Слава Ісусові Христу! Дорогі в Христі брати і сестри!

Війна ставить перед кожним християнином багато моральних викликів, серед яких чи не найскладнішим є здатність прощати. Як простити лютому ворогові, що сіє смерть, спустошує наші землі й наші душі? Як закликати матір простити окупантові, що зґвалтував і вбив її дитину? Як переконати хлопця, що втратив руки, ноги й очі, який до війни був успішним програмістом, що треба простити тим, хто зруйнував його життя? Як говорити про прощення з воїном, який вантажить тіла загиблих побратимів, дбайливо підмощуючи їм під голови рюкзаки? А з хлопцями, що пройшли тортури полону? Як відділити зло від його виконавців? Як чинити, коли на прощення немає сил?

Насамперед — не винуватити себе, що ми якісь неправильні християни, що наша віра слабка. Гнів, обурення, розпач — це природні емоційні стани людини. Навіть Ісус у своїй людській іпостасі переживав їх: згадаймо хоча б, як Він виганяв торговців із храму, як гостро дорікав своїм учням, як викривав фарисеїв чи застерігав про те, що хто вийняв меч, той від меча й загине. Якщо не можемо простити, то мусимо щиро це визнати й прийняти.

Нам потрібен час. Плачмо, кричімо до Господа, просімо в Нього підтримки. Бог цінує щирість. Бо якщо ми не будемо кричати, то каміння закричить. Праведний Йов не лицемірив, а відверто й навіть гостро звертався до Господа. І був почутий. Рахиль теж плакала за дітьми своїми й не хотіла, щоб її втішали. Біблія вчить, що є час розкидати каміння, а є час його збирати. До певної пори біль, лють до ворогів живлять нас і спонукають до боротьби. У той період фальшиве, силуване прощення (бо так треба!) нищило б нашу віру і нас самих як особистостей. Однак рано чи пізно ми відчуємо, що ця ненависть, це непрощення вже не живить, а отруює, руйнує нас ізсередини. І з погляду морального богослов’я, і з погляду психології такий стан є критичним для особи. Тоді треба негайно рятуватися.

На щастя, дорога до порятунку душі давно відома й завжди відкрита. Чесна сповідь, святе причастя, щира молитва спочатку дадуть змогу видихнути й відчути полегкість. А потім поступово Господь допровадить нас до внутрішньої тиші. Душа очиститься, зміцніє, почне дозрівати до акту прощення, до розуміння його доконечності, як запобіжника нашої духовної руйнації, загороди перед пекельною прірвою. Важливо: мусимо простити насамперед собі, що не помстилися кривдникам. Маємо віддати ситуацію в руки Божої справедливости. А Господь усе знає. У Нього час не лінійний, як на землі, перед Ним — вічність, тож кожну душу Він бачить у цілості. Коли Ісус просить Отця простити римським воїнам, які розпинають Його, то бачить їхнє прозріння через кілька годин: «Побачивши, що сталося, сотник почав прославляти Бога, кажучи: “Справді, цей чоловік був праведний”» (Лк 23, 47).

Скульптура «Каїн після вбивства свого брата Авеля» Анрі Відаля, 1896 р.

Чи прозріють наші вороги? Ми цього не можемо бачити. Це видно на Божій «розкладці». І Він розсудить справедливо — тоді, коли настане слушний час. У Бога все вчасно.

А нам залишається щиро молитися, особливо за воїнів, які не завжди мають час і силу на тривалу молитву, за людей у відчаї, за зневірених, за закам’янілих у стані непрощення. Просити в Бога розуміння, захисту й допомоги в боротьбі з екзистенційним злом, щоб не підняти перед ним білого прапора, а перемогти його з хрестом Христовим — як на броні танків, так і в наших серцях.

Війна триває. Нехай вона допоможе нам наблизитися до Бога, зрозуміти Провидіння, відчути незбагненне Господнє милосердя й навчитися виконувати Його волю — у всьому, зокрема в чині прощення.

о. Христофор ГАНИНЕЦЬ ЧСВВ,
головний редактор