Серед багатьох мільйонів християн, які присвячують своє життя Богу, я прагну пригадати постать, яка в післявоєнній історії львівської Церкви і нашої краківської провінції відіграла неоціненну роль. Думаю, що ми можемо його назвати наріжним каменем, на якому сьогодні відбудовуються парафіяльні спільноти і святині львівської архідієцезії.

Цією людиною є єпископ Рафал Керницький, францисканець, настоятель львівської Катедри і єпископ-помічник у Львові, соту річницю від дня народження ми відзначаємо 3 травня 2012 р., і канонізаційний процес якого розпочинається у Львові 4 травня цього року. («Цей день вибраний не випадково. Це перша п’ятниця місяця, день, коли ми винагороджуємо Божому Серцю всі зневаги, які люди завдали Божій Любові. Для о. Рафала кожна Перша П’ятниця місяця — це незлічимі години, проведені в сповідальниці, тисяча уділених Причасть і служіння хворим, які проживали не лише у Львові, але й в радіусі кількох десятків кілометрів за містом» — з Паст. Листа М. Мокшицького).

Дозвольте мені дуже коротко пригадати життєву дорогу отця-єпископа Рафала, про якого Йоан Павло ІІ говорив в Любачові у 1991 р. — «Отець Рафал — хто ж його не знає!?»

1. Молодість, Орден, священство і війна.

Рафал Керницький народився 3 травня 1912 р. в невеликому містечку Кулачківці, Коломийського повіту, Станіславського воєводства. Під час хрещення отримав ім’я Владислав. До Ордену Францисканців вступив у 1930 р. і розпочав новіціат в Лагевніках біля Лодзі, отримуючи в Ордені ім’я — Рафал. Склавши перші обіти, розпочав філософсько-теологічне навчання у францисканській семінарії у Кракові та Львові, а також в Університеті ім. Яна Казимира у Львові, де в 1939 р. здобув ступінь магістра моральної теології. 25 червня 1939 р. він прийняв Таїнство Священства.

Одночасно з початком ІІ Світової війни, розпочався новий, дуже довгий період в житті о. Рафала, переповнений труднощами, які вимагали від нього великого духовного гарту і навіть героїзму. Три роки він виконував функції вихователя і викладача в духовній семінарії Ордену у Львові. Одночасно таємно сповідав у лікарнях, куди духовенству вхід був суворо заборонений. В 1941 р. радянська влада його заарештувала і ув’язнила в тюрмі, яку називали «Бригідками», звідки він втік під час пожежі.

З жовтня 1939 р. він належав до воєнної конспірації, був капеланом львівської Армії Крайової під псевдонімом «Дзюньо», а згодом був скарбником і шефом відділу V Команди Округу Львів. 31 липня 1944 р. його разом з офіцерами АК заарештувала радянська влада і вивезла спочатку до табору у Харкові, а потім до табору інтернованих в Рязані. В 1947 р. він перебував ще в таборах у Череповці і Дрязовці. Всюди, зокрема в Рязані, де було близько 3 тисячі офіцерів і солдатів. Він вів підпільну душпастирську діяльність: служив Євхаристію, уділяв Таїнства, організував Розарієве Братство, проводив релігійне навчання, а своєю глибокою вірою підносив дух у колег і відроджував у них втрачену надію.

2. Важкі часи комуністичної влади

У квітні 1948 р. він повернувся до Львова і відразу ж пішов у робочому вбранні до Катедри. Так про це сам згадував: «Коли я прийшов до Катедри, один з двох священиків сказав: вдягай сутану і йди сповідати! І так почалося!» Відтоді до кінця життя, тобто впродовж сорока семи років, повних невтомної праці, відречень і різноманітного шукання зі сторони радянської влади, Катедра стала для нього найважливішим місцем, справжнім домом, тому що тут він проводив весь свій час, а маленька кімнатка поряд з захристією була для нього місцем відпочинку після цілого дня праці. Катедру залишав лише тоді, коли виїжджав до хворих. В 1949 р. перейняв у Катедрі обов’язки настоятеля. Після десяти років він отримав знову болючий удар, коли радянська влада заборонила йому виконувати душпастирські функції (1958-1965). Працював тоді сторожем у Стрийському Парку, потім вантажником, врешті сторожем в туберкульозному диспансері Львова. Не менш однак, у конспірації, він і надалі апостолував у Львівській архідієцезії. У 1968 р. через допомогу надану священику з Польщі, йому знову заборонили проводити явну душпастирську діяльність, але завдяки старанням багатьох людей, через місяць це право повернули.

Спочатку йому допомагали інші священики, але вичерпані і хворі після перебування в радянських таборах, вони швидко відходили до вічності. О. Рафал організовував для них маніфестаційні похорони на львівських кладовищах. Незабаром він залишився сам. Саме тоді його намовляли виїхати до Польщі, але він не залишив Катедри. Навпаки, в невимовно важких умовах, він провів коштовне відновлення і консервацію катедральної святині.

Отець Рафал відзначався величезною працьовитістю. Він проходив через важкі хвороби, але на всі недомагання у нього були лишень одні ліки — праця в Катедрі. Навіть, коли його забрала «швидка», відразу ж після отримання першої допомоги, він повертався до своєї святині. Ніколи не скаржився на власне страждання, не показував втоми чи знеохочення. І завжди мав час для інших людей. Роздавати Боже Милосердя у конфесіоналі було пристрастю його життя. Щоденно проводив у ньому по кілька годин, а в період Адвенту і Великого Посту по кільканадцять, бо на сповідь з’їжджалися вірні з усієї України.

Душпастирство хворих — це найбільш характеристична риса духовного служіння о. Рафала. В цьому він відзначався самаритянською харизмою. Під час радянської окупації Львова, незважаючи на заборону влади, він відвідував лікарні й домовляючись з лікарями та медсестрами, як «професор-спеціаліст», уділяв Таїнства хворим. В пізніші роки, ніколи не відмовив у виїзді до хворих не лише у Львові, але також у місцевостях на відстані навіть 250 км. від міста. Варто додати, що у 80-х роках він уділив понад 1500 Таїнств впродовж року хворим.

3. Час змін і Церква, яка відроджувалась

Політичний перелом, який відбувся на початку 90-х років і пом’якшення державної політики в релігійному аспекті вчинили, що Папа Йоан Павло ІІ міг відновити церковну ієрархію в Україні. 16 січня 1991 р. о. Рафал Керницький став єпископом-помічником львівської Архідієцезії. Єпископські свячення він отримав 2 березня 1991 р. у львівській Катедрі. Головним консекратором був перший після ІІ Світової війни Львівський Митрополит Кардинал Мар’ян Яворський. Ця історична урочистість зібрала 150 священиків з Польщі, України та Риму, а також 8 тис. вірних з усієї України й Польщі.

Ставши єпископом, вів такий самий спосіб життя, сповідаючи довгими годинами, проголошуючи проповіді, уділяючи Таїнства хворим. До щоденних обов’язків долучились обов’язки єпископа, а було їх достатньо. Нова влада віддавала храми, які довгі десятки років служили за склади, спортивні зали, музеї релігії й атеїзму. Знищені і спустошені, спрофановані і пограбовані, знову ставали Домом Бога завдяки його єпископському служінню. Кожна повернута святиня була для нього радістю і черговою іскрою надії, що йдуть нові часи.

4. Повернення до дому Отця

Надія і радість, які ціле життя супроводжували о. Рафала, дозволили йому в годину милосердя, 23 листопада 1995 р. завершити земне життя. Після років важкої й жертовної праці, хворий і страждаючий, але не залишаючи своїх вірних, відходить до Бога, який покликав його до чернечого та священичого життя, а в цей момент покликав до вічності. У його похороні брали участь кільканадцять архиєпископів і єпископів, понад 200 священиків латинського і греко-католицього обряду, а також величезна кількість вірних з України, Польщі, Росії, і навіть з далекого Сибіру. Кардинал Мар’ян Яворський, сказав: «Отче єпископе! Сьогодні твою труну оточують архиєпископи, єпископи, представники твого Ордену, представники східних Церков, багато священиків, сестри-монахині і незліченний натовп вірних. Ось як Господь Бог винагородив Тобі за твою працю».

Похорон став великою маніфестацією віри і підтвердженням слів, які під час урочистості 80-ліття народження о. Рафала, 25 квітня 1992 р., промовив єпископ Маркіян Трофимяк: «Ти став легендою і знаком. Твоє ім’я знає вся Україна, степовий Казахстан і безмежний Сибір». Великі заслуги о. Рафала для Церкви підкреслив Святіший Отець Йоан Павло ІІ, коли написав після його смерті: «Відійшов до Господа по заслужену нагороду великий священик, ревний єпископ, вірний свідок Наставника Ісуса Христа і безстрашний захисник віри. Єпископ Рафал любив Церкву, якій присвятив все своє життя, всі сили і здібності. Для неї він терпів довгі роки переслідування, страждання, сибірські табори, тюремні камери і нелюдське приниження. Він залишиться в живій пам’яті і в серцях Божого люду Львова як добрий батько, повний францисканської простоти і покірний слуга, який до кінця був вірний, забезпечуючи неперервність Церкви в тих важких і позначених мучеництвом часах. За це героїчне свідоцтво складаю йому від імені Церкви подяку, яка плине з глибини серця».

Нехай постать нашого видатного Брата, напередодні відкриття Його канонізаційного процесу, буде для вас усіх заохоченням до ревної молитви за Його заступництвом.

З францисканським привітанням «Мир і Добро»

о. Ярослав Захаріаш, OFM Conv

Пастирський лист Архієпископа М. Мокшицького з нагодивідкриття беатифікаційного процесу Єпископа Рафала Керницького 4 травня 2012 р.

(уривки)

Дорогі Брати і Сестри!

3 травня 2012 р. випадає сота річниця від дня народження світлої пам’яті Єпископа Рафала Керницького, довголітнього настоятеля латинської Архікатедри у Львові. В післявоєнний період, коли комуністичний режим вів активну боротьбу з релігією, о. Рафал Керницький, повернувшись з сибірських таборів, розпочав у Львові душпастирське служіння в катедральному храмі.

Ми пам’ятаємо і ніколи не забудемо, які важкі випробування випали на долю вірних Римсько-Католицької Церкви. Дуже швидко храми у Львівській Митрополії були зачинені, за винятком 12 святинь, які мали свідчити про релігійну свободу і доброзичливість Радянської влади. У Львові діючою залишилась латинська Катедра, вірним охоронцем якої впродовж 47 років був єпископ Рафал Керницький, та костел св. Антонія з Падуї. Так само комуністи вчинили з Греко-Католицькою Церквою. Всіх єпископів і священиків, які залишились в єдності з Апостольською Столицею, арештували і вивезли до таборів, а духовенство, що залишилось — було вимушене зійти до катакомб. Більшість греко-католицьких святинь влада передала православним християнам, а інші були зруйновані або використовувалися як колгоспні склади, фабричні приміщення, спортзали, магазини чи хліви.

В такій драматичній ситуації о. Рафал оточив сердечною опікою вірних католиків візантійського обряду, наражаючись на величезну небезпеку. Він охоче служив їм у Катедрі, допомагав священикам, які таємно сповідали. Для своїх вірних організовував свята згідно з їхнім обрядом, уділяв хрещення, сповідав, благословив подружжя. Свідоцтвом, яке підтверджує таку поставу єпископа Рафала Керницького, нехай будуть слова о. Дам’яна Богуна, ЧСВВ, ігумена монастиря Василіян у Львові: «Помер єпископ Рафал, Богом нам даний рятунок. Це рука подана потопаючому. Де б ми знайшли без нього сповідника для хворого, священика для хрещення дитини, для благословення шлюбу ітд. Він можливо для нас був дорожчий, ніж для поляків... Він вже напевно в небі і як за життя ми бігли до нього, біжімо і тепер в наших справах до нього, а він допоможе».

Улюблені брати і сестри!

Ми сьогодні радіємо свободою, яка дозволяє нам відкрито і вільно сповідувати віру. Батьки можуть вести своїх дітей до святині, не боячись переслідування в школі, яке колись було; в парафіях регулярно проводиться наука катехизму; маніфестуємо свою віру на вулицях міст і сіл; все більше маємо священиків; кандидати до семінарії не мусять просити і чекати на згоду місцевої влади, щоб розпочати навчання. Я думаю, а навіть переконаний, що всі ці зміни великою мірою ми завдячуємо жертовному служінню і важкій праці священиків за часів комунізму, а серед них єпископу Рафалу Керницькому.

На завершення мандрую в думках до Катедри і разом з Вами звертаюся в сторону Прекрасної Зорі міста Львова, Марії! Богородице, підтримуй нас своєю опікою і веди до свого Сина Ісуса Христа: з відвагою і довірою так, як Ти вела о. Рафала, «вірного сторожа» львівської Катедри.

Львів, 18 квітня 2012 р.

Життя і праця біскупа Рафала Керницького

(Спогади о. Юліяна Димида)

Рафал працював у Львівській катедрі більше 65 років і належав до Чину Францисканців. В певний час був відлучений від чину настоятеля костелу державою на кілька років.

В цей період був призначений працювати як будівельник. Ранком о 6 годині йшов до костелу відправляти Літургію, а тоді на роботу. Після повернення до церкви як настоятель мав право чинити духовні справи тільки у Львівській єпархії, але він на прохання людей таємно їхав в інші області, ризикуючи своїм життям. Для цього купив авто і мав водія. Добре, що авто поставив у сусідів, бо саме його мало не зловила міліція.

У Львівській лікарні лежав хворий росіянин атеїст. Рафал його навертав до Бога, але він опирався. Тричі Рафал бігав до нього, щоб навернути і тільки четвертий раз йому вдалося висповідати його. Рафал багатьох монахів влаштував на роботу у Львові в кінотеатрах продавцями білетів, зокрема ігумена з Гошева Шипітку, Греня, Янтуха Ігнатія, брата Янтуха Юрія, монаха з Гошева Дуду, а також монахинь. Ці священики відправляли Літургії таємно у костелі Рафала.

Біскуп Рафал тримав тісні зв’язки з Єпископом Софроном Дмитерком, Павлом. На запрошення Рафала на похорон жінки в м. Стебнику Дрогобицького району він поїхав, але НКВД дізналося про це. Добре, що Рафал заїхав в подвір’я за кілька хат до хати померлої. Люди повідомили і Рафал через сади поміж хати перейшов до інших людей, тому органам не вдалося зловити Рафала під час дії похорону. Систематично і точно Рафал кожного дня з 6 год. ранку і до 22 год. вечора знаходився в церкві.

Відправи були о 6 ранку, 10 год. Та 19 вечора. У неділі і свята ще о 13 год. Крім того, лікарні у Львові, а також жителів Львова і області були його обов’язком. У 60 років священства організовано було велике свято. Двічі переніс операцію на очі. Боліли ноги, тому в машині було демонтовано крісло поряд з шофером, щоб виправити ноги. Обід йому приносили до церкви.