Ті журавлі, і їх прощальні сурми…
Тих відлітань сюїта голуба…
Натягне дощ свої осінні струни,
торкне ті струни пальчиком верба.
Сумна арфістко – рученьки вербові! –
по самі плечі вкутана в туман.
Зіграй мені мелодію любові,
ту, без котрої холодно словам.
Зіграй мені осінній плач калини.
Зіграй усе, що я тебе прошу.
Я не скрипковий ключ, а журавлиний
тобі над полем в небі напишу.
Ліна Костенко
Слава Ісусу Христу! Дорогі брати і сестри! Навіть осінь, характер якої тонко вміють передати поети, у час війни на нашій землі по-особливому співзвучна з душевним станом матерів, дружин, дочок, усієї України. Її журавлі-герої – сини, чоловіки, брати – діти батьківщини, вже не повернуться з “вирію”, а струни жіночих сердець будуть луковою тятивою до кінця життя… Їм залишиться тільки сподіватися, що їх дивом торкнеться час та зродить радість в очах і усмішку на устах…
«Тих відлітань сюїта голуба», тужливі сурми побратимів, сумні процесії прощань, вкутані в туман смутку, стануть колись новим літописом нашої історії, яка пам’ятатає і плач Ярославни, і Роксолани, і Шевченкової наймички Катерини, і “розкуркуленої” галичанки, і замореної штучним голодом слобожанки, і остарбайтерки, і кожної виселеної на Сибір “червоною чумою” свідомої українки.
Це мозаїка історії нашої багатостраждальної країни, розташованої на перехресті шляхів, шматованої, бо хотіли загарбати всю й змусити українців втратити пам’ять й оніміти... Але «страшні слова, коли вони мовчать...» (Ліна Костенко). І українці заговорили на Майдані, а точніше – заволав дух народу, який уже не замовкне, поки в своїй хаті не буде своєї правди, і сили, і волі! Кожна нація – це люди, а не географічне розташуання чи привласнена чужа історія.
“Коли у 2001 році Понтифік Іван Павло ІІ сходив по трапу, і вітер розвівав його білу одіж, мені здалося, що це ангел. Ангел старий, втомлений, тим більше, — бо якби він був молодий і пружною ходою збігав по трапу, то це одне. А коли вже тіло не ходить, руки тремтять і плечі похиляє тягар літ, то просто ж видно неозброєним оком, що цим немічним тілом рухає Дух.
І те біле його одіння над його плечима здіймається і тріпотить, мов крила. Недарма одна жінка сказала: «В Україну янгол прилетів». Таке реальне враження від цього нереального Папи.
Якийсь хлопчик, гарненький, схожий на мого сина, розплакався від потрясіння, йому відкрилося щось, чого, може, дорослі вже й не здатні збагнути.
Він благословив нашу землю, він назвав мій народ шляхетним народом. Він повернув мені щастя бути належним до такого народу, а то ж у мене його весь час віднімали, вщеплювали мені у свідомість, що мій народ не гордий, що він упосліджений, все стоїть на колінах і ніяк не встане, я вже звик за ці десять років до такого приниження, з якого виходять тільки у смерть. І раптом приїжджає свята людина, яка знімає з тебе це прокляття. І Терези схитнулись, і знайшли рівновагу з болем. Я був вдячний, що він звернувся до мого народу мовою мого народу. Я разом з ним молився різними мовами, був на місцях розстрілів, і радянських, і нацистських, — у Биківні і в Бабиному Яру.
А вже відлітаючи зі Львова, коли почав накрапати дощ, він сказав: «Дощ іде — діти ростуть» і наспівав львів’янам пісеньку ще, мабуть, свого дитинства — щоб засвітило сонечко і дощ повернувся в небо.
Я потім ще не раз бачив ці кадри по телебаченню, і щоразу мене вражало обличчя тієї дитини у натовпі.
Не плач, хлопчику. Все буде добре. Посланець Бога нас благословив.
Я не побожний, ходжу до церкви нечасто, поклонів ревно не б’ю. Я навіть не певний, що Бог створив людей за своєю подобою. Зліпив із глини, як дід свистульку, і вдихнув душу. Не з нашим розумом осягнути, як виглядає Бог. Я тільки знаю, що Той, хто запустив моє серце, Той запустив і Всесвіт.
І ось моє українське ноу-хау. Я хочу жити у повноцінній країні, розмовляти повноцінною мовою і гарантувати це моїй дитині на майбутнє.
Починаю розуміти, чому Людовік XIV сказав: «Держава — це я». Так, держава — це я, а не те, що вони з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава — це він, то досі у нас вже була б достойна держава.
І нація — це теж я. А якщо в цій нації є антинація, то прошу не плутати. Бо я належу до нації, яку обрав я і яка обрала мене — до красивої і шляхетної нації.
Я належу до нації, яку благословив Іван Павло II.” Ліна Костенко (“Записки українського самашедшого”).
Дорогі читачі! Пророчі слова живої легенди спонукають прокинутися від присипання вікових мачух і задуматися, ким я є, який дух мене веде, яка моя християнська і громадянська роль, яка мета мого життя?
У вересні святкуватимемо Різдво Пресвятої Богородиці – Зірки надії нашого спасіння! Подякуймо Господеві за Неї. І не плачмо... Все буде добре. Посланець Бога нас благословив!
о. Христофор Ганинець, ЧСВВ
Головний редактор