Слава Ісусу Христу!
Дорогі брати і сестри!
У Божому розумінні людська душа не має віку. Містичне Христове тіло не потребує фізичного оновлення, чи омолодження. Душа старенької бабусі така ж вічна й молода, як душа щойно охрещеного немовляти, юного воїна чи досвідченого священника.
Натомість у земному житті розвиток та й саме існування чи то біологічних, чи то суспільних організмів неможливі без природної циклічности заміни старих елементів на нові. Христова Церква як релігійна спільнота потребує молодих членів передусім для виконання своєї основної місії – поширення Доброї новини у світі.
За загальними спостереженнями, сьогодні в українських християнських храмах на богослужіннях переважають літні люди, особливо це помітно в селах та містечках. Головні причини очевидні – війна та еміграція. Зрозуміло, що старша людина не може брати активної участи в різних церковних акціях, які потребують, крім усього іншого, фізичної витривалости.
Ще однією причиною, що по-новому впливає на церковне життя, є те, що сьогодні маємо справу з поколінням, яке народилося й виросло в цифрову епоху (так звані зумери, покоління Z). Воно суттєво відрізняється за своєю церковною активністю від молоді 90-х чи навіть 2000-х: тоді в храмах було багато молодих людей та дітей, а молодіжні прощі вражали велелюдністю…
Як заохотити молодь, зокрема дітей, до спільнотної молитви й активного церковного життя? Базовим для праці в цьому напрямі є відомий уривок із Євангелія: «Тоді приведено до Нього дітей, щоб Він, поклавши на них руки, помолився. Учні ж боронили їм. 1 Ісус сказав їм: “Пустіть дітей! Не бороніть їм приходити до Мене, бо таких Царство Небесне”» (Мт 19, 13–14).
Однак довільне трактування Ісусових слів інколи спричиняє надуживання: на так званих дитячих Літургіях у деяких храмах діти бігають, надто галасують, перешкоджають дорослим зосередитися на молитві, що викликає нарікання старших парафіян. Замість Ісусоцентризму, вважають вони, у Церкві формується дитиноцентризм. Чи є рація в таких закидах? Певною мірою так, адже, як слушно зауважив один парафіянин, Ісус сказав «не бороніть їм приходити до Мене», а не «не бороніть їм перешкоджати Мені». До речі, в Ісусові часи, як свідчать історики, діти були дискримінованою частиною суспільства, тому Ісус і став на захист їхніх прав. Сьогодні, на щастя, ситуація інакша.
Як то найчастіше буває, істина десь посередині: дітей треба заохочувати до відвідування храмів, до різних церковних акцій, але так, аби не притлумити в їхніх душах відчуття сакруму, аби Церква не опинилася на одному рівні з черговим гуртком. У балансуванні на цій тонкій межі і полягає мистецтво християнського виховання.
У цьому числі «Місіонаря», дорогі читачі, ви знайдете глибокі роздуми щодо молоді та дітей у Церкві й державі о. Климентія Стасіва ЧСВВ. Наполегливо рекомендую прочитати й долучитися до розмови в наступних числах часопису чи онлайн. Проблема надважлива.
Не забуваймо, що Церква Христова впродовж земної історії переживала як часи мучеництва, так і періоди процвітання, поборювала різні виклики, зокрема, це стосується і її жертовної гілки – УГКЦ. Як Ісус подбав, щоб ми не зникли в часи переслідувань від комуністичної влади, так і тепер благословить наші старання, щоб українські храми наповнювалися молодими вірянами. Молімося і працюймо в цьому наміренні.
Ієромонах Христофор Ганинець ЧСВВ,
головний редактор
