Вікторія Бак,

кандидат педагогічних наук,

парафіянка монастиря

отців василіян (с. Званівка),

м. Бахмут

 

      Ранок був надзвичайно яскравий. Такі ранки бувають після того, як пройде злива й спрагла земля отримає вологу ситість, тоді все, що вона огортає обіймами, відчуває радість життя. Такими ранками земля єднається з небом, а сонце ніжно цілує краплинки на листі та поснулих квітах конвалії й не віриться, що десь існує смерть. Ніжні хвилі Відвічного Спокою, який панував ще до народження всесвіту, огортають душу та загладжують у ній хаотичні сліди сум’яття зовнішнього життя. Саме такими ранками моя свідомість і кожна клітинка тіла згадують про те, що я – частина незнищенного всеохопного Спокою. Це не просто думка, це стан мій у злитті із власним простором та часом. Кожна людина – це окремий неповторний часопростір, і в ньому завжди присутній Спокій.

     Коли я згадую себе в далекому-далекому дитинстві, то бачу суцільний Спокій. Це було біле яскраве світло. З плином часу воно ховалося в мушлі речей, але залишалось у них, і його можна було бачити, коли ніхто не заважав бути наодинці із собою. Згодом я навчилася добувати це світло й тепер хочу розповісти про те, як навчилася цього. Навіщо? Щоб отримати в людському просторі-часі доказ існування багатовимірності, з якою ми всі народжуємося, але чомусь зосереджуємося тільки на зовнішньому тривимірному світі, втрачаючи зв’язок з тим, що є в нас Головним, без Чого ми – не ми, а лише тіло, мінлива фізична оболонка, яка потребує уваги та догляду, щоб довше слугувати. Ця розповідь не про те, як існувати поза межами реального життя, а про те, як жити в реальному обмеженому світі з відчуттям внутрішньої безмежності й Божої присутності у всьому, що є, було й буде. Людина здатна мати найвищі почуття, але для того щоб вони ввійшли в земний світ, їм потрібно надати оболонку слів. Піймати неосяжність в конкретні форми та зробити зрозумілою для інших.

     Змалечку страждала від неспроможності розповісти про відчуття досконалого. Можливо, з роками, коли людина не припиняє своїх невдалих спроб повідати про головне, вона виробляє для себе унікальний внутрішній спосіб перекладу зрозумілою мовою того, що дається нам як спомин, миттєве видіння, для усвідомлення якого ми найчастіше не маємо ані часу, ані засобів, але без нього наше життя втрачає сенс.

***

     Народилася я у звичайній радянській родині русифікованих українців і відтоді проживаю в місті Артемівську (тепер Бахмуті) Донецької області. Завжди знала, що я українка, але вважала, що лише літні люди, такі, як мої рідні бабусі, Марія й Поліна, та ще бабусі з приміських сіл розмовляють солов’їною. Учителі української в школі, де я навчалася, на перервах та в приватних розмовах використовували російську.

     Світ дитини – це світ життєво важливих для неї людей, а ще природи, яка її оточує. Батько, мати та бабусі були брамою, що захищала мене від площини радянської дійсності. Мені дозволяли плекати вроджену віру в Бога в зовні атеїстичній родині.

    Жили ми у великому будинку за містом, на вулиці Зарічній. Його звели рідні брати: мій батько Федір та дядько Анатолій. Поряд за високим парканом ховалася від очей поодиноких перехожих велика хата. До цегляного будинку 1958 року тулилась біленька мазанка 1913 року під жовтою черепицею. Саме з цієї хати все й почалося. Її за допомогою родичів придбала бабця Поля, повернувшись 1944 року з двома синами-підлітками із Сибіру. На «багаті сибірські землі» Поліна Іларіонівна і її чоловік Андрій вирушили в травні 1941 року. Їхали вони в товарному вагоні під конвоєм, як куркулі, але бабця про це мовчала, розповідала всім, що перебралися вони за власним бажанням. Бабця мовчала про багато пережитих подій, зокрема й про те, як 1942 року отримала повідомлення, що її чоловік, а мій дід Андрій, зник безвісти. Усе це пробудило в ній величезне бажання ніколи не повертатися до рідного села Кленового, а докласти всіх зусиль, щоб назавжди оселитися в місті. Мазанка в передмісті Артемівська була невелика, але достатньою, щоб розпочати нове життя на батьківщині, де поки ще лунала українська мова.

 

***

     Тепер я дуже добре розумію, що людина несе в собі свій час, у якому поєднуються минуле із сучасним для утворення плідного ґрунту майбутнього. Якщо ґрунту немає, то майбутнє виходить нежиттєздатним, або воно не з’являється зовсім, тоді покоління застрягають у невизначеності сучасності. Вони кружляють, повторюючи всі помилки минулого без необхідних висновків для руху вперед та вгору. Мені пощастило: я проростала корінням з бабусиної хати, з її мови та віри.

     Бог жив разом з нами, Йому відвели місце в куточку бабусиної хати, шпаринці в совєтській дійсності, через яку відкривалася безкінечність, і Господь дивився на нас. У протилежному від груби кутку, під стелею, була ікона, прикрашена рушником, під іконою – завжди запалена саморобна лампадка. Бабуся нічого не розповідала мені про Бога, а я й не питала. Однак вечорами з її вікна лилося м’яке світло і я зазирала крадькома в шибку й зацікавлено спостерігала за бабусею, яка навколішки молилася святому Пантелеймонові. Я так ніколи й не дізналась, чому в неї була ікона саме цього святого. Образ обрамляли пишні шати з дешевої фольги, та це була найцінніша річ у бабусиній оселі, навіть не річ, а Щось недоторканне, таємничо прекрасне, про Що ніхто не говорив, але без Чого міг би зруйнуватися весь устрій родини. Тепер саме ця ікона займає чільне місце вже в моєму домі.

     У дитячій свідомості назавжди зберігся зв’язок між м’яким світлом лампадки, іконою та Богом. Мабуть, через шибку я, як Аліса через замкову щілину, побачила Інший світ, і відтоді Він завжди був зі мною. Я відкрила, що Бог є! Його джерелом є молитва бабуні, сяйво лампадки перед іконою та моє внутрішнє відчуття щастя, яке охоплює мене, коли споглядаю зорі, матусині очі або ловлю довгими віями сонячні промені, перетворюючи їх на веселку.

     Пізніше, років з десяти, я дізналась, що мене охрестили через місяць після народження, зробили це таємно, щоб батьки не мали неприємностей на роботі, десь за містом, у сільській церкві, про яку я вже ніколи нічого не дізнаюся. Мідний хрестик зберігався в матусиній шухлядці разом з першими пасемками мого волосся та клейончастою биркою, на якій написано: «25.10.1965. Накиско девочка».

     Згодом я розпочала навчання в центральній міській школі, була активною піонеркою, щиро любила Леніна, «рідну» російську мову та першу вчительку. Мабуть, немає сенсу пояснювати, що такими ж були всі мої однолітки. У школі я ніколи не почувалася щасливою, десь глибоко в мені жив смуток, проте продовжувала сумлінно виконувати покладені на мене обов’язки, а відтак поспішала повернутися додому, у свою маленьку фортецю. Школа стояла на місці реального училища, побудованого ще 1913 року, і в ньому була церква, з якої зробили кабінет, де, до речі, навчався мій клас. Мабуть, дитяче серце відчувало існування прихованої реальності за плакатами та стендами агітації періоду соцреалізму, тому не знаходило радості в новоствореному просторі.

 

***

     Ми, українці, є дивовижними людьми, бо століття чужого панування породили в нас ілюзію можливості побудови щастя у своїй хаті тоді, коли навкруги неї пустка та горе. Ми намагаємося створювати щасливе життя в маленькому куточку власної садиби, навіть тоді, коли вона дорівнює площі однокімнатної квартири з балконом, а коли повертаємося до навколишньої дійсності, то підкорюємося її правилам, не намагаючись їх змінити, а лише переживаємо небажану тимчасовість для найшвидшого поверненням додому.

     Такою була і я у своєму дитинстві. Саме в десять-одинадцять років почала відчувати, що осяйне щастя в моїй душі зменшується, і тоді зі мною почали відбуватися дива.

     Несподівано в дитячих іграх або навчанні я відчувала особливу тишу, у якій хотілося впасти на коліна та звертатися до Бога. Молитов я не знала, але розуміла, що бажання моє необхідно приховувати від людей і розмовляти з Богом не через слова, а через тепло, що йде із серця. Коли мене охоплювало таке бажання й нікого не було поряд, я падала на коліна та починала з дитячим запалом, щиро, зі сльозами на очах молитися. Інколи мовчки, дивлячись на небо й відчуваючи тепло й радість у грудях, а то простими дитячими словами: «Доброго ранку, Боже, Діво Маріє, дуже Вас прошу: нехай буде мир на всьому світі, здорові мої батьки та рідні, усі бездомні тварини – нагодовані та зігріті». Якщо не була на самоті, а мені дуже потрібно було помолитись, то я відходила від людей, притуляла руку до рота, знаходила хоча б маленький куточок неба й починала до нього звертатися, як до Бога, без слів або шепочучи те, що підказувала душа. Я знайшла свій натільний хрестик та почала носити його на білій нитці під формою з червоним галстуком, бо тоді без галстука ніхто з дітей мого віку до школи не ходив.

     Справжньою мукою для мене було переодягання перед фізкультурою в загальній роздягальні, де всі бачили все й не можна було сховатися. Тоді придумала хитрість: скидаючи шкільну сукню, закривала нею голову, а хрестика брала до рота й зубами тягнула нитку, поки вона не розривалась. Непомітно для навколишніх перекладала хрестика з рота в руку, а потім ховала в кишені фартуха. Одного разу, повернувшись додому, не знайшла його на місці й страшенно перелякалася. Тоді я вперше звернулася до бабусі й попросила, щоб вона купила мені нового хрестика, коли піде до церкви. Бабуся принесла прозорого, як скло, пластмасового хрестика, якого я знову почала носити під червоним галстуком на білій нитці. Батьки були дуже зайняті на роботі, тому ніхто з них не помічав мого спілкування з Богом, а бабуся мовчала й ні про що мене не питала. Це була наша таїна.

 

***

     Моє дитинство і юність проходили в товаристві бабусь на просторі напівсільської садиби. Улітку, набігавшись до нестями розпеченими вулицями передмістя, ми, діти, знаходили прихисток під старими липами біля хати бабусі Орини. Вона, побачивши, що ми стомилися від ігор, виходила до нас зі шкільним зошитом, у якому її старечою рукою були переписані різні дивні історії, сучасні, невідомі радянським громадянам. Так ми дізналися про те, як одна дівчина захотіла танцювати з іконою святого Миколая й скам’яніла на місці.

     Бабуся Оря була дуже лагідною та любила нас усіх, її очі сяяли тихим світлом, і вся вона пахла дивною сумішшю нетутешнього сухого зілля. Я її дуже поважала та сприймала як прибулицю з іншого світу, де живе Бог. Мені здавалося, що саме Він диктував їй ті чудні історії, у які я безсумнівно вірила. Ми, діти, не обговорювали їх, а просто слухали, як одкровення, і ніхто з нас нічого не розповідав батькам – це була наша спільна таємниця.

     Бабуся Марія, мати моєї матусі, була для всіх нас Бунею. Буня – янгол-охоронець родини, вона мешкала на хуторі неподалік від міста Первомайська Ворошиловградської, нині Луганської, області, а згодом переїхала до нас. Її чоловік, а мій дід Андрій, був шахтарем. 1937 року його заарештували за те, що він спустився в забій з тютюном у кишені. Бабуся Марія швидко відреагувала на цю звістку та викупила чоловіка. На початку радянсько-німецької війни дід Андрій пішов добровольцем на фронт і під Сталінградом потрапив у полон до німців, за який по звільненню був покараний радянською владою – працював у шахтах Уралу. Повернувшись додому, став гірським рятівником. 1954 року, поспішаючи на допомогу хлопцям, яких завалило в шахті, він упав на дорозі та помер від серцевого нападу, залишивши жінку з чотирма дітьми.

     Мені тоді було невідомо, чим живилась Бунина невичерпна любов до всіх людей, але тепер я розумію, що її джерелом був саме Бог – Його бабуся бачила в кожній людині. Коли вона жила в нас, ми ділили з нею кімнату. Роки, які я провела з Бунею, були найщасливішими в моєму дитинстві. Саме від неї я дізналась про те, як народився Спаситель.

     Однієї січневої ночі, коли вікна вкрили казкові візерунки, а дерев’яні шибки потріскували від морозу та гострих місячних променів, Буня розповіла мені про Різдво Христове. Вона так тихо, спокійно й впевнено розповідала про ті далекі віфлеємські події, ніби вони відбувались у неї на очах. Розумію, що цю Історію переповідали мільйони людей за різних часів та для різних слухачів, але я чула її вперше й всією душею розуміла, що це – Істина. Через Народження Спасителя все набувало логічності, ставало на свої місця: і світло в моїй душі, і бабусина молитва, і розповіді бабці Орі, і хрестик на білій ниточці, і Бог крізь очі святого Пантелеймона, і щастя за парканом у моїй оселі, оточене океаном суперечливої радянської дійсності.

     Моя релігійність випливала з відчуття єдності людських світів у духові, за їхньої зовнішньої відокремленості в тілі. Про це знала при народженні та постійно знаходила підтвердження. Тільки ці підтвердження були схожі на велику таємницю, яку поволі розкривала через порівняння нових переживань з тими, що завжди існували як даність. Бабусі допомагали мені в цьому. Вони не втручались у моє життя, не бажали його змінити, ні, вони просто любили мене та жили поряд, і їхній світ поволі перетікав у мій. Тепер я розумію, що мені дуже пощастило – через бабусь я наче отримувала «прописку» у всесвіті, код доступу до свого коріння та визначення свого людського місця буття.

 

***

     Спливали роки, бабусі тихо відійшли в інший світ, і моя релігійність почала згортатись у безкінечність крапки. Особливе відчуття спокою та вдячності жило десь усередині мене, ніяк не змінюючись від зовнішніх подій, занурюючись у безодню душі. Відвідування храмів викликало в мені хвилю гірких сліз, які не мали ніякого пояснення. Я стала дуже часто без видимих причин плакати. Гіркі сльози, які не можна було пояснити чимось зовнішнім, заливали мене разом із усеохопним смутком та жалем. Мені здавалося, що за зовнішнім світом, у якому сяє сонце й живуть щасливі люди, є щось жахливе, незбагненне, якась печаль, і я не можу її визначити, а тільки виплакати. Бог існував, але я почала відчувати Його зрідка, спілкування з Ним потребувала не так часто, як у дитинстві, і Він нагадав про Себе через бабусю Дарину, сестру Буні.

     Дарину в 14 років під час окупації вивезли до Німеччини на примусові роботи, а коли місто, де вона працювала, звільнили американські війська, вона мала вибір: залишитися та розпочати нове щасливе життя чи повернутися на рідний хутір на Луганщині. Бабуся Дарина тоді вибрала друге. Заміж вона не вийшла, сім’ї не мала. Усе життя тяжко працювала та давала прихисток іконам з розорених сільських храмів. Стіни її хати були завішані величезними іконами без коштовного обрамлення, мабуть, на той безбожний час вони навіть не мали значної матеріальної цінності. Тепер неможливо з’ясувати, звідкіля вона їх брала та для чого зберігала.

     Коли бабця захворіла, її забрала в місто братова родина. Із собою вона взяла образи́, які після смерті заповіла подарувати родичам. Так до нас потрапила храмова ікона Бога Отця, її вирішили зберігати на горищі. Тоді, мені соромно про це згадувати, у нашій оселі для неї не знайшлося місця. Я пам’ятаю, що відчувала провину перед іконою, як перед живою людиною, за те, що ми залишили її на самоті. Зрідка піднімалася на горище, щоб провідати її, тоді мені здавалось, що ікона раділа мені, але суворо запитувала: «Чого мене залишили тут?». Образ на горищі татового дому – це була ще одна таємниця. Чому я не наполягла на тому, щоб узяти її до будинку? Можливо, з іконою в нашу оселю потрапляла історія, якої боялися мої батьки й деякою мірою я?.. Тоді виникає запитання: а чому бабця Дарина не боялась? Звідкіля в самотньої жінки, яка все життя після повернення з Німеччини носила тавро зрадниці, з’являлися сили для захисту Бога в безбожному світі? Відповідь одна – від Самого Господа, Він був поряд із бабцею Дариною, тому що вона захищала Його.

     Скільки їх було? Упертих тих бабць, здатних рятувати світ справжніх людських почуттів своєю непохитною вірою?!

     Історики стверджують, що за часи голодоморів, колективізації, терору, війн у першій половині XX століття український народ втратив кожного другого чоловіка та кожну четверту жінку. Жінкам «пощастило» більше, ніж чоловікам, – вони вижили, щоб боронити не тільки нащадків, а й середовище, у якому є місце Богові.

 

***

     Минали роки, якимось чином я успадкувала духовні надбання бабць. Боже провидіння було часткою мого життя, через нього я отримувала підказку, що та як робити. Чоловік був військовослужбовцем та проходив службу на території Росії. 1992 році він відмовився складати присягу президентові Росії та звільнився з лав армії, відтак ми повернулися в Україну. Це було наше спільне рішення. Ми встигли прожити в Росії три роки й дуже-дуже захотіли повернутися на батьківщину.

     Для мене батьківщина – це Схід України, вільний та безмежний. Кургани, степи, балки є частиною мене. Не можу довго перебувати в обмеженому просторі – мені треба бачити небосхил, зорі, Чумацький Шлях, відчувати степовий вітер з пахощами чебрецю та полину, що наповнює душу й підтримує в ній відвічні Спокій та Світло. Усе це створює неповторне середовище навіть тоді, коли степів та курганів не видно. Вони як та старовинна церква в школі, обриси якої вимальовуються навіть у соцреалістичній дійсності.

 

***

     1992 року ми очікували на появу в нашій сім’ї другої дитини, маленького чуда, яке не обходиться без Бога. Ікона бабці Дарини досі зберігалася на горищі, і я в молитвах зверталась до неї та просила Божої ласки для щасливих пологів. Тоді ж дала обітницю, що після пологів та народження дитини ми подаруємо ікону в міську Свято-Миколаївську церкву.

     Хлопчик народився здоровий, але клопоти завадили виконанню обіцяного. Коли нашому Грицю виповнився місяць, він зненацька захворів: без жодних причин підвищилася температура. Я подумала, що це через невиконану обітницю. Відклавши всі справи, ми з чоловіком зняли з горища ікону, перев’язали її ковдрою та понесли до храму Божого. Це було похмурого прохолодного літнього дня. Занесли образ до храму, і, коли розгорнули його, обличчя всіх присутніх засяяли, а надворі визирнуло сонце. Повернувшись додому, ми застали Гриця здоровим, він мирно й безтурботно спав.

     Подарована ікона отримала постійне місце в храмі, і я можу прийти до неї та помолитись. Мені здається, що вона радіє своєму новому помешканню. Одного разу я знайшла на вулиці загублений образок із зображенням Бога Отця, можливо, це була заміна подарованій іконі, щоб вона таки була в хаті та захищала нас.

 

***

     Господь завжди допомагав. Так сталося, що, коли Грицеві виповнилось три роки, він тяжко захворів на кишкову інфекцію. Мешкали ми тоді в старій мазанці. Це було холодної січневої ночі. Для матері найстрашніші часи її життя, коли дитина хворіє. Мені здається, що тоді від матері до дитини простягається невидимий дріт любові та турботи, через який маля отримує сили для одужання. Звідки жінка бере сили? Від Бога! Тієї ночі я дуже добре це зрозуміла. Грицю було погано, він палав, а ліки не допомагали. Я з жахом відчувала, як температура підвищується. Переживала якийсь дивний стан з’єднаності з дитиною та всесвітом, ніби не існувало вже нічого, крім нас. Коли стало зрозуміло, що настає кризова мить, я вийшла надвір та, закинувши голову до зірок, звернулась усім серцем: «Боже Всесильний! Допоможи!!!». Ця думка була як полум’я, що вирвалось із частиною мене. Разом із ним я полетіла туди, до Бога, і в сльозах розповідала Йому, як люблю Гриця, як для мене важливо, щоб він жив. Це був надзвичайний молитовний стан, який тривав кілька секунд, але переживання його змінило мене, бо я відчула, що Бог відповідає мені не словами, а зірками. Повернувшись у кімнату, я побачила, що Гриць міцно спить, температура почала спадати й до ранку майже нормалізувалася. Це було чудо. Боже провидіння рятувало мене та мою сім’ю.

 

***

     Мені не потрібно доводити, що Бог є. Я знаю це від народження та через людей, які мають Господа у своєму серці. Усі мої бабці мали Бога в серці та захищали Його від знищення матеріалістичною дійсністю. Можливо, завдяки їхнім відчайдушним діям тепер на це спроможна і я.

     2014 року, коли для моєї Батьківщини почалися тяжкі випробування, молитви рятували від пустки, що поглинала людей, міста та села. Ми з друзями не вагалися, на чиєму боці правда, для нас було очевидно, що живемо на українській землі та будемо її захищати так, як підкаже Господь.

 

***

     Коли хаос охоплює все навколо, важко не піддатись йому, якщо не мати чіткого розуміння, що є добро, а що зло. Багато людей у нашому світі каже про відносність добра, про те, що воно мінливе та може стати злом, але для мене така позиція – лише намагання виправдатися. Усе, що відбувається навкруги, що відбувається зі мною, я зважую з тою мірою добра, яку успадкувала від несхильних бабусь, а вони отримали її від своїх бабусь, про яких я навіть не знаю. Чому впевнена, що отримали? Інакше мене вже не існувало б, не існувало би нашого роду. Рід тримається лише на добрі, яке по часточці накопичили всі його члени, а добро пов’язане з Богом.

     Коли розпочалась війна 2014 року, ми зрозуміли, що необхідно допомагати всім, хто захищає Україну. Об’єдналися та, не чекаючи вказівок, робили те, що могли: годували добровольців, опікувалися пораненими, допомагали будувати лінію оборони міста, шукали теплий одяг для бійців, ремонтували техніку, надавали притулок тим, хто виходив з-під Дебальцевого, приходили з розрадою та підтримкою до бійців на передову. Було багато справ щодо ствердження українського простору в Бахмуті. Інколи ставало дуже важко, але завжди приходила Божа допомога.

     У січні 2015 р. у Бахмуті розгорнули Першу медичну роту Північного територіального управління Національної гвардії України під керівництвом полковника медичної служби Ігоря Петровича Ільківа. Медична рота розмістилася в занедбаному та кинутому натоді приміщенні залізничної лікарні. Лад у ній допомогли зробити волонтери міста та з усієї України. Крім того, український осередок (ядро медичної роти становили західняки) у східному Артемівську (Бахмуті) став місцем поширення національної культури.

     Ми збиралися в приміщенні, де розташовувалася рота, та обговорювали свої дії, швидко реагували на потреби медиків та військових. У медичній роті – і це вельми важливо – завжди лунала молитва та відбувалася служба Божа українською мовою. До медичної роти разом з волонтерською допомогою передавали книжки, малюнки, ікони зі всієї України. Так потрапили до неї два образи Казанської Божої Матері, а саме її з давніх-давен уважали захисницею Бахмута.

     У квітні 2015 ситуація в місті все ще залишалась напруженою. Влада, як і на початку війни, досі стояла осторонь та вичікувала. Відкрито демонструвати українську позицію було небезпечно. За неї вже не погрожували розправою, але виказували відкрите презирство. Якось увечері після роботи ми зібралися в кабінеті Ігоря Петровича та вирішили за тиждень до Великодня (у неділю) пройти хресною ходою з іконою Казанської Божої Матері від шпиталю довкола міста, а потім повернутись у шпиталь, відтворивши захисне коло, після Великодня повторити ходу двічі поспіль. Так ми й зробили, глибоко відчувши, що ці дії не тільки захищають наше місто від ворога, а ще й об’єднують українців Сходу та Заходу.

     Тоді ж ми дуже здружились з Лідією Ільків, солдатом медичної роти, учителькою української з Хмельницького. Лідине та моє світосприйняття об’єднувала світла віра в Бога. Як би тяжко не було, ми ніколи не давали волю смутку – віра була головною у всіх наших діях, тому найбільші навантаження не виснажували повністю, залишались сили та бажання жити і діяти.

     Саме Ліда відкрила для мене греко-католицьку службу Божу, яка відбувалася поряд із шпиталем, у приміщенні римо-католицького храму. Службу правили священики з храму Серця Христового села Званівки, де греко-католицький василіанський монастир існував з 1991 року. Усе було новим та близьким одночасно: спільне виконання молитов українською, атмосфера відкритості та тихого прийняття тебе як людини, зображення Ісуса із Серцем, яке проливало любов, сонячне проміння, що, пробившись крізь вітражне скло, перетворювалося на різнобарвне сяйво. Я поволі відкривала новий світ Віри та Любові, але поки була більше спостерігачем, ніж співучасником молитовної служби, тільки відчувала, що мені добре в цьому місці, але не була впевнена, чи прийду знову. Духовний світ людини не відкривається одразу перед усім, що зовнішньо здається добрим, йому необхідно отримати докази істинності того, що відбувається, а істину не доводять – її переживають.

     Військовий шпиталь весною 2016 року швидко закрили й розформували. Тоді ж ми намагались зберегти найважливіші духовні речі: книжки та ікони. Один з образів Казанської Божої Матері Лідія попросила передати о. Павлу, настоятелеві монастиря отців василіан у Званівці.

 

***

     Наприкінці червня 2015 року до нас звернувся один знайомий військовий – Андрій Іванович зі Львова, – з проханням відвести його на греко-католицьку службу, якщо така є в Бахмуті. У неділю ми привели його до храму Божого, літургію правив о. Павло. Я знову відчула себе легко та щасливо, ніби розмовляла з Богом без посередників. Після служби підійшла до о. Павла та розповіла про ікону Казанської Божої Матері – подарунок храму Серця Христового у Званівці. Він дуже зрадів та запропонував заїхати по ікону. Я погодилася, з нами поїхав і Андрій Іванович. Удома ми довго розмовляли про віру, Україну, Бога, а потім я передала ікону о. Павлу. Дивно, але хоч я мало знала цих двох чоловіків, мені з ними було легко й спокійно, як із давніми добрими приятелями. Передаючи ікону, відчувала, що роблю вельми важливу справу. Отець Павло прийняв її та подарував мені невеличкий медальйон, на якому було зображено Фатімську Божу Матір в оточенні трьох дітей, саме тих, що вперше її побачили. Ношу його разом із хрестиком на ланцюжку.

 

***

     Дізналася докладніше про явлення Божої Матері під містечком Фатіма в Португалії. Це сталося весною 1917 року. Богородиця явилася трьом пастушкам: Люсії, Франциску і Жасінті – та дала три пророцтва: видіння пекла; необхідність навернення Росії до Бога та про загрозу комунізму; видіння безвинних жертв та скроплювання їхньою кров’ю тих, хто наближався до Бога.

     Дітям, які пережили явлення Божої Матері, після довгих поневірянь серед дорослих повірили. Саме на основі їхніх розповідей був відтворений образ Божої Матері. «Це була Пані в білій одежі, яскравіша від сонця. Вона випромінювала світло, ясніше та сильніше від сяйва кришталевого келиха, повного кришталево чистої води, крізь який пробивається проміння пломінкого сонця. На вигляд їй було 15–18 років. Її обличчя було настільки гарне, що важко описати чи порівняти. Вираз обличчя – ані сумний, ані веселий, серйозний, з виразом помірного докору. Руки, складені на грудях при молитві, були спрямовані догори. Одяг був наче зітканий зі світла. Туніка біла, пов’язана біля шиї золотим ланцюжком. Мантія – також біла, обведена золотом; вона покривала голову Богородиці й спускалася до п’ят, ледве торкаючись дубового листя. Ні волосся, ні вух не було видно. Яскраве світло так осявало її лице, що його неможливо було довго споглядати. З рук Діви Марії звисала вервиця. Зернятка були перлинами, а на кінці – срібний хрестик».

     Образ Діви Марії в цьому описі такий близький і зрозумілий, що, читаючи його нього, бачиш чіткий образ та радієш, що Люсія дала такий точний опис. Це переживання, яке відкриває твій духовний світ до споглядання з іншими того, що є Істина.

 

***

     Не можу не згадати про свій сон напередодні розстрілів на Майдані взимку 2014 року. Бачила уві сні у своїй старенькій хатині-мазанці безліч гробів, які заходили в піч, як по конвеєру, перед ними стояв чернець, обличчя його приховував каптур. За вікном хати багато людей, але увійти не можуть, усі вони плачуть, плач як стогін. Заходжу тільки я. Між ченцем та мною відбувається стисла беззвучна розмова. Слів не чути, розумію думки, які вголос не вимовити:

– Хто це?

– Це батьки загиблих, вони не можуть зайти до хати.

– Що робити?

– Молитись.

     У цьому часі бачу, як з останнього гробу починає витікати біле світло, воно як туман або дим, це сяйво стає все більшим та більшим, простір у печі розширюється та освітлюється, усе залите сяйвом, крайній гріб зупиняється, його кришка відкидається, і в ньому бачу світлоголового юнака, на вигляд йому 16–17 років, він повертається до мене та всміхається, а сяйво все сильнішає…

     Зрозуміла сон як безліч безвинних жертв, необхідних для чогось. Тільки влітку 2017 року, саме сьогодні, детально вивчила третє Фатімське пророцтво й тепер, пишучи, починаю розуміти, що «ангели збирають у кришталеві келихи кров безвинних жертв, кращих з людей, для скроплювання тих, хто наближається до Бога». Усе для мене зійшлося. Безвинні мерці з мого сну та Фатімського видіння – це жертви, які несе людство, щоб стримувати руйнування безбожництвом. Більшість продовжує відносно безтурботно жити саме тому, що продовжуються безвинні жертви. Вони продовжуються і зараз – на кордоні, у зоні бойових дій, поряд з моїм містом. Запобігти цьому можна через навернення до Бога. Це я зрозуміла вже тепер, пишучи ці рядки.

 

***

     Узимку 2016 року до Бахмутського римо-католицького храму привезли скульптуру Фатімської Божої Матері і я дізналася, що буде спільна служба Божа. Саме мала вільний час і після уроків побігла до церкви. У храмі милувалася білосніжним покровом скульптури коронованої Божої Матері Вивірці та відчувала велику Її любов до всіх нас. Мій духовний світ наповнювався образом вищої любові, переживаючи Істину.

     Улітку відвідала Ригу й побачила скульптури Фатімської Божої Матері в римських костелах. Весною 2017 почула з новин, що в Португалії святкують 100-річчя явлення Божої Матері й знову згадала про Боже провидіння. Образ Божої Матері особливо близький мені. Його відчуття жило в моїй душі, а коли в зовнішньому житті почала помічати Його прояв, то сприйняла як Істину.

 

***

     28 серпня 2018 року – Успіння Божої Матері, день прощі у Званівському греко-католицькому храмі Серця Христового. До церкви прийшло та приїхало особливо багато людей, усі святково-піднесені, у вишиванках, діточки разом з батьками стають до сповіді. Охочих сповідатися так багато, що священики вийшли з храму. До кожного черга. Дивлюсь на осяяних зсередини Божим світлом людей і розумію, що хочу бути з ними, що з ними мені затишно, як у родині, не соромно бути розгубленою, необізнаною в питаннях віри. Серед цих людей є й моє місце, а разом зі мною – місце бабусь Марії, Дарини, Поліни, Орини. Десь у черзі стала мама, яка 8 років тому пішла з життя, але вона зараз поряд, тримає за руку свою неслухняну красуню сестру Павліну, до неї туляться брати, Толик і Микола, і всі-всі, кого вже немає на цьому світі, радіють, що я прийшла до сповіді цього святкового дня.

***

     З 2014 року у Званівському храмі зберігається та живе ікона Замилування Божої Матері, до якої ідуть прочани зі своїми молитвами та проханнями. Вона має свою історію, через яку Боже провидіння звертається до людей.

     1951 року населення із села Ліскуватого, яке відходило до Польщі, вивозили в Донецьку область. Частина людей потрапила до Званівки та привезла із собою свою віру. Греко-католицька віра була заборонена, але люди по хатах молилися та правили службу Божу, слухали радіо Ватикану, переховували приїжджих священиків. Мешканка Званівки Марія Шваник показала нам скульптуру Матері Божої, яку привезла її родина з церкви Ліскуватого та зберегла до сьогодні.

     1991 року в селі зареєстрували греко-католицьку громаду та збудували свою церкву. Отець Павло, настоятель монастиря ЧСВВ у Званівці, розшукав зображення ікони Божої Матері Замилування (до неї звертаються з проханнями про мир), що була храмовою в Ліскуватській дерев’яній церкві, та замовив львівським художникам її відтворення. 2013 року ікона була готова та чекала на переїзд до Званівки. 2014 року образ прибув до храму Серця Христового. Під час бойових дій Званівка перебувала в зоні обстрілів, снаряди пролітали над нею, але церква та село залишились неушкодженими. Службу в церкві правили і вранці, і ввечері, і завжди на ній були молільники. Божа Мати захищала людей та село Своєю присутністю.

 

***

     Мене бентежить те, що часто я відчуваю в душі присутність Бога, а інколи Його там немає, тільки пустка. Чути Господа – велике щастя. Він звертається до мене через ті чи ті ситуації, але я не завжди це розумію, а коли, усвідомивши, відчуваю Його любов, то дивуюся, як могла не звертати уваги на неї.

     Щонеділі відвідую греко-католицьку службу Божу, сповідаюся та причащаюся. Уже не відчуваю себе тою, яка споглядає. Я є частиною громади, родини, церкви. Не казала про це нікому, але коли всі стають до причастя, то внутрішнім зором бачу жовте сяйво, воно звеличується та стає зримим, це ніби гострі кінчики ангельських крил, такі, як на дерев’яних скульптурах Пінзеля. Не підводячи голови, бачу, як разом із людиною в цьому жовтому сяйві приймають причастя ангели, а потім зникають, як і з’явилися, і все знову стає звичайним: храм, люди, навколишній світ. У тому і є Боже провидіння, коли звичайні речі та дії приводять нас до відкриття чогось більшого, ніж те, що ми бачимо, того, що завжди поряд, але відкрите тільки для духовного зору.

     У моєму садку щотравня розквітають конвалії, вони мають тонкий аромат, який живе більше як спогад, можу тільки кілька днів чути його тонкий голос, саме голос, бо квіти розмовляють пахощами. Минає травень, конвалії відходять, проте аромат залишається в мені, і через нього конвалії живуть навіть у січні. Мені здається, що душа людини, мов аромат конвалії, після смерті залишається в думках і спогадах Того, Хто сотворив цей гармонійний світ.

 

***

     Сьогодні була на службі Божій і, як завжди, зі слова священика отримала для себе важливу підказку. Ішлося про віру Божу. Якщо вона в нас є, то можемо творити чудеса, але найчастіше ми бажаємо, щоб здійснилися наші егоїстичні бажання та підмінюємо віру власним розсудом. Зцілення, очищення та наближення до Бога відбувається шляхом молитви та посту – самого бажання недостатньо. Мабуть, саме через звичайні події, у яких завжди є незвичайність, Усевишній прагне нагадати нам щось важливе та здійснити Свою волю з нашою ж поміччю. Ще не повністю розумію Його волю, але коли покладаюсь на неї цілком, то відчуваю, що живу повноцінним життям, саме своїм, і чиню те, для чого прийшла в цей світ.

 

 січень 2019 р. Б.