Петро ШКРАБ’ЮК,
доктор історичних наук,
старший науковий співробітник Інституту українознавства
ім. Івана Крип’якевича НАН України
4 жовтня 2016 року мені випала приємна нагода побувати в Івано-Франківську, в затишному монастирі Згромадження Сестер мироносиць, що неподалік залізничного вокзалу, вул. Кондукторська, 2.
Згромадження 1914 р. заснував отець-васильянин Юліан Іван Дацій - і відтоді воно красно розвивається. Його членкині – особи небуденні, Богопосвятні, творчі. Так, ґенеральна настоятелька м. Соломія Надія Крушинська, малює ікони (закінчила художній інститут), с. Йосафата Світлана Воробей – виховує дітей-сиріт, с. Андрея Ольга Маслій – науковець, авторка окремої книжки про рідне Згромадження, викладач історії християнства у Богословськім університеті ім. Йоана Золотоустого.
Отож, цього дощового дня (4 жовтня) с. Андрея захистила кандидатську дисертацію, причому блискуче. Всі виступаючі – і опоненти, і члени Спеціалізованої вченої ради – відзначали унікальність цієї дослідницької праці, оскільки вона заповнює білу пляму в сучасній історіографії і до певної міри є подією не тільки для Згромадження мироносиць, а й для всієї нашої Церкви.
Тема вельми промовиста: “Жіночі чернечі спільноти УГКЦ у Галичині (1946-1989 рр.)” Науковий керівник – доктор історичних наук, професор ДВНЗ “Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника”, завідувач кафедри історії України Ігор Ярославович Райківський.
Для кращого розуміння церковно-суспільного значення цього дослідження пропоную скорочений варіант свого виступу як офіційного опонента.
Згромадження Сестер мироносиць належить до тих дев’яти жіночих Згромаджень, які діяли до 1946 р., відтак, після псевдособру, були закриті, черниці зазнали поневірянь, частина була репресована – і все ж, навіть у найважчі часи ці богопосвятні особи, не відреклися віри, Бога, а значить від самих себе. Більше того: в міру сил і можливостей, зазвичай нелегально, підпільно, продовжували місійну, катехитичну працю серед населення. “Бо й жіночий рід воює у Христа, вчислений між воїнів завдяки духовній мужності, не відкинений з причини слабкості тіла, – писав Василій Великий. – Багато жінок відзначилося в цій службі не менше від мужчин”.
Ці слова, сказані великим святим ще в четвертому столітті, цілком вписуються в канву дисертації, яку подала на захист наша здобувачка: в миру – Ольга Данківна Маслій, в чернецтві – сестра Андрея, членкиня Згромадження сестер мироносиць. Сам факт, що жіночі чернечі спільноти УГКЦ у Галичині досліджує людина не світська, а черниця, тобто досліджує зсередини, до того ж усебічно, ґрунтовно, є надзвичайно похвальним. Ще більш похвальним є час, вибраний для дослідження. Це 1946-1989 рр. – найважчий період існування чернечих спільнот, а ширше – всієї нашої Церкви.
Вже в цьому – в часовому відтинку, що охоплює сорок три роки, – полягає оригінальність, первинність пошукової праці Ольги Маслій, бо хоча на цю тему з’являлися спорадичні публікації, але не було синтетичного, узагальнюючого погляду на проблему, не було об’ємного комплексного підходу. І такий комплексний підхід Ольга Маслій продемонструвала – і продемонструвала (не боюсь цього сказати) на високому науковому рівні, освоївши та використавши для цього величезний масив джерел, – а це 390 позицій. Географія дослідницьких пошуків охоплює Львів, Івано-Франківськ, Тернопіль, Київ, Рим.
Перейду до структури. Вона дуже добре продумана, зокрема стосовно контексту. Як членові Спеціалізованої вченої ради Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України, мені нерідко доводилося констатувати відірваність основного тексту тієї чи іншої дисертації від історичного контексту, так би мовити, ізольованість від решти світу, герметичність, що мимоволі применшує об’єкт дослідження.
Тут – навпаки. Перший параграф другого розділу звучить так: “Історичні передумови та ліквідація УГКЦ на Львівському псевдособорі 1946 р.”; наступний параграф: “Політика держави щодо жіночого чернецтва”. В такій історико-хронологічній послідовності розгортаються подальші події, зокрема розповідь про переслідування черниць радянською владою, далі – про їхню цивільну працю та особливості функціонування і релігійної діяльності в підпіллі; ще далі – про роль жіночих Згромаджень у боротьбі за легалізацію УГКЦ та перехід до відкритого існування.
Така, на перший погляд, проста, а насправді чітка, логічно виправдана структура роботи дуже важлива для аналізу причин і наслідків подій, про які йде мова, насамперед важлива, коли дисертація буде опублікована і піде для ширшого читача…
Ольга Маслій зауважила цікаву тенденцію.
“Провідною рисою сучасної світової історичної науки, – зазначає вона, – є переформатування уваги з історії соціально-економічних і політичних систем на історію безпосередньо людини, так званої мікроісторії. З огляду на це об’єктом зацікавленості дослідників дедалі частіше стають особисті долі учасників історичних подій, звідси – підвищена увага до мемуаристики, щоденників, біографічних матеріалів тощо”.
Частково до такої живої історії вдається і Ольга Маслій. Вона використовує не лише архів Інституту історії Українського католицького університету, а й створила свій особистий архів, себто взяла інтерв’ю в численних свідків комуністичної доби. Фрагменти цих свідчень оживлюють, прикрашають дисертацію, підсилюють її документальну аргументацію.
Якщо ж говорити про політичний аспект проблеми, то Ольга Маслій, як, зрештою, й деякі інші дослідники (Б. Савчук, Я. Стоцький) виокремлює три етапи в ставленні більшовицької влади до Церкви та її допоміжних інституцій. Перший – 1946-1953 рр.: період від псевдособору до смерті Сталіна, що спирався на репресії та гоніння вірних, заборони жіночих (і чоловічих) чернечих Згромаджень.
Цей період почався з публікації у львівській газеті “Вільна Україна” за 8 квітня 1945 р. пасквілю Володимира Росовича, а насправді Я. Галана, під заголовком “З хрестом чи ножем?” Пасквіль був спрямований проти покійного Андрея Шептицького, а фактично – проти всієї УГКЦ. Бо вже через три[DX1] місяці після публікації, були заарештовані новий митрополит Йосиф Сліпий і три єпископи. В ГУЛАГ було відправлено 75 черниць; це, наголошує дисертантка, 10 % від загальної кількості на 1946 рік. Дві черниці були вбиті т. зв. Польським комітетом національного визволення.
Другий етап – 1953 (1954)-1964 рр. – пов’язаний з десталінізацією та хрущовською “відлигою”, поверненням ув’язненого духівництва та монахинь, а згодом (1961-1964) – з масовим закриттям православних храмів, які передніше належали греко-католикам, та новою хвилею антирелігійної пропаганди, що викликала новий спротив віруючих – і вони дедалі частіше заходилися шукати духовної опіки в нелегальних греко-католицьких священиків. Той період увійшов в історію як катакомбний.
Третій, завершальний етап “катакомбного” періоду – 1965-1989рр. Це боротьба не тільки за збереження Церкви в підпіллі, а й активізація її діяльності, в тому числі і членкинь заборонених жіночих монаших Згромаджень, залучення до богопосвятної праці новичок. Відтак, посилення руху за легалізацію УГКЦ, голодування греко-католиків у Москві на Арбаті, яке розпочалося в травні 1989 р. В цій резонансній акції брали участь і 20 черниць.
З дисертації постають такі світлі і нескорені постаті, як мати-студитка Йосифа Вітер, василіянка Моніка Полянська, яка померла в Мордовії в грудні 1951 р. Від себе додам, що ченцями-василіянами були і два рідні брати Моніки – отці Павло та Епіфаній, а також їхня тітка Анна Теодорович, яка служила магістром новичок у Словіті.
Ми маємо широку картину, як жили, що і як робили черниці в умовах безбожної влади. В ГУЛазі вони гарували в кам’яних кар’єрах, на лісоповалі, сплавляли ліс… Повернувшись в Україну, працювали санітарками, швеями, робітницями, прибиральницями… Проте ніколи не забували, що вони богопосвячені особи. І таємно провадили серед віруючих місійну працю, незважаючи на тотальний контроль за ними спецслужб і в час “відлиги”, і в час “застою”.
Ольга Маслій наводить цілу низку фактів про те, як черниць не хотіли прописувати, не давали роботи або, навпаки, раптово звільняли з місця праці; як агітували в донощики; як стежили, підслуховували і т. п., застосовуючи технічні пристрої – т. зв. “літерну техніку”. До слова, за допомогою такої техніки записали всі розмови в оселі єпископа Чарнецького, в т. ч. і сповіді…
В той же час дисертантка розповідає, яким чином в часи Брежнєва вдалося вивезти з України до Польщі, а потім до Риму останки матері-служебниці Йосафати Гордашевської, проголошеної 2001 р. блаженною.
Що ж до принципових недоліків, то їх практично нема – хіба що окремі зауваження (...). Загалом, сьогодні чоловічих Чинів та Згромаджень нараховується дев’ять, а жіночих – близько двадцяти! Попри це, чоловічі спільноти кількісно переважають жіночі: вони нараховують 675 ченців, тоді як число монахинь – 629. А до 1939 р. їх було 1090 осіб. Тобто, зауважує Ольга Маслій, після 25 років свободи віросповідання жіночі чернечі спільноти не досягають рівня довоєнного періоду. Було б добре, якби наша здобувачка проаналізувала причини такого стану. Проте це виходить за хронологічні рамки дисертації…
В загальному підсумку маємо (з цінними Додатками, в т. ч. й світлинами) цілком самостійну, оригінальну працю, в якій всебічно, комплексно досліджено функціонування жіночих монаших спільнот в умовах репресій і переслідування комуністичною владою, їх внесок у процес легалізації УГКЦ, відновлення її інституцій, а також у підтримання високої моральності та духовності мирян у часі бездержавності та войовничого атеїзму.
