у гори, і в одному селі, — Сироасуль, тобто Сині гори, — знайшов, і не без допомоги тамтешнього священика, вісімнадцятирічну Меланію, яка була молодша від Марії. До її приїзду Марія підготувала малечу, яка стала рядочком уздовж дороги і дуже тішилася. Бо Марія сказала: «Зараз приїде ваша мама». І от показався віз з Меланією. Як тільки діти побачили її, то закричали: «То не наша мама!» — і розбіглися...
Проте Меланія виявилась дуже лагідною та справедливою. І з нею
Михайло Семчук ще мав дванадцять (!) дітей. І всі вижили. «Знаю, — розповідала Анісія, — що були Павло, Григорій, Тереса, Петрунеля...Я завжди тяжко відрізняла їх, бо всі були тісно об’єднані, рідні, ніхто ніколи не сказав: ти від тої чи тої мами. Я сама до десяти-дванадцяти літ не знала, що Меланія — то не справжня бабця. Аж потім довідалась від мами».
До свого одруження мама Анісії мріяла стати черницею. На жаль, в Місіонес не було сестер — василіянок і взагалі жодних монашок. Тому-то тутешній парох з двадцяти дівчат-кандидаток вибрав п’ятьох і відправив до Бразилії, де були чернечі осередки. Марія мала їхати в другому турі. Та за пару місяців усі п’ять дівчат повернулися, і Михайло Семчук не дозволив Марії їхати: «Я не хочу, щоб ти наробила мені сорому». І до трьох місяців підшукав їй хлопця — Володимира Шевчука.
Коли Володимир перший раз прийшов до Семчуків, то Марія сховалася під ліжком. Вона не хотіла одружуватись, оскільки не могла відмовитись від задуму стати монашкою. Та врешті-решт скорилася. І вийшла заміж. Бо сприйняла батькове бажання як Божу Волю. Однак молилася, щоб доньок, яких буде мати, Господь взяв на свою службу — дав їм чернече покликання...
І тут знову маємо явне свідчення Божої благодаті. Марія і Володимир, крім двох синів (Йосифа, Маріана), народили двох дочок — Рожу та Вероніку. І обидві стали монашками — сестрами Василіянського Чину. Рожа отримала чернече ім’я Діонісія, а Вероніка — Анісія.
«У нас була середульша сестричка Тереня-Анна, але Бог у два рочки забрав її в ангели — інакше вона б теж пішла в монастир, — згадувала Анісія. — В цьому я певна. Бо щойно ми склали довічні обіти, як мама призналась нам, тобто мені й Діонісії, що вона ще перед народженням посвятила нас Богові. Ми запитали, чому не сказала нам того раніше? Вона відповіла: «Щоб ви не були примушені моїм бажанням».
Далі буде...